Лілія Бевзюк-Волошина Перейти до переліку статей номеру 2019:#1
Осінній сплеск української сценографії


Дуже приємним фактом є пожвавлення діяльності у сфері сценографії. Осінь 2018 року стала показовою для усвідомлення самостійності української сценографії. Хочеться згадати девіз Осінньої школи сценографії НСТДУ, який щодня повторював її куратор Сергій Маслобойщиков і який насправді стає вагомим для розуміння українського театру: «Будь-який простір має якість». Отже, вивчаємо просторовий маршрут.

Перша подія – реалізований за підтримки Львівської міської ради та Українського культурного фонду «Lviv Quadriennale of Scenography. Preview» – відбулася у Львові 5–7 жовтня. Співорганізатори – Олег Онещак, Юлія Філяк та Богдан Поліщук. Судячи з назви, проект планують проводити раз на чотири роки. Звісно, і назва, і схема типові для відомих празьких «Квадрієнале», які відвідують українські сценографи. Також можна згадати, що в Києві не така давно засновано «Трієнале» сценографії, що успішно відбувається раз на три роки.

Цікаво, що слово «Preview» («попередній перегляд») використано принципово, бо захід відбувся у Львові вперше. Отож зрозумілим є і гасло події – «Ідентифікація». Так сталося, що саме у Львові 2017 року з’явилася «Галерея сценографії» (перша свого роду в Україні!). Хоч як це дивно, але заснував її актор (а не художник) Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса Олег Онещак. «Галерея сценографії» оселилася в приміщенні Львівського театру ім. Лесі Українки (вул. Городоцька, 36). За час її існування тут представлено роботи сучасних українських сценографів: Олександра Білозуба, Ольги Туруті-Прасолової, Влодка Кауфмана, Богдана Поліщука, Володимира Стецьковича, Олексія Хорошка. Та цього стало замало, і придумали концепцію «Квадрієнале».

Фестиваль обіймав п’ять локацій. Першого дня презентували сучасний виставковий простір – FestRepublic, де помістилися виставки таких художників, як Петра-Марія Вірз (Кельн, Німеччина), Поліна Веллер (Київ), Володимир Карашевський (Київ), Володимир Стецькович (Львів), Олексій Хорошко (Львів), Олег Татаринов (Київ). Хоча локація розташована далеченько, організували трансфер, тож не виникло проблем з відвідуванням. Ідея полягала в тому, що художники мали зайняти певний простір під свої інсталяції, а режисери з акторами в цих просторах щовечора мали грати репертуарні вистави різних театрів. Так пройшли вистави театрів «Ляліш» (Відень, Австрія), «Слово і голос» (Львів); Львівського театру ім. Леся Курбаса («Марко проклятий» за поезіями Василя Стуса) та перформанс Петри-Марії Вірз. Такий підхід дав можливість по-новому відчути простір. Важливо пам’ятати, що сценографія сформувалася саме тоді, коли відбулося вивільнення сцени (варто згадати теоретиків та практиків від Гайдеггера, Крега до Брука, Лідера etc). Саме тоді в порожньому просторі ствердився конфлікт (точніше: тепер він був не лише в словах драматурга, а й у предметах, або між світом речей та живим актором). Датують це початком ХХ століття, хоча зародки проявлялися й раніше.

У «Галереї сценографії» відбулася і персональна виставка сценографа Олександра Білозуба. Художник подав свої роботи у вигляді малюнків, ескізів, фотографій і детально виготовлених макетів. Тут були й костюми, і можна було відчути окремі сценічні світи тієї чи іншої вистави. Сьогодні О. Білозуб багато працює в Угорщині з режисером Аттілою Віднянським; в Україні нещодавно здійснив в Національній опереті постановку «Скрипаля на даху» (муз. Дж. Бока, режисер Б. Струтинський). Часто він відмовляється від режисера і реалізує виставу самотужки.

Ще однією подією «Квадрієнале» стала виставка Євгена Лисика (1930–1991) за участі його доньки Анни Лисик, дружини Оксани Зінченко та акторів Львівського театру ім. Леся Курбаса. Виставка тривала 6–14 жовтня у храмі св. Івана Хрестителя. Здавалося, що може поєднувати українського сценографа з храмом? Насправді, його картина з Ісусом Христом, яка в 1968 році була навіяна постановкою «Ромео та Джульєтта» В. Шекспіра в Львівському оперному театрі і яка стала центральною частиною експозиції, прекрасно доповнювала цей простір. А замальовки сценічних просторів до різних вистав розмикали камерність храму до безкінечності.

Nota bene! Видатним митцям – львів’янину Є. Лисику, який 31 рік працював головним художником Львівського театру опери та балету ім. С. Крушельницької, був викладачем кафедри монументального живопису Львівської академії мистецтв, як і киянину Данилу Лідеру, який був головним художником Театру ім. І. Франка та викладав в НАОМА, необхідно створити постійні експозиції. Це найліпша можливість увічнити пам’ять про них.

Відбулася також виставка львівських художників Тадея та Михайла Риндзаків у Національному музеї ім. Андрея Шептицького. А прямо в центрі Львова, на площі Ринок, можна було переглянути виставку «Сучасний художній театральний плакат».

