Дискусія Перейти до переліку статей номеру 2019:#3
Творчі пошуки українського кіно останніх років


19 лютого 2019 р. відбулася дискусія, організована редакцією журналу «Кіно-Театр». Учасники: Олесь Янчук, кінорежисер, директор кіностудії ім. О. Довженка, голова НСКУ, Леся Воронина, письменниця, радіожурналістка, Лариса Руснак, акторка театру ім. І. Франка, народна артистка України, Тарас Томенко, сценарист і кінорежисер, член Європейської кіноакадемії, Микола Сулима, доктор філологічних наук, заступник директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ, Сергій Марченко, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри кінорежисури та кінодраматургії КНУТКТ ім. І. К. Карпенка-Карого, Анастасія Канівець, кінознавець, провідний спеціаліст Музею театру, музики і кіно, Лариса Наумова, кінознавець, доцент кафедри режисури телебачення КНУТКТ ім. І. К. Карпенка-Карого. Модератор – Лариса Брюховецька, головний редактор журналу «Кіно-Театр».

Лариса Брюховецька. Ще років три тому українських фільмів у прокаті практично не було. Нині ситуація змінилася, побільшало фільмів, фінансованих державою, виходять стрічки незалежних режисерів. Наше кіно стало доступним для глядача. Тож є предмет для розмови. І є чимало проблем, які потрібно осмислити.

Держкіно в лютому на своєму сайті розмістило список із 33 фільмів, завершених у 2018 році. Серед них є успішні: «Позивний “Бандерас”» Зази Буадзе, «Таємний щоденник Симона Петлюри» Олеся Янчука і випущені в копродукції «Донбас» Сергія Лозниці та «Гірська жінка: на війні» Бенедикта Ерлінґссона. Чотири із 33-х. Крім значної кількості баласту, прокатна доля більшості – досить туманна, про деякі неможливо бодай щось знайти (Держкіно, фінансуючи проекти, мало б повідомляти, де можна переглянути фільми). Отже, прокатна доля завершених стрічок Держкіно не обходить, як і повернення бюджетних коштів? Держава, взявши на себе фінансування, не переймається доцільністю витрат і надходженнями з прокату, схоже, не цікавлять її й оцінки фахової критики.

ЗМІ з ентузіазмом констатують факт появи, пропонують анотації, але ні слова про якість. Щоправда, окремі фільми удостоєно уваги (переважно в електронних ЗМІ): не дбаючи про аргументацію, критики звично лають українську продукцію. Зокрема, заявили про себе в’їдливі, які обрали серед режисерів жертв, з яких безкарно знущаються – свобода слова! І, не помічаючи халтурних, громлять насамперед ті, які виконують просвітницьку функцію. А от про мистецьку якість, про культуру, про відповідальність кінематографіста перед суспільством, тобто про суттєве для нашої країни, що має утверджувати себе, зокрема й завдяки кінематографу, не згадують ні ЗМІ, ні в’їдливі критики.

Останнім часом у центрі кінопроцесу опинилися продюсери. Однак таких, що здобули авторитет саме кінороботами, мало. Та, оскільки тема нашої дискусії «Творчі пошуки», зосередьмося на режисурі. Тут варто уважніше придивитися до згаданого списку фільмів. Неважко помітити, що Держкіно орієнтується на дебютантів: їх – 13 осіб різного віку й досвіду. Є серед них ті, що прийшли з рекламного бізнесу, з телебачення, з кліпмейкерства. Держкіно дало зелене світло, зокрема, Семену Горовому, який свого часу знімав «Пригоди Вєрки Сердючки», а його «Пригоди Святого Миколая», якими він щойно ощасливив глядачів, здобули таку глядацьку оцінку: «Навіть визначення “примітивний” надто щедре». У списку-звіті знаходимо і фільми-невидимки, наприклад, найсвіжіші повідомлення про фільму «Троє» Івана Кравчишина датуються 2017 роком. Чи він уже завершений? Якщо так, то чому про нього нічого не чутно? Аналогічні ситуація з «13-м автобусом» О. Безручка.

За українські кошти охоче знімають своє кіно іноземці (таких 2018 року – шестеро). Звісно, якби зняте ними хоча б наближалося до рівня фільму «Гірська жінка: на війні», то цим можна було б тішитись, та, на жаль, Україна фінансує не надто здібних ремісників, на зразок Марка Хаммонда («Зрадник»).

Кошти Держкіно пішли до працівників телебачення: той же Семен Горовий, Володимир Зеленський. Чи варто цьому дивуватись? Голова Експертної комісії Держкіно багато років працював на одному з телеканалів, звідси і його пріоритети.

Хто ж у нас дебютанти з молодих? Можливо, ті, що заявили себе успіхами в короткому метрі? Ні, тут або щось невиразне і аморфне, або друга крайність. Мабуть, найвиразніше про себе заявили два творці: Влад Дикий («Скажене весілля») переконливим успіхом у прокаті й однозначною орієнтацію на комерційний продукт, і Максим Ксьонда («Бобот»), який шокував своєю безпомічністю, про що свідчить відгук: «Під час перегляду фільму складається враження, що сценарій шість років писала людина, яка: не бачила жодної кінострічки; не читала жодної книги; не чула жодної історії; не має фантазії; не знайома з концепцією сторітелінґу; ненавидить цю роботу. Візуальні ефекти подавалися як центральний елемент “Бобота” – майже половина стрічки містить комп’ютерну графіку, і вся рекламна кампанія була побудована на цьому факті. Зроблена вона достатньо якісно як для України, проте це ніяк не додає плюсів фільму. “Бобот” відкидає 100 років розвитку галузі і намагається вигадати велосипед, хоч ніколи його не бачив і не знає, що він робить». (Юра Поворозник. 30.08. 18). Цікаво: невже згадана комісія, підтримуючи проект, не побачила його якості? Куди в такому разі вона дивилась?

