Лариса Наумова Перейти до переліку статей номеру 2019:#4
Три сонця Олексія Левченка


Левченко Олексій Олексійович (18.07.1948, м. Каховка Херсон. обл.) – художник кіно, кінорежисер, сценарист. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка 1986 разом з М. Бєліковим, В.Трушковським за фільми «Ніч коротка», «Які ж були ми молоді». Заслужений діяч мистецтв України. Член НСКУ (1982), НСХУ (1989). Закінчив Київський художній інститут (1972; майстерня В. Шості). Учителював. Від 1978 – художник-постановник Національної кіностудії ім. О. Довженка (Київ), де оформив стрічки: «Своє щастя» (1979; спец. приз ВКФ телефільмів, Баку, 1979), «Володя великий, Володя маленький» (1985), «Самотня жінка бажає познайомитися» (1986; усі – реж. В. Криштофович), «Чорна курка, або Підземні жителі» (1980, реж. В. Гресь; золотий приз 12-го МКФ у Москві; спец. приз МКФ дит. фільмів у с. Джиффоне, Італія; обидва – 1981; спец. приз МКФ дебют. фільмів і незалеж. кіно ім. А. Ланґлуа, м. Тур, Франція, 1982), «Будемо чекати, повертайся!» (реж. М. Малецький), «Ніч коротка» (обидві – 1981; приз Респ. кінофестивалю дит. і юнац. фільмів, Івано-Франківськ, 1981; 1-й приз 15-го ВКФ у Таллінні; Ґран-Прі МКФ у м. Мангайм, Німеччина; обидва – 1982), «Які ж були ми молоді…» (1985; обидві – реж. М. Бєліков), «Карастоянови» (1983, т/ф, 4 серії, співавт., реж. М. Мащенко), «Бережи мене, мій талісмане» (1986), «Два місяці, три сонця» (1998; обидві – реж. Р. Балаян), «Любов до ближнього» (1988, реж. М. Рашеєв), «Смирене кладовище» (1989), «Це ми, Господи…» (1990; обидві – реж. О. Ітигілов), «Ха-бі-аси» (1990), «День народження Буржуя» (1999, 15 серій; обидві – реж. А. Матешко), «Схід–Захід» (1998, реж. Р. Варньє), «Після війни» (1999, реж. А. Яхніс), «Той, що несе бурю» (реж. Д. Фікс), «Вечори на хуторі біля Диканьки» (обидві – 2001, у співавт.), «Попелюшка» (2002; обидві – реж. С. Горов), «Самотні сусіди» (2003, реж. І.Грабар), «Бункер, або Вчені під землею» (2006, 20 серій, реж. О. Дулерайн, С. Карягін, у співавт.), «Червона перлина кохання» (2007, реж. А. Пуустусмаа). Автор сценарію і реж. фільму «Луна» (1991), реж. і художник фільму «Єлисейські поля» (1993).

– Що для вас кіно?

– Якби я не знав, що таке кіно, я б там не працював. У кіно є така «хиба», магічна, притягальна: завжди можна зробити дубль. У живописі це неможливо, хоч є олія, в графіці – ні, хоча є олівець, у театрі – ні. А в кіно – дубль… і це так чудово!

– Ну як же дубль? Якщо ви робите декорацію?

– Декорація робиться для чого? Не просто задля того, аби стояли стіни. Кожна стіна – окрема, двері – окремо. Точка зору в кіно: знизу, зверху… Людина розмовляє чи п’є вино, а зображення змінюється. Тут середній, загальний, крупний плани… В кожному фільмі я чомусь навчався: у режисера, оператора, художника-гримера, декораторів, організаторів… Усі творили оцю ауру дубля, повторення… Оцим повторенням я і захворів. Живеш тільки раз, не повторюється нічого. А тут повторюється: і дев’ятнадцяте століття, і двадцяте, і яке завгодно. Як чудово! Оце і є кіно.

– Ви прийшли в кіно уже знаючи специфіку кіновиробництва?

– Ні. Була матінка. Вона могла сказати, як можна зробити, могла порадити, як подати: з якого ракурсу, точки. Вона – художник від Бога. В неї не було школи, але те, що вона малювала, надзвичайне. Останнім часом з її дозволу я навіть беру її роботу і вставляю в свою. Мама навчала і мене, і братика.

– Як ви потрапили в кіно?

– Готовність така була це робити. Моделі, пароплави… Фотограф Олексій Бордецький, поляк, якось при зустрічі з Михайлом Бєліковим сказав, що є один божевільний художник, який зробить йому картину. Бєліков знімав тоді «Приховану роботу». Сюжет чудовий: студентка приїздить у Маріуполь (тоді Жданов) на сталеливарний завод (у Таганрозі ми знімали) і пише етюди. Мене запросили як художника, автора цих робіт. Художником-постановником тоді був корифей Петро Слабинський[1], дядько мудрий. Мене залучили зробити щось таке, що стало б іскрою в цьому фільмі. І я намалював. Це була дипломна робота, величенька за розміром. Не знайшлося такого аркуша навіть, і я його склеїв. Малював стеклографом і пальцем. Стеклограф на фотопапері дає особливу прозорість. І ніхто не міг збагнути, чим це намальовано. Зміст роботи був прихованим, не явним. Літній чоловік і молодий хлопець сидять біля вогнища. Назва роботи – «232 мурахи». Оператор-постановник, який мав технічний склад мислення, розгадав мій задум. Він сказав мені: «Олексію, я зрозумів. У тебе дві постаті перебувають немовби в левітації». Це так і було зроблено, тіні так покладено, але ніхто не помічав цього. Мені здалося, що я тоді відчув, як можна втілювати задумане, а в кіно тим паче.

