Анна Крисальна Перейти до переліку статей номеру 2019:#2
За те, що належить тобі, треба боротись


«Дике поле» за романом Сергія Жадана «Ворошиловград»

Сценаристи: Сергій Жадан, Наталія Ворожбит, Ярослав Лодигін. Режисер Ярослав Лодигін. Оператор Сергій Михальчук. Композитори: Фіма Чупахін, Кирило Карабиць. Художник Влад Одуденко. У ролях: Олег Москаленко, Володимир Ямненко, Олексій Горбунов, Руслана Хазіпова, Георгій Поволоцький, Євгенія Муц, Ігор Портянко. Продюсери: Володимир Яценко, Міклош Гімнеш. Кінокомпанія Limelite (Київ), Film Brut (Цюріх). Україна, Нідерланди, Швейцарія. 2018

Ситуація в сучасному українському кіно є досить неоднозначною. За останній рік на великі екрани вийшло з десяток українських фільмів, деякі були успішними в широкому прокаті, а деякі – відверто невдалими, згадаймо і певний скепсис українського глядача, який неохоче йде у кінотеатри, налаштований упереджено: «В нашій країні кіноіндустрії нема!». Насправді ж вітчизняна кіноіндустрія набирає обертів, і вихід стрічки «Дике поле» був довгоочікуваним. Його ждали як кіномани, так і прихильники творчості Сергія Жадана, адже фільм знято за мотивами роману «Ворошиловград», книги-лауреата десятиліття за версією ВВС Україна. І ось на екранах – результат семи років роботи. Дебютант у режисерському кріслі. Сміливі заяви про перший український істерн. З такими передумовами в «Дикого поля» були лише два варіанти розвитку подій – гучно вистрілити чи провалитися. Картина все ж вибрала свій шлях. Попри все, «Дике поле» показує справжні можливості українського кіно. А їх, як виявляється, чимало.

Одразу слід наголосити, що це не доскіплива екранізація роману. Назва «Дике поле» вмотивована двома аспектами. Передовсім – намаганням відмежувати літературу від кіно. Важлива і конотація назви. Дике Поле – це традиційна назва причорноморських степів у ХVІ–ХVІІ ст., а у вужчому значенні – історичне найменування рідкозаселених степів між середньою і нижньою течією Дністра на заході, нижньою течією Дону і Сіверським Дінцем на сході, від лівої притоки Дністра Самари та притоки Південного Бугу Інгулу на півночі до Чорного і Азовського морів на півдні. Коротше кажучи, сучасний Донбас – це частина території легендарного Дикого Поля. Історична назва відображає стиль життя тамтешніх мешканців. У фільмі ж ідеться про день сьогоднішній, і дике це поле не так за своїм життєвим ладом, як тому, що його мешканців не обходить життя за межами їхньої території.

У центрі сюжету – чоловік на ім’я Герман. Одного дня він отримує телефонний дзвінок, на тому кінці повідомляють, що в його рідному містечку в Луганській області зник його брат, лишивши по собі спадок: малоприбуткову автозаправку. Треба захистити бізнес від рейдерського захоплення. Герой змушений повернутися додому, до знайомих з дитинства людей, а разом із тим визначитися й зі своїм життєвим шляхом.

«Дике поле» осучаснює роман і прокладає стежку до сьогодення. Пояснює нинішній стан речей. І таким чином є вкрай актуальним. Просто тому, що минуле – це ключ до розуміння теперішнього.

З огляду на усе це, стрічка говорить на весь голос: «Захищай своє!». Герої захищають свою автозаправку, своє місто, свої принципи і право жити у своїй країні. Не сумніваюсь, що український глядач упізнає себе в цьому фільмі, тому що це історія про нас, незалежно від того, де ми мешкаємо: на заході чи на сході країни.

«Дике поле» – фільм-дебют. Для Ярослава Лодигіна – перший режисерський досвід у повному метрі, а для Володимира Яценка – перший продюсерський. Для виконавців головних ролей Олега Москаленка і Руслани Хазіпової, яка зіграла Олю, – також. Це акторський дебют і для багатьох жителів Старобільська, рідного міста Сергія Жадана, де знімали стрічку.

Актори, як дебютанти, так і метри, зі своєю роботою впоралися чудово. Особливо – Володимир Ямненко в ролі Кочі, Георгій Поволоцький, який зіграв Травму, Ігор Портянко в образі Ніколая Ніколаїча та Олексій Горбунов у ролі Пастора. В українському кіно давно не було таких яскравих персонажів.

Беззаперечним плюсом стрічки є те, що вона іронізує над українською дійсністю, стереотипами та життєвими ситуаціями, не переходячи у фарс чи буфонаду. Усе це майстерно втілено в діалогах. Вони живі. Діалоги – вельми болісне місце українського кіно, адже переважно – це завчений текст, що його актори механічно відтворюють перед камерою. «Кіборги» зостаються чи не єдиною кінороботою року, де майстерно прописано і відтворено діалоги між персонажами. Це можна сказати й про «Дике поле».

Щоправда, й гумор, і діалоги, й акторська гра сприймалися б не так прихильно, якби не гармонійний тандем режисера та оператора. Ярослав Лодигін та Сергій Михальчук не просто показують події 2008–2010-го, а й передають атмосферу луганських степів, напрочуд органічно працюючи із сетингом. Для цього застосовуються усі доступні інструменти, як-от тривалі й протяжні плани пейзажів, сонячні проблиски та кольорокорекція, деталізація у кадрі. Камера не просто знімає акторів, а й допомагає в передачі емоцій. Окраса фільму – крупні плани. З одного боку, такий прийом відсилає до класичних вестернів Серджо Леоне (недарма «Дике поле» називають істерном), а з іншого – екстремальні ракурси допомагають передати напругу між персонажами. Такий підхід, – вельми ризикований для українського кіно, адже без потужної акторської гри крупний план виступає радше елементом комедії, – виправдав себе.

На жаль, із фільму вирізано сцени футбольного матчу, які становили логічний хребет сюжету, тому малозрозумілою стає поява наприкінці молодиків, які приходять на допомогу головним персонажам у боротьбі проти рейдерів. Але, як запевнив режисер, стрічка цього потребувала, інакше п’ятигодинне кіно втомить глядача.

Ахіллесовою п’ятою стрічки можна назвати її темпоритм. Після першої третини вона втрачає темп, переходячи від динамічного розгортання сюжету до повільного і тягучого ланцюжка подій, який неспішно провадить глядача до фіналу, іноді здається, що він от-от розірветься. Темп фільму падає, і ближче до кульмінації починаєш відверто нудьгувати, поки динаміка раптово не прискорюється.

Сергій Жадан та Ярослав Лодигін уже планують екранізацію іншої книги письменника – «Інтернат», а поки що на «Дике поле» очікують «Темні ночі» в Таллінні, де стрічка позмагається за першість серед повнометражних картин дебютантів. Однозначно можна сказати, що дивитися «Дике поле» треба. Хтось на перегляді відчує романтичну ностальгію за молодістю 1990-х, хтось віднайде у фільмі комедію провінційного містечка, а хтось – філософську притчу про дикі степи Луганщини ­і диких людей, готових на що завгодно.


Корисні статті для Вас:
 
Глибинні мрії донеччан2004-02-11
 
Олександр Печериця: відчайдушне бажання творити2017-11-11
 
Станіслав Боклан: Після «Поводиря» з’явилася більша відповідальність2015-06-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#2

                        © copyright 2019