Тетяна Дениско Перейти до переліку статей номеру 2019:#1
Ізабель Койшет. Жінка у надскладній ситуації


Особливості кінематографічного почерку

Фільмографія відомої іспанської режисерки Ізабель Койшет налічує близько десятка повнометражних художніх фільмів, більшість із яких свого часу входили до програм найвідоміших європейських кінофестивалів (крім них, у доробку каталонки – реклама, музичні відеокліпи, документальні стрічки). Мисткиня має історичну освіту і знається на європейській класичній літературі, тож чи не в кожній із її ігрових кінострічок можна відшукати інтермедіальну складову, іншими словами – цитати з творів інших мистецтв, переважно з літератури, як-от цитати з Шекспірового «Макбета» («Інша я», 2013), паралель із оповіданням Кортасара «Сеньйорита Кора» та згадка про літературну пам’ятку португальської класики ХVІІ ст. «Листи португальської черниці» («Таємне життя слів», 2005), про лист Кафки до Мілени, висловлювання Толстого («Елегія», 2008), думки про картини Маґрітта і слова святої Терези («Речі, про які я тобі ніколи не розповідала», 1996), відсилання до романів Рея Бредбері й цензури стосовно роману «Лоліта» Володимира Набокова («Книгарня», 2017) тощо. Всі ці зв’язки з літературою – і ще безліч не названих – зазвичай досить міцно й гармонійно вплетено в канву кінооповіді. Це свідчить про те, що у фільмах Койшет кіно та література вступають у тісну взаємодію, про яку аж ніяк не скажеш, що вона притягнута за вуха, адже від початку свого виникнення кіно завше було синтетичним мистецтвом, відкритим до множинних інтермедіальних зв’язків з іншими мистецтвами.

Утім, «літературно освічене око» (вислів нашого класика Івана Франка) – не найголовніша особливість творчого почерку Койшет, яка починала стосунки з візуальним мистецтвом із дитячого захоплення кіно, роботи в часописі, присвяченому кіно, і реклами, де їй із часом удалося стати досить впливовою постаттю. Отже, йдеться ще й про вельми натреноване кліпмейкерське око, що відчутно позначається на композиції кадру: у її фільмах він не буває випадковим, іноді – занадто красивим, іноді – вражаюче лаконічним, часто акцентованим на деталі, але ніколи – прохідним.

Койшетівські герої існують не просто в культурі, а – згідно з велінням доби тотальної глобалізації – у мультикультурному середовищі. Якийсь час режисерка мешкала у США, але вона не покидає Каталонії, хоч і не поділяє поглядів свого брата і каталонських прибічників незалежності від Іспанії: «Є так багато речей, крім Каталонії, про які можна говорити. Я хочу говорити про світ». А світ, зокрема західноєвропейський, нині сповідує ліберальні цінності, серед яких і мультикультуралізм та політика рівного визнання. Так, життя зрадженої чоловіком літературної критикеси Венді («Уроки водіння», 2014) перетинається на нью-йоркських вулицях у важкий для неї час із таксистом та інструктором із водіння, індусом, сікхом Дарваном, і його врівноваженість, повсякчасна готовність чинити добро допомагають їй виборсатися з депресії, а йому це спілкування стане в пригоді в налагодженні непростих сімейних стосунків. Працівницю токійського рибного ринку Рю, яка у вільний від роботи час промишляє іще й кілерством («Мапа звуків Токіо», 2009), врятує від замороженості почуттів (але не від смерті) кохання до іспанця, якого вона мала вбити на замовлення. Професора-літературознавця Девіда Кепеша, котрий уміло жонглює словами, однак давно забув, що таке глибокі почуття («Елегія»), зненацька заскочить кохання до молодшої на 30 років студентки з кубинської родини, і він, охоплений страхом, спершу малодушно рачкує, та потім таки знаходить у собі сили вийти на світ божий із захисного кокона байдужості, який сам же і створив… Перед глядачем постає гармонійний діалог культур, але на ньому нам не наголошують, він перебуває десь на марґінесі сюжету, як тло. Вочевидь мультикультуралізм як соціокультурний феномен цікавить режисерку не сам по собі, а як неуникне явище сьогодення, спричинене зростанням міграційних потоків, природне середовище, в якому змушені перебувати персонажі її фільмів. Оцю множинність культур увиразнює і міжнародний акторський склад, характерний для більшості стрічок каталонки.

Та все ж найвиразнішою рисою її кінопочерку я, не вагаючись, назвала би фемінізм – не радикальний, а поміркований. Для тих, у кого алергія на це слово, можна сформулювати інакше: поглиблена увага до внутрішнього світу жінки, до того ж, незрідка жінки в надскладній ситуації. А хто ліпше може зрозуміти жінку, ніж інша жінка?

То що ж відбувається з героїнями Койшет?

Енн, 23-річна прибиральниця, мати двох маленьких доньок і дружина безробітного чоловіка («Моє життя без мене», 2003, актриса Сара Поллі), почувши страшний лікарський вирок (у неї неоперабельний рак, смерть може настати за кілька місяців), приймає мужнє рішення не тривожити рідних і прожити свої останні дні повнокровно та насичено: щодня говорити про свою любов дітям, знайти майбутню дружину для свого чоловіка, записати для дівчаток вітання з кожним днем народження аж до їхнього повноліття, закохати в себе незнайомця – і втілює цей неймовірний план.