Фантастичною складовою «Квадрієнале» є покази костюмів. Вони давали відчуття театралізованих демонстрацій і стали чимось на кшталт сучасного фешну. Втім, цей фешн був поглиблений, помножений на атмосферу світів вистав, з яких ці костюми виринали. Наприклад, театральні костюми киянина Богдана Поліщука показали у Львівському будинку органної та камерної музики. В цей час звучали уривки з поеми Григорія Чубая «Відшукування причетного» та музичні варіації на тему сюїти «Впольована пристрасть» Всеволода Сіренка (І. Липецький – флейта, Н. Величко – орган, Т. Вахновська – вокал). Ця прекрасна подія завдяки ще й самому храму перетворилася майже на сакральне дійство, заворожливе та натхненне. Другий показ театральних костюмів відбувався у FestRepubliс за участі львів’янок Дар’ї Зав’ялової та Ольги Гнатюк.

Слід згадати й про лекторій. За словами модератора лекції-зустрічі «Сценографія» театрознавця та викладача факультету культури і мистецтв ЛНУ ім. І. Франка Майї Гарбузюк, тема сценографії мало розкрита навіть для театрального середовища. Театрознавці та мистецтвознавці Сергій Васильєв, Анна Липківська та Ірина Несміянова прагнули поділитися знаннями про сценографію – від зародків до сучасних експериментів із відеопроекціями тощо. Також відбулася панельна дискусія «Сучасні Медичі. Для чого бізнесу вкладати в культуру?» за участі Гаральда Біндера, Марії Кравченко, Володимира Воробея, Юлії Хомчин (модератор Володимир Бєглов).

Наступна подія, пов’язана зі сценографією, відбулася 9–24 жовтня в Інституті проблем сучасного мистецтва у Києві. І хоча VII виставка сценографії у межах проекту «Театр без театру» є подією щорічною, вона щоразу має нову концепцію. Цього року виставка «Сам собі режисер» була присвячена пам’яті театральної художниці Олени Богатирьової (1963–2017), яка працювала і в режисурі.

Виставка об’єднала сучасних візуалізаторів сцени, схильних реалізуватися як режисери: Володимира Карашевського, Олександра Друганова, Сергія Маслобойщикова та Богдана Поліщука. Центральну частину експозиції займали костюми з вистав Олени Богатирьової. Куратор проекту – Сергій Васильєв. «Сценограф, який наважується взяти на себе ще й функції режисера, чинить безкомпромісно. Він вибудовує свій ідеальний світ. І сам безстрашно відповідає за нього», – такою була основна ідея виставки.

У її рамках відбулася ще одна подія – Осіння школа сценографії НСТДУ. Сезонні школи Національної спілки театральних діячів існують з 2017 року й відтоді мають попит, особливо серед молоді (автором та ідеологом є голова НСТДУ Богдан Струтинський). Можна пригадати регулярні школи акторської та режисерської майстерності НСТДУ (куратор – Стас Жирков). Були спроби поєднати сценографів із акторами та режисерами, втім, провести окрему спеціалізовану школу сценографії наважилися вперше. Осіння школа сценографії НСТДУ відбулася за підтримки Українського культурного фонду, що дозволило зробити її більш презентабельною та наповненою. Наприклад, запросити куратором Сергія Маслобойщикова, який придумав різнопланову чотириденну програму, видати каталог учасників. Усього відібрали 18 учасників з усієї України. Сценографи мали завдання привезти свої роботи і зробити міні-виставку школи. Аналізували роботи знаних українських театральних художників, представлених на виставці «Сам собі режисер». Ознайомилися з презентацією можливостей комп’ютерного 3D-макетування, мали майстер-клас зі сценічного світла, переглянули вистави київських театрів та проаналізували сценографічні концепції. І, звісно, створювали ескізи за завданнями режисерів. Фінальним етапом лабораторії стало обговорення робіт сценографів з творчими керівниками та режисерами театрів.

Насамкінець згадаю ще дві виставки. Перша, «Ексцентрика та експресія. Українська авангардна сценографія», присвячена 95-річчю Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, презентувала унікальну збірку українського авангарду з фондів музею. В експозиції – роботи Олександри Екстер, Вадима Меллера, Анатоля Петрицького, Олександра Хвостенка-Хвостова, Бориса Косарєва (куратори – Ірина Мелешкіна та Вальдемарт Клюзко; науковий консультант – Дмитро Горбачов). Друга – «Курбас: нові світи» в Мистецькому арсеналі. Куратори проекту: театральна режисерка, письменниця, керівниця театру «Яра Мистецька Група» Вірляна Ткач, головна зберігачка Музею театрального, музичного та кіномистецтва України Тетяна Руденко, художник, куратор мистецьких проектів Вальдемарт Клюзко. Утім, ця подія потребує окремої статті.

Сценографічне піднесення засвідчує бажання художників не лишатися в тіні режисерів, а всіма можливими засобами говорити з публікою. Сценографія – в перекладі «сцену пишу». І навіть тоді, коли немає сцени, а існують тільки запропоновані простори, робота сценографа кипить і дарує незабутні естетичні враження.


Корисні статті для Вас:
 
Сценографія авангардистів і «Березіль»2016-02-02
 
Анатоль Петрицький - сценограф2013-02-10
 
Андрій Александрович-Дочевський – сценограф-універсал2004-10-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#1

                        © copyright 2019