Олександр Саква Перейти до переліку статей номеру 2019:#2
Сповідь на трьох


Нас жене по світах вічна спрага буття,

У завершеність форми не втілена туга.

Герман Гессе

У Києві, в Центрі Леся Курбаса, показали виставу, присвячену зірці канадського хокею українського походження Тарасові (Террі) Савчуку. Ідея та режисура Романа Веретельника, чия юність минула в Канаді, де він відкрив для себе хокей – світську релігію нації і легенду НХЛ – Террі Савчука. Постановник вдало поєднав традицію «Просвіти» з монологами-зонгами, які виконує Галина Стефанова. Вокальну тему душі людини поза кордонами і часом взяла на себе співачка Маргарита Кулічова.

Непробивний Юкі

Є теза: «Еміграція – крапля крові нації, взята на аналіз». Та це в дискурсі. У житті люди лишають рідну землю не для експертиз. Їх веде незгода зі своїм становищем, мрія і прагнення щастя.

Батьки Анни Савчук, Тарасової мами, виїхали до Канади в першу хвилю української еміграції 1891 року. Анна та її знаний син народилися вже в передмісті Вінніпега. Батько юнака тяжко працював на будівництві, поки не пошкодив хребет. У сім’ї було семеро дітей, два брати Тараса рано пішли з життя, і він став її годувальником. Для хлопця з робітничого середовища найприйнятнішим був шлях у спорт, і Террі Савчук (із таким ім’ям його знав світ хокею, а ще він мав прізвисько Юкі – так на жаргоні називають українців у США і Канаді) використав свій шанс, увійшовши в сотню кращих гравців усіх часів і народів. Він і донині є 9-м у тому каноні. І першим серед воротарів.

Тарасові титули й вершини вражають. Савчук – чотириразовий володар Кубка Стенлі 1952-го, 54-го, 55-го і 67-го років, ще стільки ж він грав у фіналі Кубка. Кращий новачок (1950 рік) і чотири рази кращий воротар НХЛ, він відіграв у Лізі 21 сезон, привів до перемоги свою команду в 447 матчах, а його рекорд – 103 «сухі» гри, коли він не дав забити собі жодної шайби, протримався 39 (!) років і був перевершений лише в 2009-му. Ім’я Тараса Савчука викарбувано золотими літерами в Залі хокейної слави НХЛ у Торонто. Там же міститься і його меморіал-бокс.

Дух і глина

«Діти – заготовки людей», – твердять психологи. Тарас у 12 років приховав від батьків, що впав під час гри в регбі і його ліктьова кістка роздрібнилася на 60 скалок. Щоб не ампутувати, лікарі добу витягували з неї уламок за уламком, після чого його права рука вкоротилася на 8 сантиметрів. Зате його характер, пишуть, обріс бронею: при частих запаленнях підліток не спав від болю, однак попри все повернувся в спорт.

У 17 років на першій же грі хокейної ліги «профі» всадив Тарасові шайбу в ліве око. Дикий біль, залите кров’ю обличчя, та за шаленої підтримки трибун він дограв матч до кінця. Хірурги око врятували, але бачив ним він уже недостатньо.

Савчук здійснив революцію в стилі гри. До нього голкіпери захищали ворота, випроставшись на весь зріст. Террі стояв у напівприсяді, закриваючи «рамку» мертво. І лише через 20 років від початку кар’єри дізналися правду: в хокейного ідола з дитинства був артрит, і стояти як усі він не міг через біль у спині. Йому світив прямий шлях в інвалідне крісло, однак Тарас виявив таку мужність і видатну майстерність, що про нього потім буде сказано: «Не було воротаря, який грав краще, ніж Террі Савчук, і ще тисячу років не можна буде знайти когось схожого».

Тарас уперто грав без маски. Після вбивчого удару шайбою від Боббі Хала Террі попередили: його лицьова кістка від наступного кидка може розколотися надвоє. І настійливо рекомендували захистити обличчя. Де там! Маску він одяг лише в 1962 році на схилку кар’єри.

Його череп дробили шайби, в аварії він зламав собі ребра і пробив легеню, ковзаном йому порізали сухожилля руки, у нього були вибиті плечові суглоби, зламані пальці рук, порвані спинні диски і пошкоджений підйом, у нього були невроз ніг, мігрені й безсоння, але він грав, як диявол, і слова скарги від нього не чув ніхто.

А до всього в Террі відкрився мононуклеоз – гостре захворювання крові. Здавалося, хтось випробовує його дух на міць. Понівечена плоть здавала. Але всім, хто це бачив, назавжди запам’ятався 103-й «сухий» матч Савчука. Нападники кидали в Террі каучукові злитки з такою люттю, ніби від цього залежало їхнє життя. Вони вили від бажання пробити Террі – хоча б раз. Марно.

Великий воротар загинув безглуздо. Перебравши на відпочинку віскі з приятелем, з ним же і посварився. В безладній бійці Тарас впав на металевий прут, що призвело до розриву селезінки. Потім знадобилися операції з видалення згустків крові з розірваної печінки. Та один з них усе ж досяг серця, і воно зупинилося.

У фіналі вистави Романа Веретельника шайба лунко влітає в порожні ворота. Юкі немає – і їх більше захищати нікому.

П'єта

Образ героя в цій виставі подано зустрічним світлом – ми його драму бачимо очима Матері. Її грає Галина Стефанова. «У жінок – все серце, навіть голова», – писав Жан Поль. Що ж тоді говорити про матір? Обмежитися суто рольовим виконанням Стефанова, звісно, не могла – не та наснага обдарування. У підсумку, те, що робить в цій виставі Галина Стефанова жанрово сходить до П’єти – оплакування. Материнська чулість незмірна, а Тараса, як знаємо, нещастя переслідували з отроцтва.

