Юлій Швець Перейти до переліку статей номеру 2019:#1
Упорядник молекул


«Картотека» Тадеуша Ружевича. Трагікомедія на 2 дії. Переклад з польської Василя Сагана. Режисер-постановник – Анджей Щитко, засл. діяч культури Польщі. Прем’єра – 17 березня 2017 року.

П’єса класика польського літературного абсурдизму Тадеуша Ружевича, в центрі якої сучасний обиватель – безіменний герой, людина без віку й характерних рис, – з’явилася на світ близько шістдесяти років тому. Але й нині вона продовжує дивувати справжньою вкраїнською актуальністю. Та ще не перестає вражати можливістю режисерського кульбіту, який колажну «драму абсурду» певним чином перетворює в дійовий «театр абсурду».

Якщо фабулу спектаклю, яка складається з маленьких сюжетів (до героя приходять рідні, друзі, колеги, товариші, мертві й живі, вигадані й реальні, з минулого й сьогодення), розібрати окремо від її атмосферного наповнення, то це буде чистої води «В очікуванні Ґодо» чи, наприклад, «…телефонного Дзвоника, візиту Бога, запрошення до Щастя тощо…» – будь-які слова самі по собі не грають тут якоїсь ролі, окрім, звісно, «очікування». Причому «чоловічого» – того його улюбленого серед європейців різновиду, коли самопочуття чоловіків вирішує все, а жінки, хоча й служать прямими чи опосередкованими причинами їхніх переживань, опиняються на обочині. До глибинних екзистенційних роздумів їх не допускають, аби не затьмарювали своєю сексуальною присутністю фундаментальну чистоту замкнутого філософського проекту. В «Картотеці» жінок, однак, чимало, але вони існують виключно для ілюстрації взаємної некомунікації з головним героєм – навіть у ліжку, застеленому криваво-червоною ковдрою. Цей центральний і, по суті, єдиний об’єкт сценографії служить героєві вірою й правдою, і зазвичай для цілей вищого ґатунку, майже як гончаровському Обломову. З тою лише різницею, що персонаж російської міфології відчуває себе в ньому хоча й самотнім, але ніби риба у воді, а для героя вистави «Картотека» – це місце для безкінечних терзань і внутрішньої Голгофи.

Що ж спричинило її? Герой, дотичний до творчого сере-довища (однак перебуває за його межами: він один із керівників театру), гостро сприймає свою життєву катастрофу, яка полягає в повній неможливості сприймати світ, яким він є, розтятим на духовні «картки-атоми». Тобто зовні це представник «успішної інтелігенції», як кажуть, «креативний менеджер, що знайшов себе», та водночас і загубив: відчуття щастя до нього не повернеться, його втрачено назавжди. Досвідчений актор Валерій Брильов, виконавець ролі, щоразу підкреслює, що це не вибір героя, не наслідок невезіння, це – Доля, Фатум (обов’язково з великої літери). У його героя не було іншого вибору, окрім як прийняти свій час, тестового випробовування яким він не витримав, і тепер йому до кінця життя доведеться за це розплачуватись. Актор акцентує, що драма його персонажа – не в універсальному психіатричному діагнозі «кризи сорокаріччя» чи «браку цілеспрямованості», вона в протилежному… Чи може бути якось інакше? Чи можна знайти вихід з духовної пастки?

Вважається, що провідною темою Ружевича, письменника, драматурга, а насамперед Поета, була криза комунікації і що у своїй творчості він відобразив повоєнні настрої інтелектуалів Східної Європи. Справді, досвід Другої світової війни залишив чималий слід в його душі: він «партизанив» у лавах Армії Крайової, його брата наприкінці війни розстріляли гестапівці. Без розуміння такого досвіду годі й намагатися щось збагнути в дебютній п’єсі, в яку автор завжди вкладає «образ світу» й навіть дещо додає від себе. Але сильніше, ніж досвід війни, проступає в цьому творі післявоєнна розгубленість покоління, роз’єднаність його свідомості, викликана хаосом індивідуального й колективного мислення. Як пояснював Ружевич витоки свого драматургічного «абсурду», річ у тім, що «всі ці люди дуже багато тоді говорили». Виголошувалось стільки слів, що врешті-решт вони змішалися в одну купу. Потім ще довго, хоч яка б дискусія (бесіда) затівалась, до кінця її ніхто вже поняття не мав, про що йшлося. Це сьогодні нічого не нагадує?

Тож, мабуть, і сперечатися не варто щодо «автентичності ситуації», зображеної драматургом шістдесят років тому й наявної в нашому сьогоденні. Лежати під вишнею у власному садочку – то зазвичай наша справа. Інколи ще й страждати (коли ти витончений художник-інтелектуал). І це, мабуть, чесніше, ніж слухати й не спілкуватися, не перемикаючись, не ловлячи «чужу хвилю» й нічогісінько в багатослівному чужому «діалозі» не розуміючи. Чесніше, але не краще… Режисер Анджей Щитко наголошує, що своєю виставою хотів передати якийсь надважливий індивідуальний досвід. Зіткнення прагматичного західного й інерційного східного світів може бути менш болісним, якщо до нього заздалегідь підготуватись чи пристосуватись. У цьому – один із месиджів вистави, запропонованої польським режисером у рамках програми «Східне партнерство» за підтримки Міністерства культури й національної спадщини Польщі. Сам проект здійснено за сприяння Асоціації антропологів культури «Etnosfera», а почесний патронат узяв на себе посол України в Польщі Андрій Дещиця. Та й без такого «піднесення статусу» вистава заслуговує на добре слово й усебічну підтримку. Тим більш, що це не перший досвід спілкування режисера з українськими акторами. Раніше харківські глядачі бачили його спектаклі «Прощай, Юдо» та «Антігона в Нью-Йорку», які здобули прихильність критики.

Додам, що в ролі чи персонажів, чи «примар свідомості» вистава дала змогу сяйнути майстерністю добрій половині трупи академічного театру, й не біда, що, крім одної ролі, всі інші в ній – другорядні. Це не завадило кожному розбавити свій шкільний «психологізм» й органічно виступити в бенефісній сцені не надто відомого для цього театру жанру «стримуваного абсурду» під керівництвом режисера, який не тільки прекрасно відчуває форму, створює стильне видовище, а й на запропонованій тематиці, схоже, теж тонко розуміється.


Корисні статті для Вас:
 
Про такий фільм я мріяв давно: «Іда» Павела Павліковського2015-09-11
 
Два дзеркала для епохи. Огляд харківських вистав2014-04-21
 
Зустрічі з польським театром у Варшаві0000-00-00
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#1

                        © copyright 2019