Крутова Олена Перейти до переліку статей номеру 2019:#4
Музичні перлини Джона Карні


Кінострічки, як і книжки: одні розважають (продукт масового загалу) і швидко забуваються, інші дають поштовх для міркувань і рефлексій, а є ті, події яких проживаєш немовби власне життя. Про сенс і вартість того, що митець творить і залишає після себе, слушно висловився письменник Джон Стейнбек: «Поганий роман розважатиме читачів, середній – впливатиме на їхні почуття, а кращий – осяватиме їм шлях». Так, знаний американець (який, до речі, відвідавши Україну в задушливому й голодному 1947-му, відгукувався про нас як «приязних людей, з чудовим почуттям гумору») говорив про мистецтво роману, але вбачаємо аналогію і з мистецтвом кіно.

Фільм, що надихнув Стівена Спілберґа

Саме таке кінематографічне музичне диво створив маловідомий ірландський сценарист і режисер Джон Карні. Фільм «Одного разу» («Once», 2007) знято в Дубліні впродовж лише 17 днів при вельми скромному бюджеті 160 тис. доларів. Стрічка створена в жанрі «арт-хаус», події розгортаються в повільному наративі документальної оповіді, але насправді її дуже складно обмежити рамками жанру. Коротка історія зустрічі споріднених душ настільки життєва і правдива, як краплина джерельної води, подих довгоочікуваного весняного повітря. Головні герої безіменні, в титрах їх позначено просто: Хлопець і Дівчина. Прикметно, що їхні ролі виконують не професійні актори, а професійні музиканти – відомий ірландський рок-співак Ґлен Гансард (гурт The Frames) і Маркета Ірґлова (чеська піаністка і співачка). Хлопець – вуличний музикант із розбитим серцем (кохана його покинула і вирушила до Лондона), співає в супроводі гітари на центральних вулицях Дубліна і допомагає батькові, який утримує власну крамницю з ремонту пилососів. Дівчина – мігрантка з Чехії, яка живе з мамою і маленькою донькою в бідному дублінському кварталі та продає квіти і водночас влаштовується прибиральницею в заможну родину. Її чоловік лишився на батьківщині. Якось одного вечора вона чує пісню хлопця, яку він наодинці співає «на розриві аорти». Вона заслуховується і недарма: адже вдень хлопець виконує відомі пісні, а ввечері на порожніх вулицях – власні. Та й дівчина неабияк обдарована: піаністка-любителька, що пише чудову музику. Час від часу вона грає на піаніно у крамниці музичних інструментів, що їй люб’язно дозволяє продавець. Невдовзі після знайомства вона там грає хлопцеві твір Мендельсона. Він глибоко схвильований її ліричним, проникливим виконанням. Потому вони грають хлопцеву пісню – він на гітарі, вона підхоплює мелодію на піаніно. І саме в цю мить, коли вони разом грають і співають, між ними відбувається те сокровенне єднання, коли обоє розуміють, наскільки вони духовно близькі. Згодом, успішно долаючи низку перешкод, ці рідні душі знаходять гурт вуличних музикантів і записують альбом на професійній студії. Хлопець пропонує дівчині їхати з ним до Лондона, але вона не може покинути рідних. Тому він вирушає сам, але перед від’їздом заходить у музичну крамницю і купує для неї подарунок – улюблене піаніно. Її очі та посмішка сяють безмежною радістю, коли вона сідає за інструмент, якого сама придбати не могла: мрія здійснилася! І це найбільш хвилюючий епізод стрічки. Хлопець їде робити кар’єру і налагоджувати стосунки з колишньою коханою, а до дівчини прибуває чоловік із Чехії.

Ця камерна лірична стрічка, немов тихий гірський ручай: зйомки проводились без застосування штучного освітлення, а деякі епізоди неначе взагалі зафільмовано любительською камерою. Коли ж знімались вуличні сцени, перехожі навіть не здогадувались про зйомки. Музична вечірка відбувалася вдома у музиканта Ґлена Гансарда, а діалоги головних героїв імпровізовані, тому їхня мова й поведінка такі природні. І це вражає: ефекти, – над якими, докладаючи неабияких зусиль, працюють режисер із акторами високобюджетних стрічок, та все одно часто штучність нікуди не дівається, – у цьому фільмі досягаються так просто, легко і невимушено, наче дихання. Недосконалість монтажу і операторської роботи взагалі не дратує, а сприймається як щось миле й зворушливе, а головні герої – немов близькі друзі, у компанії яких так комфортно й природно бути собою. Попри недосконалість технічних засобів, аматорську режисуру й акторську гру, відбувається диво – повне занурення в кінематографічне дійство, залучення глядача в життя на екрані.

Низькобюджетна стрічка «Одного разу» стала надзвичайно успішною: лише за три місяці світового прокату зібрала 7 млн доларів! А також здобула найпрестижнішу кінопремію: перемогла в номінації «Найкраща пісня до фільму» і отримала «Оскар» (2008). А композиція, що принесла цю знану нагороду – «Falling Slowly» (музика і слова Ґлена Гансарда і Маркети Ірґлової), та сама, яка зблизила хлопця й дівчину під час першого спільного виконання в музичній крамниці. Також роботу режисера відзначено двома номінаціями «Греммі», призом глядацьких симпатій кінофестивалю «Санденс» у категорії «Світове кіно – драма», американською кінопремією «Незалежний дух» за найкращий зарубіжний фільм тощо. Варто зазначити, що вельми високу оцінку дав фільму Стівен Спілберґ, зауваживши, що: «Стрічка “Одного разу” подарувала мені натхнення на цілий рік».

