Лариса Іванишина Перейти до переліку статей номеру 2019:#3
Людина з табуретом і людина зі зброєю


«Людина з табуретом». Ідея Леоніда Кантера. Режисер Ярослав Попов. Композитори: Тарас та Марко Галаневичі. Анімація: RIDNI Animation. Проект Діани Карпенко «Казки, які збирає маленька Маґдалена». Продюсерка Катерина Мізіна

Кошти: «Спільнокошти», «Український культурний фонд». 2019.

Документальний повнометражний фільм Ярослава Попова «Людина з табуретом» у лютому вийшов у прокат. Його головний герой – режисер і мандрівник Леонід Кантер[1]. Вибір героя логічний для Ярослава Попова, оскільки він уже давно співпрацював з Леонідом, монтував його попередні фільми, і на початку 2018-го вони разом почали роботу над цим фільмом. На екрані – справді унікальна особистість, одержима свободою, і не на словах, а в житті, особистість, що до певної міри є реінкарнацією творчої людини і мандрівника Григорія Сковороди, тільки одруженого і без філософських трактатів.

У Ліни Костенко є вірш про японця, який захопився ризикованою справою – альпінізмом – сам по собі: «Не напоказ, не в кадрі, не навмисне, / не задля слави, грошей чи забав, – / своє життя, як скеля прямовисне, / сам наодинці з долею долав.» («Наомі Уемура»).

До таких унікальних людей, хто бачить сенс не в традиційних житейських вимірах «робота – домівка», хто кидає виклик долі, хто, зрештою, здатен до безоглядного ризику, належить режисер Леонід Кантер. Будучи, як дізнаємось із Вікіпедії, успішним продюсером, засновником кіностудії «Лізард фільмс», він залишає свій бізнес і вигадує гру «З табуретом до океану». Йому забаглося подолати відстані до чотирьох океанів – Атлантичного, Індійського, Тихого і Північного, щоб, діставшись туди, поставити біля них звичайний кухонний табурет, причому для Леоніда Кантера цей момент був принциповим. Цю дивну забаганку він виконував як місію, як самоствердження, зрештою, як сенс життя, не шкодуючи часу на подолання величезних відстаней «на перекладних». Але, на відміну від самітника Уемури, Леонід був режисером і власні подорожі робив матеріалом своїх фільмів. Став відомим як автор документальних стрічок про ті подорожі. Причому Леонід Кантер і тут був унікальним, бо фіксував на камеру себе, свою родину і своїх друзів серед аборигенів у різних куточках світу. І робив це тому, що вони поділяли його одержимість океанами з неодмінним талісманом-табуретом. Романтика мандрів і побутовий, приземлений предмет: дивне поєднання – чи не так? Табурет можна сприйняти просто як дивацтво, а можна знайти в цьому дивацтві і сенс: замість сидіти на кухні, людина освоює світ, як це робили першовідкривачі, й табурет – це частинка рідного дому, такий собі оберіг.

Він мав однодумців, молодих людей. Як розповідає Кирило Кравцов з Білорусії (давав притулок мандрівникам у своєму помешканні), він, поспілкувавшись з Льонею, покинув роботу в офісі й пішов з ними, тому що зрозумів: це те, чому варто присвятити життя. Мандрувати далекими світами – без комфорту, без зручностей – довелося і Леонідовій дружині Діані Карпенко з донею Маґдаленою. В кадрі часто фігурують дороги й різні засоби пересування – легковики, вантажні машини, а на Карибських островах – старенькі морські судна і човни. Мандрівники, включаючи дитину, обвіяні вітрами далеких континентів.

Сюжет стрічки «Людина з табуретом» – це подорож з Канади через 15 країн аж до крайньої точки Південної Америки – мису Горн. В Канаду Леонід прилетів сам, але в Торонто сталась неприємність: дівчина, в якої він ночував, звинуватила його в крадіжці коштовностей, як наслідок – слідство, потреба найняти адвоката, а щоб його найняти, довелося влаштуватись на роботу. Напередодні суду дівчина повідомила, що коштовності знайшлись, і розказує це вона на камеру, всміхаючись, що їй, яка завдала прикростей людині, не робить честі. У Штатах Леонід з’єднується з родиною, до них долучаються інші супутники, вони купують авто й рухаються до Мексики. Авто ламається, далі їдуть автостопом. А в Мексиці, як і в невеликих острівних країнах, зокрема й на острові, де живе індіанське плем’я Куна-яла, знімають місцеві свята, карнавали, ходу музикантів, і це видовище можна назвати словами Ернеста Гемінґвея про свято, яке завжди з тобою.