Актриса своє бачення образу Матері заявляє піснею. Оголюючи прийом, Стефанова немов пробує те, що має нам розповісти, на голос. Одну пісню, іншу – в одній тональності, іншій, з’єднуючи фольклорні тропи і теми в мелодію, на якій говорить серце матері. Так, звіряючись з народною піснею, вона й «виспіває» долю сина, якого вражає лихо: хвороби, травми, зло трибун, лють хокейної сутички.

Мати сприймає всі забиття, удари, падіння, біль від шайб. Вона проживає муки сина разом з ним, сильніше нього. У неї не лишається емоцій на захват і гордість, вона ненавидить цей спорт гладіаторів, де п’ятеро польових гравців нищать одного воротаря – її сина.

Її туга невимовна, невигойна. Актриса ощадливо несе внутрішню муку, утримуючи єдине поле страждань – своє і сина. Та Стефанова в цій ролі не працює з жалістю. Вона грає причетність Задуму. І в цьому її акторська висота.

Вона грає так, що в якийсь момент здається, ніби шрами Тараса проступають на її обличчі, як стигмати на тілі святого Франциска Ассизького.

Спектакль Романа Веретельника побудований як «вільне» плетиво трьох поєднаних тем. Є пряма мова, питомо, діалог з глядачем автора оповіді, себто режисера, що веде фабулу. Вібрують монологи-зонги Галини Стефанової, що творяться в законах театру драми, сягаючи на піках символічних значень. І є пісні, почасти авторські, Маргарити Кулічової. На них я хочу звернути увагу.

Реставратори Софії Київської свою роботу вимірюють квадратними сантиметрами. А потім ці відновлені сантиметри живуть віки. Те, що сухим гострим акторським пензлем робить на кону Галина Стефанова – витвір цього ж ґатунку. Те духовне сум’яття виходить з пластів такого глибокого залягання, що вимагає пропалення власної душевної магми. Тож коли не в змозі втямити, як актрисі вдається сягнути такого інтенсивно чулого вияву, я згадую, що найкращим деревом для трембіти, кажуть майстри, є смерека, в яку влучила блискавка.

Тут і настає черга пісень Кулічової, що лунають англійською. Ними співачка немов огортає страждання Матері і хвилювання автора, пройнятого історією свого героя, зводить їх і несе у простір вселюдської туги, що не знає радості чи забуття, а лиш надію, солодкий біль і щем. Чисті, прозорі, світло-сумні, пелюсткові мелодії цих пісень не стосуються нікого зокрема, а разом з тим охоплюють усіх, бо є вокальним уособленням загублених у часі й просторі людських доль. Це бринить сама душа людини, звільнена від земного, та виявляється, що вона й тоді не стає легкою, бо вірності Божому припису – лишати людину людиною, не втрачає.

Кожен із цих трьох – Роман Веретельник, Галина Стефанова та Марго Кулічова, прекрасний своєю окремішністю, потрібний виставі спорідненістю сердець.

Про що твоє життя, людино?

Явище великої натури в нашому світі сприймається як надмірне марнотратство Природи, і люди прагнуть тлумачити даний їм знак як урок. І напевне цей намір не відповідає природі такого явища. «Мета людини все ще неясна», – визнавав гоголівський персонаж, і доводиться з ним тимчасово погодитися. Але як недовго наш глузд перебуває в злагоді з цим, здавалося б, незаперечним фактом! Як нас тягне зазирнути за видимий край буття і вирвати таємницю життя у Того, хто оберігає її від нас! І ми вкотре кидаємося на пізнання того, чому і назви не знаємо.

Ось феномен драматичної долі великого спортсмена Тараса Савчука. Подиву гідні його звершення! Та нас хвилюють не вони. Бо й театр покликаний не захоплюватися вимірюваними результатами, а втілювати життя людського духу. А питань до постаті Савчука вдосталь, і, мабуть, головне з них – що ним рухало, що усвідомлювалось як мета, а що реалізовувалось через нього, посередництвом цього життя, цих страждань і долань, цієї участі?

«Нащо я тут? – волав до небес Сомерсет Моем. – Адже зовнішнього сенсу в житті немає. <...> Самовираз – ось те вище, на що ми маємо сподіватися, вважав Спіноза, бо “ніхто не буде класти своє існування заради чужої, сторонньої мети”». Цей спраглий внутрішній інстинкт вів Тараса Савчука. Цей потужний потяг не вимагав осмислення, бо вирував у ньому безугавно. Савчук був одержимий грою, протиставивши її Фатуму, припису, забороні. Патологічний мовчун і відлюдник, він був собою лише на льоду.

Відбутися, реалізувати себе – немає мети могутнішої за цю. І людина тут – актор, яким рухає Директор Театру Життя. Та цей актор – не раб, не маріонетка Промислу, він – особистість, адже стверджується з такою потугою, що ставкою є його власне життя. І поки він не вичерпає свою психічну енергію, він – демон, приборкати якого не може ані світ, ані він сам. А люди, примирюючи його з собою, кажуть звично: геній! І вони дуже близькі до істини, адже геніїв Господь посилає, щоб ми вірили в Диво. Та як зіграти незбагненне? Роман Веретельник, Галина Стефанова і Маргарита Кулічова свій запит здійснили.


Корисні статті для Вас:
 
Кімберлітова душа2016-12-11
 
Поет у в’язниці («Палімпсест»)2004-02-11
 
У променях жіночої душі0000-00-00
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#2

                        © copyright 2019