Навіжені однодумці у великому місті

На хвилі успіху цього фільму у 2013 р. Джон Карні створює музичну комедійну мелодраму «Почати знову» («Begin Again», офіційна назва «Can a Song Save Your Life?»). Але тут у головних ролях вже задіяні не просто професійні актори, а голлівудські зірки Марк Руффало і Кіра Найтлі.

Ден (Руффало) – акула шоу-бізнесу і колишній очільник музичного лейблу, наразі переживає не найкращі часи: його відстороняють від справ, він пиячить, балагурить і водночас депресує, ніяк не порозуміється з донькою-підлітком, свариться з колишньою дружиною. Ґрета (Найтлі) – музикант-самоук, пише пісні для душі й сумує за коханим хлопцем, успішним рок-співаком, котрий покинув її. Одного разу Ден випадково чує пісню Ґрети у затишній кав’ярні на вечірці вільного мікрофона. Досвідчений продюсер відразу розуміє: за належного аранжування її пісня – майбутній хіт. Він умовляє дівчину співпрацювати – разом записати альбом. Однак для роботи в них нічого немає: ані грошей, ані професійної студії, ані обладнання. Але завзятих мрійників це не зупиняє: колишні друзі-музиканти, яких Ден колись розкрутив, погоджуються їм допомогти. Відтоді навіжені однодумці вирушають у творчу і водночас географічну мандрівку: записують альбом на вулицях Нью-Йорка в парках, метро, на дахах хмарочосів, річкових човнах. Життя, що вирує у великому місті, стає живим непідробним аранжуванням до пісень. І це геніальний продюсерський хід, який влучив у ціль – у перший же день продано 10 тисяч копій альбому! Та й Ґрета обрала свій, нешаблонний шлях до успіху – відмовилась від розкрутки власного альбому відомим музичним лейблом Дена і виклала його онлайн. Ризикнула – і це спрацювало, їхній карколомний вуличний альбом миттєво стає шалено популярним.

Головний успіх картини (як, до речі, й «Одного разу») – в акторській грі, а саме – в ефектному, по-справді ексцентричному партнерському дуеті Руффало і Найтлі. В їхньому виконанні не втрачається ні краплини гумору, суму, туги, розчарування, захвату, себто безлічі людських переживань, за якими не просто спостерігаєш, а проживаєш їх разом із акторами. Ключ до фільму – легкість і свобода. Майже фізично відчуваєш, наскільки акторам природно й зручно в цій атмосфері, тому їхні діалоги такі переконливі, начебто прописані не в сценарії, а імпровізовані на знімальному майданчику. Однак варто відзначити акторські роботи не лише зіркового дуету Найтлі й Руффало, а й, насамперед, харизматичного популярного співака Адама Левіна (гурт Maroon 5), який зіграв колишнього хлопця головної героїні, а також Кетрін Кінер (дружина Дена) і молодої перспективної акторки Хейлі Станфелд (його донька). Завдяки виваженому сценарію і добрій режисурі Джона Карні у фільмі – цілісний, зіграний акторський ансамбль, який під час зйомок дістає непідробну радість і захват, проживаючи долі своїх персонажів, що, безперечно, передається й глядачеві.

У стрічці «Почати знову», як і в попередній, схожа сюжетна лінія: зустріч талановитих одинаків, споріднених душ, яких об’єднує безмежна творча жага й віра у мрію. Але їх безперечна перевага – в акценті на творчому, а не на любовному партнерстві, в уникненні режисером мелодраматичних любовних колізій. А натомість у цих чудових фільмах багато любові, навіть дуже, але любов головних героїв розчиняється в їхній великій закоханості в Музику!

Журі найвищої кінопремії також не оминуло увагою цієї режисерської роботи: композиція «Lost Stars» була номінована на «Оскар» у категорії «Найкраща пісня». Щодо відгуків критиків, то вони виявилися доволі суперечливими: одностайно високо поціновано акторські роботи, а також те, що в автора стрічки вийшло в музиці передати справжнє життя, любов, стосунки тощо, але йому дорікали за певну «штучність», чого цілковито був позбавлений попередній фільм. І заувага подекуди слушна: якщо фільм «Одного разу» мав безумовну художню цінність, то «Почати знову» – більш комерційного напряму.

Цікаво, що обидва музичних фільми (як і сценарії до них) створив не режисер за фахом, а професійний музикант: Джон Карні – колишній бас-гітарист гурту The Frames. А це знову-таки доводить: усе, що створене з великою душею і любов’ю, завжди талановите. Коли самовіддано робиш те, що любиш, приміром, наодинці співаєш на обідраній гітарі або вирушаєш без долара в кишені у відчайдушну мандрівку, працюючи цілодобово заради мети, повсякденна банальність неодмінно перетвориться на блискучі перлини.


Корисні статті для Вас:
 
Сірша – означає «свобода»2019-01-11
 
Доля оберігала українських бандуристів2018-01-01
 
Музичний герой Революції Гідності2018-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#4

                        © copyright 2019