Звичайно, молодь потрібно підтримувати, але питання в тому – яку саме молодь? Можна ще назвати аналогічні фільми, які є низкою склеєних епізодів ні про що. Повна відсутність бекґраунду, порожнеча драматургії, наслідування, відсутність контакту з дійсністю – це їхні характерні риси. Зовсім не потрібно глибокого і складного аналізу, щоб зрозуміти, що саме такі стрічки є пріоритетом Експертної комісії, яка розподіляє державні кошти. Неважко помітити ще один її пріоритет: уже давно не дебютанти, цілком сформовані у своєму стилі режисери Дмитро Томашпольський і Олена Дем'яненко, що свого часу плідно працювали в Росії, тепер на державні кошти знімають безперервно. Глядач на «Фанні Каплан» і «Ржаку» не ходить, про їхні фестивальні нагороди не чути, а Експертна комісія, як би не змінювався її склад, віддає перевагу цим режисерам перед іншими учасниками конкурсу. Не інакше як обоє володіють гіпнозом. Хотілося б вірити у доброчесність Експертної комісії, але численні факти «голих королів» перекреслюють цю віру.

І знову те саме питання: чому держава фінансує таке кіно? І чому в цьому списку ми не знайдемо жодного режисера з солідним професійним досвідом, представника старшого покоління? Навіть пробивний Віктор Олендер зазнав фіаско, то що вже казати про Бориса Савченка, Олександра Муратова, хоча вони й подавали проекти на конкурс? Їм шлях закрито. Про причину можна здогадуватись: згадані кіномитці й за радянських часів не дуже схилялися перед чиновниками, тому з ними не так легко «домовитись», як із на все готовими початківцями чи спритними телевізійниками – й у фінансовому плані, і в творчому.

Ми вже тривалий час є свідками того, що малодосвідчені продюсери й режисери орієнтуються на МКФ, готують на швидку руку треш або чорнуху зі сподіванням на нагороди. Це можна було зрозуміти, коли українське кіно не мало доступу в прокат, але сьогодні робити кіно заради нагород, ігнорувати глядача – собі на шкоду. Без глядача, без взаємообміну кіно занепадає.

Є у списку патріотичний фільм «Крути 1918». Добре, що в нас почали виходити фільми, які мають працювати на нашу пам’ять, проробляти історичні травми. Та чи досягають вони мети?

Зрештою, невиразність курсу Держкіно на художню цінність картин, гонитва за кількістю й байдужість до їхньої якості призводить до того, що доводиться констатувати творчий занепад. Бракує критики, яка б мала авторитет, і Держкіно в ній не зацікавлене.

Олесь Янчук. На сьогодні вийшло багато фільмів, це правда. Я не мав нагоди всі подивитися. От ви, Ларисо Іванівно сказали, що є фільми для фестивалів, а є для глядачів. Як глядач я люблю ті фільми, які присутні й на фестивалях, і в прокаті. Тобто вони однаково цікаві. Не хочу образити наших критиків, але які тоді мають бути критерії, щоб розділяти кіно для фестивалю і окремо для глядачів. Якщо говорити про нинішніх критиків, хоч не всі вони критики, але ними себе вважають, відбуваються, як на мене, якісь непристойні речі. З одного боку: якби я не зняв кіно, ти нічого не написав би. Ти береш собі об’єкт і починаєш, як той ворон, його вивчати. Одна річ, якщо ти візьмеш хорошу енергетику, яка впливатиме на твій аналіз, але інша річ, коли починається знущання. Я, наприклад, вирішив як режисер більше не робити показів для журналістів. Нехай купують квиток і дивляться. Адже те, що сталося зі мною у вересні, – коли ми влаштували прес-показ і відбулася серйозна, на мій погляд, прес-конференція, – переповнює міру терпіння. Всіх канонів було дотримано: головні виконавці, багато преси, багато камер… Але те, що я потім побачив і почитав, – це явно якесь замовлення. Ось нещодавно потрапила мені на очі рецензія в «Телекритиці» на фільм «Крути», де не зазначено автора: «5 причин, чому треба подивитися цей фільм». Пишуть, що «от і Петлюра нарешті з людським обличчям у “Крутах”, а не забронзовілий, як у “Таємному щоденнику Петлюри”». Ну який же він забронзовілий? Тобто тут починається те, що переходить усякі межі. З одного боку, можна просто на це не звертати уваги. А з іншого, а чого не звертати? Ми ж працюємо для глядача, побували на різних фестивалях. 2009 року я отримав приз імені Анрі Ланґлуа на МКФ у Венсені (Франція).

Змінилася очевидно ситуація в країні, змінився і кінематограф. Подивився я «Дике поле» за романом «Ворошиловград» Жадана, хороші там актори, зокрема Олексій Горбунов, який і по життю матюкливий, а тут… якби це кіно показували по телебаченню, то там би було лише одне пі-пі-пі… У фільмі така палітра нецензурщини! Дорвалися… Але якщо прийдуть підлітки на цей фільм, то, я впевнений: їхній лексикон буде збагачуватися саме такими словами. Це не є добре. Має ж бути культура. Тим паче, якщо говорити про українську мову, яка справді одна з найспівучіших.

повний текст читайте в паперовій версії журналу


Корисні статті для Вас:
 
Майбутнє українського кіно – це ще й серіали. Багато серіалів!2014-05-15
 
Чого чекати від українського кіно: лінія розлому2015-06-11
 
Чи хочуть українці дивитися українські фільми?2012-06-07
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#3

                        © copyright 2019