Ганна із «Таємного життя слів», воєнна біженка з Балкан, жертва страшних катувань (теж Сара Поллі), опинившись у Данії і потрапивши на нафтову бурову платформу посеред моря, в розмовах із хворим Джозефом, який зазнав жахливих опіків у пожежі і якого вона доглядає, поступово починає проговорювати пережите, а отже – поступово гоїти душевні рани.

Шквал непростих переживань накрив старшокласницю Фей («Інша я», актриса Софі Тернер): її переслідує двійник (дівчина вважає, що то мертва сестра-близнючка, та можливо, що то тільки її уява), її батько невиліковно хворий, її мати зустрічається з іншим чоловіком (донька й чоловік знають про це). Фей грає головну роль у шкільному спектаклі, наражаючись на заздрість однокласниці. Їй треба навчитися поборювати темний бік свого «Я». Може, спектакль (мистецтво) допоможе в цьому?

А що допоможе залікувати рану, завдану коханим, продавчині фотоапаратів Енн (Лілі Тейлор) із фільму «Речі, про які я тобі ніколи не розповідала»? Спроба самогубства не вдалася. Відеолисти в Прагу, де мешкає зрадливець, перехоплює хворобливо допитливий сусід. Знайомство з невпевненим і розчарованим хлопцем, що працює квартирним брокером і підпрацьовує на «Лінії надії», теж, здається, не принесе розради. Втім, може, то тільки здається? Може, все-таки людина спроможна забувати минуле або хоча би навчитися жити з ним у злагоді?

Сюжет стрічки «Нікому не потрібна ніч» (2015) ґрунтується на історії реальних людей. Вашингтонська аристократка Джозефіна Пірі (Жульєтт Бінош) прибуває в Гренландію, в зимовий табір, щоб зустрітися зі своїм чоловіком Робертом, полярником, який уже не вперше вирушив із експедицією на пошуки Північного полюса, та через погодні умови жінка опиняється в сніговій пастці разом із чоловіковою коханкою, ескімоскою на ім’я Аллака (японська актриса Рінко Кікучі), яка жде дитину від Роберта. Ревнощі, суперництво блякнуть перед випробуваннями, що їх приготувала двом благородним представницям таких різних культур, полярна ніч. І жертовна, мудра суперниця стає для Жозефіни найчистішою і найщедрішою істотою з усіх, хто коли-небудь приходив у цей світ...

Усі названі (і не названі) фільми відображають жіночий погляд на жінку. Жінка може багато, якщо не все, говорить нам Ізабель Койшет своїми кінороботами. «Половину населення світу становлять жінки, але рішення приймають без них. <…> Я хочу однакових можливостей для обох статей, хочу, щоб половина кінорежисерів була жінками», – заявляє вона в інтерв’ю. Кіно, створене жінкою, таке ж вартісне й глибоке, як і створене чоловіками, додамо ми.

Неможливо бути самотнім у книжковому магазині

На початку лютого 2018 року в Мадриді відбувалося урочисте вручення іспанської національної премії «Гойя». Передбачалося, що в головній номінації переможе драма «Гігант», знята баскською мовою, та найкращим іспанським фільмом 2017 року стала англомовна драма «Книгарня» Ізабель Койшет, знята за частково автобіографічним романом англійської письменниці, володарки Букерівської премії Пенелопи Фіцджеральд. Через 12 років Койшет повторила успіх стрічки «Таємне життя слів», отримавши три премії «Гойя» – в головній категорії, як найкращий режисер та за найкращий адаптований сценарій.

Відповідаючи на запитання про те, що зацікавило її в цій історії, вона говорить, що як любителька книг завжди плекала ідею відкрити свою книгарню. І що їй подобається «трохи несентиментальна манера Фіцджеральд, попри те, що сам випадок булінгу навантажений емоціями».

Фільм присвячено Джонові Берґеру, англійському мистецтвознавцю, письменникові, поету, художникові (помер у січні 2017-го, а наприкінці року відбулася прем’єра стрічки).

Головна героїня «Книгарні» – молода вдова Флоренс Ґрін (Емілі Мортімер), яка втратила чоловіка в Другій світовій і не може його забути. Жінка вирішує відкрити власну книгарню, придбавши старий будинок у вигаданому англійському курортному містечку Гарборо. Своїм невгасимим потягом до книжок, до слів і читання вона схожа на багатьох інших персонажів із фільмів Койшет. Книги підносять їх догори, книги їх поєднують і розлучають. Відкривають нові простори, як і кіно, стверджує Ізабель, яка сама з дитинства насолоджувалась читанням. У цьому зв’язку пригадується епізод, коли Енн із «Речі, про які я тобі не говорила» приходить на прийом до психотерапевта, ми бачимо на стінах приймальні портрети відомих жінок-письменниць, серед них і фото Вірджинії Вулф, авторки п’яти канонічних романів і завзятої читальниці, якій належить есе «Як читати книги?», де насолоду від читання зведено в ранг майже релігії.

повний текст читайте в паперовій версії журналу


Корисні статті для Вас:
 
Кіра Муратова. Одеса — Як Верона2004-02-11
 
Берлінале 2015: кіно як акт опору2015-06-11
 
Говоріть до неї2003-04-16
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#1

                        © copyright 2019