Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2019:#2
Почуття… Глядачі на них чекають


Річкою Кіть пливе, віддаляючись від крутого берега, білий річковий пароплавчик. А до берега на білому коні мчить юнак і, побачивши судно, що віддаляється, кричить: «Раюха!» Та марно, не чує його красуня Рая. Неприховано тішаться батьки хлопця: з його бажанням одружитися з коханою дівчиною покінчено – заживуть тепер спокійно, відгуляє Толя весілля з Валькою Капою, яка чекає цього з нетерпінням, а Рая забудеться, як дивний сон…

Так, двосерійний телефільм «Ще до війни» Бориса Савченка (1980, сценарій Артура Войтецького за однойменною повістю Віля Ліпатова) – про кохання. Трепетне й неочікуване у звичайній сільській буденщині, де є колгосп, де вирощують хліб і до хліба, де молодь вечорами влаштовує танці й де навіть є художня самодіяльність. І все-таки в цьому розміреному потоці найцінніше, мабуть, – почуття, що спалахнуло між двома молодими людьми, тільки «народ улимський» його не приймає, бо не вписується воно в буденні клопоти, в господарські справи.

Сюжет телефільму, власне, цим і вичерпується. Але запам’ятовуються персонажі: юна Рая, по-міському одягнута, в білих черевичках на каблучках, що сходить з трапа: після смерті батька вона, кругла сирота, приїхала в село до батькового брата. Запам’ятовується її дядько – голова колгоспу, його змішане почуття до племінниці – і співчуття, і подив, і захоплення її характером. Його родина (дружина і троє дорослих синів) не очікувала на гостю. Втім, дівчину приймають, поцікавившись її планами. У відповідь почули, що, за порадою батька, вона хоче вчитися на інженера. Отже, гостя не надовго. Та Рая порушила спокій не тільки своїх родичів, а й «першого парубка», демобілізованого Анатолія Амосовича, за яким сохнуть місцеві дівчата. Рая йому сподобалась, але не з руки було навіть заговорити з нею. Допоміг випадок: місцева вчителька готує для концерту в сільському клубі виставу за Чеховим, і Раї довелося грати в дуеті з хлопцем. Репетицію, де обігруються чеховські фрази, показано з гумором. Сцену з поцілунком Рая виконала невимушено, і Анатолій пропав, йому вже не до гумору. Так почалося кохання… Тільки його батькам міська панночка в невістки не годиться, а коли Валька Капа, за правом претендентки на хлопця, взялася прилюдно обзивати дівчину, Рая зуміла себе захистити. Це стало кульмінацією фільму – і той скандал все й вирішив – на концерт Анатолій не з’явився, батьки заховали його в лісі, доки Рая не покине села. Дівчина довідалась у свого дядька, куди подівся її коханий, і помчала з подругою до нього. Ця зустріч поставила крапки над «і», їй стало ясно, що його присилували від неї відмовитись, що все скінчено і вона мусить покинути село… Та й побачила вона не того хвацького і впевненого у собі молодика, що був на початку фільму, а несамостійну, залежну від волі батьків людину. Звісно, не таким має бути обранець Раї.

Лірична атмосфера, чудові пейзажі-панорами, зняті талановитим Валерієм Квасом, пташиний спів і ледь чутні пісні за кадром, нагадують фільм 1986 року Артура Войтецького «Десь гримить війна» за повістю Віктора Астаф’єва «Останній уклін». Село в російській глибинці, звичайні його жителі, звичайні турботи й почуття. Тільки, на відміну від Войтецького, у стрічці якого стверджується непохитна сила кохання, в Бориса Савченка інша мета: показати химерність благополуччя, ілюзію щастя з некоханою людиною, драму зневаженого почуття. У фільмі неодноразово звучить закадровий голос-коментар: «Вони ще не знають, що через два роки почнеться війна і причини для плачу будуть зовсім інші…», персонажі фільму співають популярну тоді пісню про прикордонників – «вартових батьківщини».

Борис Савченко не обирає зіркових акторів, нерідко даючи шанс початківцям. Саме в цьому фільмі зіграв чи не першу свою роль тепер популярний Сергій Калантай. Дарина Михайлова й Андрій Ярославцев – виконавці головних ролей – професійно точно провели дует: вона створила образ дівчини, відкритої до життя і до людей, готової постояти за себе, а він – свого персонажа, який відчуває, що ним захоплюються дівчата і навіть хизується своєю виправкою і статусом демобілізованого. Хоча темп подій уповільнений, і на нинішній «кліповий» смак видається затягнутим, завдяки цій неспішності маємо можливість помилуватись персонажами: дітьми, літніми людьми, які творять правдиве сільське середовище, де всі про всіх все знають, роздивитися тогочасну техніку – річкове судно, незвичні для нашого ока трактори. В цьому розміреному, майже ідилічному плині життя вирують пристрасті й виникають вічні морально-етичні проблеми.

Постановник цієї стрічки – Борис Савченко – актор і кінорежисер, народний артист України (2004), педагог – народився на Одещині й, очевидно, мав вроджений артистичний дар, тому що після школи пішов навчатися в Одеське художнє училище. Там він познайомився з Льонею Осикою, який прибув сюди ж із Києва на навчання роком пізніше. Борис Іванович згадує, як вони заробляли собі на прожиття, протоплюючи приміщення консерваторії й театру. Їхня дружба тривала все подальше життя: Борис Савченко знімався у свого друга – в ролі одного з синів Івана Дідуха в «Камінному хресті», а в «Захарі Беркуті» був асистентом, допомагаючи Осиці в зйомках складного фільму.