Та в моменти, коли бачиш ночівлю мандрівників, проймаєшся співчуттям до них, особливо до жінки з дитям. Коли дістались Колумбії, дружина Леоніда народила другу донечку. Тож шлях через Бразилію прокладали вже самі чоловіки, і до мису Горн дісталися врешті-решт двоє з них – Леонід Кантор і Кирило Кравцов. Там і поставили маленький табурет.

У цій 60-тисячокілометровій мандрівці минув цілий рік (2010-й) бурхливого і яскравого життя, насиченого враженнями, а головне – зафіксованого. Був ще один маршрут – до Льодовитого океану, але у фільмі Ярослава Попова про нього тільки згадується. Після цієї подорожі родина вирішила знайти прийнятне для них місце в Україні й там оселитися. Ним став хутір Обирки на Чернігівщині, названий творчим поселенням. Сільська хата, клаптик землі. До фільму увійшла радісна подія – жнива: сільські жінки в національних костюмах жнуть пшеницю, а Леонід молотить її ціпом. Довкола – чимало друзів, усім весело в стихії свята. Це дійство Леонід назвав фестивалем «Хліб власними руками». Він пише і видає книжку «З табуретом до океану».

Та от в «океанні» сюжети вриваються події на Майдані, услід за тим – російсько-українська війна на Донбасі. Леонід Кантер з перших днів на Майдані, потім іде добровольцем, воює і знімає на камеру бачене там. Досить оперативно виходять його стрічки «Війна за власний рахунок», «Воїни Божої чоти» і «Міф» (два останніх у співавторстві з Романом Яснієм). В «Людині з табуретом» про Леоніда згадують бойові побратими. Один із них каже: «Льоня й інстинкт самозбереження – речі несумісні». Кожної миті впродовж кількох тижнів, що він провів у терміналі в Донецькому аеропорту, був постійно у великій небезпеці, там чуємо його молитву, яку Бог почув і зберіг йому життя.

То чому ж говорять його побратими, а не сам Леонід? Вони кажуть, що війна змінила Льоню, про те, що зникло світло, яким він світився і світив іншим. І от він уже не на Донбасі, а в Обирках. Обличчя серйозне і печальне. Він говорить на камеру і це його остання сповідь: про те, що творчість – це ніщо, порожнеча, він звертається до своєї родини, якої немає поруч з ним, – дружина з дітками пішла від нього. Немає істерики, він просить простити його і говорить їм про свою любов. А в його руках – зброя. Ми не побачимо, як вона вистрілить. Звістка про те, що Леоніда Кантера не стало, облетіла країну 5 червня 2018 року.

Він залишив по собі трійко діток, фільми-щоденники його бурхливого життя. Й численні повідомлення в інтернеті про його самогубство.

Але чому це сталося? Війна… Але ж у бойових діях загинуло стільки воїнів, багатьох покалічено, та вони, покалічені, живуть, а деякі навіть захоплюються спортом. Чому ж залишила воля до життя цю фізично здорову людину? Перевитрати адреналіну виснажили його психічно? Не зміг витримати самотності, не зміг жити без дружини й дітей? На ці питання відповіді немає. Дружина пояснила: це сталось тому, що нікого не було поруч, усі знали його сильним, а він потребував підтримки.

Так у «Людині з табуретом» виникла проблема посттравматичного синдрому, здатного психічно знищити людину. Депресія вичерпує життєву енергію. А, можливо, виною привселюдність, до якої звик режисер і, коли її не стало, ці «найлукавіші з тенет» зіграли з ним злий жарт.

Фільм Ярослава Попова зроблено майстерно, його цікаво дивитись, він невимушено вводить глядача у світ непересічної особистості. Людини, одержимої свободою, що намагалася бути вільною від грошей у світі, де всі стали невільниками споживання. Людини, яка легко долала неймовірні відстані, але не змогла подолати депресію.

На початку 2018 року на одному з телеканалів він говорив з приводу виходу на екрани фільму «Міф»: «Коли ви побачите, хто такий Василь Сліпак, дізнаєтеся про нього більше, то зрозумієте, що не можна було не зняти цю історію. Для кінематографіста ця історія унікальна, адже відбувається перевтілення людини. Оперний співак перетворюється на вояка просто перед нашими очима. Ця історія і кумедна, і водночас трагічна, тому що головний герой гине». Сьогодні ці слова – про нього, Леоніда Кантера.

  1. Леонід Кантер – кінорежисер, мандрівник. Зняв фільми «З табуретом до Атлантичного океану», «З табуретом через Гімалаї», «Війна за власний рахунок», «Добровольці Божої Чоти», «Міф» (два останніх спільно з Романом Яснієм).


Корисні статті для Вас:
 
Василь Сліпак: історія як міф2018-05-11
 
Воєнна кінохроніка: гаряче літо 2014-го2004-02-11
 
«Європейський експрес»: українська мозаїка2015-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#3

                        © copyright 2019