Після училища Савченко 1960 року вступає на акторське відділення ВДІКу, і вже зі студентських років його починають запрошувати зніматись. Актор фактурний, красивої зовнішності, з відкритим обличчям – таких радянське кіно потребувало. Щоправда, ролі в нього були невеликі, але в досить гучних фільмах: «Тиша» Володимира Басова і «Живе такий хлопець» Василя Шукшина. Можна припустити, що яскрава особистість, режисер із власним почерком Василь Шукшин вплинув на погляди і смаки молодого актора, й до певної міри досвід тої ранньої роботи відгукнувся й на атмосфері фільму «Ще до війни», і в самому виборі літератури, до якої Борис Савченко звертався.

Його акторська кар’єра складалась успішно, в 1960-х він знімався безперервно, переважно в ролях військових або водіїв: у фільмах кіностудії ім. О. Довженка, зокрема, зіграв одного з льотчиків у стрічці «Дні льотні» Леоніда Ризіна і Миколи Літуса (1965) – добрими і відкритими обличчями героїв цього фільму й нині захоплюються вдячні глядачі. Тоді ж він знявся в комедії «Місяць травень» Григорія Ліпшиця. Особливо плідними виявилися 1967 і 1968 роки. Борису Савченку випало зіграти головну роль у фільмі Віктора Говяди «Зайвий хліб», де гостра моральна колізія розгортається довкола його героя. Молодий водій Левко, який возить хліб на елеватор і в підсумку отримує кілька мішків «зайвого» хліба, переконаний, що він належить йому, бо він його зберіг, не розтрусивши дорогою. З ним не погоджується наречена (Лілія Дзюба). Знявся Борис Савченко й у дитячій стрічці «Втікач з Янтарного» Євгена Брюнчугіна й Ігоря Вєтрова, зіграв сержанта-сапера Олексія Сомова в не дуже вдалій комедії Олега Ніколаєвського «Трембіта» («Свердловська кіностудія»). Ще й встиг на завершення зйомок в Белелуї, де мав роль одного з синів Дідуха в знаковому «Камінному хресті». 1970-го знімався на «Азербайджанфільмі», де у стрічці «В цьому південному місті» Ельдар Кулієв порушив проблему становлення характерів наших сучасників. Український актор зіграв там Сеньку.

Так, Борис Савченко багато знімався, але можна припустити, що йому стало тісно в тій професії. Хай там як, після закінчення ВДІКу Савченко вступає на кінофакультет КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого, де здобуває фах режисера (щоправда, були проблеми із захистом диплома, яким стала стрічка «Політика», знята за оповіданням Григорія Косинки). Вже як дипломованого режисера 1971 року його зараховують у штат кіностудії.

До самостійних постановок допускають не відразу – деякий час працює другим режисером. Самостійну працю в цій професії почав в об’єднанні телефільмів рідної кіностудії. Слід сказати, що те об’єднання, хоч і мало прописку в Києві, замовлення і вказівки отримувало з Москви, яка заохочувала знімати російську дійсність. Отож не варто дивуватись, що джерелами для своїх фільмів Борис Савченко добирає твори російської літератури. Зокрема, для дебюту (1976) він узяв прозу Володимира Фоменка, котрий сам підготував сценарій для 5-серійної стрічки за власним романом «Пам’ять землі». Книга вийшла 1972 року, в ній ішлося про будівництво Волго-Донського каналу (виникає паралель із Довженковою «Поемою про море», з тою різницею, що тут фігурує Цимлянське водосховище, яке поховає під водою заможні села, і жителями одного з тих сіл переймається автор). Тобто у фільмі фігурує типова для радянських часів драма людей, зумовлена «підкоренням» природи. І надалі Борис Савченко не полишатиме тему екології, збереження навколишнього середовища, зокрема в поставленому через десять років трисерійному телефільмі «Ігор Савич» за сценарієм відомого кінодраматурга Валентина Єжова та Георгія Шевченка. Як і багато митців тої доби, режисер вважає, що недбале ставлення до природи породжує і моральний нігілізм.

Утвердившись як режисер (а за радянських часів робота над серіалами мало чим відрізнялася, окрім хіба формату, від роботи над фільмом для великого екрану), Савченко засвідчив, що він не байдужий до масштабних полотен. Зокрема, його вабить конструктивна діяльність, творення значних будов. Саме будівництву в тайзі Комсомольська-на-Амурі присвячений його семисерійний фільм «Мужність» за однойменним романом Віри Кетлінської, написаним 1938 року. Сьогодні про цей твір в Інтернеті можна прочитати таке: «Будівництво міста серед тайги з нічого за два роки, силами комсомольських активістів і ув’язнених. Коли зібрали тільки передовиків виробництва в різних галузях й відправили валити тайгу, копати котловани. Було й керівництво – куди ж без нього. І за два роки ці люди в пекельних, нелюдських умовах умудрились побудувати місто. Звучить настільки героїчно, що просто на грані абсурду». Відразу згадується будівництво Боярської вузькоколійки, на що клали своє здоров’я Павло Корчагін з комсомольцями.

повний текст читайте в паперовій версії журналу


Корисні статті для Вас:
 
Борис Савченко: «Треба думати про головне»2009-04-11
 
Українська кінодраматургія: реальне і можливе2003-04-05
 
Олег Савкін: «Муки творчості цілком фізичні».2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#2

                        © copyright 2019