Я вдячний долі: на «Прихованій роботі» побачив Сильвестрова. Він тоді написав романс, перший романс для кіно. Звичайно, це не відповідало темі праці, не підходило для стрічки. Але він-таки залишився у фільмі. І от тоді я познайомився з талантом Музиканта. І все воно так і пішло. Потім – В’ячек Криштофович, Балаян, «Чорна курка» Віктора Греся. Балаян казав (наслідуючи інтонацію): «Він піде спочатку до мене, а потім до тебе»…

– Як режисери взагалі сприймали ваші творчі пропозиції?

– Унікально сприймали. Бо були унікальними людьми. Якщо їх назвати одним словом – шістдесятники… Всі кінематографісти торкнулися одне одного, і тому щось з’явилося. Тому вони й були всі проти, щоб я кудись переходив, в якусь іншу царину. «Ну, навіщо воно тобі? Ти ж художник». А я кажу: «Тож я у вас вчився, а тепер поступово і сам… Коли ж іще себе покажеш?» [2]

– Художник у кіно. Це залежна професія? Наскільки повно вдавалося реалізувати себе?

– Хто? Декоратор? Оформлювач? Перепрошую. Забудьмо це поняття. Це є Автор. Приміром, треба зробити декорацію, скажімо, я хотів би уявити собі Януша Корчака. Як це можна показати? Всі чекають від художника. Потім від оператора. Це дуже кмітливо робили і Балаян, і Бєліков, і Криштофович, й Ітигілов… Є універсальні речі і фантазія спільна між художником, режисером, оператором, сценаристом, музикантом і актором. Та все ж є унікальні речі.

Микитата Михалков на зйомках «Урги» (наслідує Михалкова): «То що ви сказали? Ага. Слухаю… З пластиліну церква?» Я сказав: «Зробимо степ на підвіконні». У готелі. «Микито Сергійовичу, ви зробите панораму, від’їзд, а ця церква стоїть у пустелі». «Побудували» церкву. І вже цю саму пустелю освоювали, як то кажуть.

Ще один епізод. Чого він має там їхати, цей чудовий монгол? Пустіть його в готель. На коні в готель заїжджає і спить. Я тому й розповідаю, що ця можливість приємна все-таки. Або інший приклад. Кілька днів тому в Китаї спостерігали три сонця. Астрономи кажуть, такий ефект був, що видно три сонця. Так і тут. Зняли одне сонце. А спробуймо зняти так, щоб три було… Саме в тому й полягає загадка художника.

Михайло Бєліков запросив у фільм «Ніч коротка». Я багато чув про війну від тата, який пройшов війну. І тому все так пластично склалося, в такий згусток, що будь-який елемент можна було витягати і давати ще. Можете собі уявити? Художник каже: я хочу, щоб стояли гаубиці. Спеціально з Росії цілий потяг прислали: гармати, все інше, а ми вибрали гаубицю. Хотілось, щоб там саме вона стояла. І відразу такий настрій: війна! Не треба було й стріляти з неї. Розумієте? Була спорідненість думки режисера, оператора, художника. І тому і оператор радів, і я радів…

Батько розказував, як двічі пережив страх у житті. Обидва рази на війні. Під час бомбардування: тривога, усі люди попадали, і він теж. А коли встав – нічого не бачить, очі запорошились. Протер їх, підвів зір на дерево, а там нога, кишки висять. «І я зрозумів, – каже, – що таке війна». Того разу єдиний уцілів. І другий випадок. Політ на штурмовику, бомбардувальники бомби скидають… Аж ось роздивилися через хмари: замок стоїть, будиночок гарненький. А туди потрібно скидати бомби. Що робити? Лягли на крило, прошмигнули до річки якоїсь, тато казав, і вже туди скинули бомби. Ото таке було враження страху: розбомбити оту казку неможливо.

Трушковський Василь[3], талановита людина, пропонував мені працювати на передостанньому фільмі Бєлікова про Чорнобиль[4]: «Олексію, скільки ти коштуєш? Я даю ось такі гроші. Тільки працюй». Кажу: «Не можу. Я зробив два фільми – “Ніч коротка” і “Які ж були ми молоді”, і після цього я не можу робити фільм про Чорнобиль, де… неправда». І відмовився.

повний текст читайте в паперовій версії журналу

  1. Петро Іванович Слабинський (1926–1993) – радянський і український художник кіно. З 1965 р. – художник-постановник Київської кіностудії ім. О. П. Довженка. Оформив стрічки: «Грізні ночі» (1960), «Серце не прощає» (1961), «Капітани Голубої лагуни» (1962), «Три доби після безсмертя» (1963), «На самоті з ніччю» (1966), «Гольфстрім» (1968), «Увійдіть, стражденні!» (1987), «Мана» (1991), «Цвітіння кульбаби» (1992), «Вишневі ночі» (1992) та ін.(
  2. Олексій Левченко виступив автором сценарію і режисером фільму «Луна» (1991), режисером фільму «Єлисейські поля» (1993).
  3. Василь Тимофійович Трушковський (1939–2003) – український кінооператор, лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка (1986), заслужений діяч мистецтв України (1990). Зняв стрічки: «Осяяння» (1972), «Повість про жінку» (1973), «Таємниця партизанської землянки» (1974), «Ніч коротка» (1981), «Які ж були ми молоді» (1985), «Володя великий, Володя маленький» (1985, т/ф), «Капітан “Пілігрима”» (1986), «Філер», «Самотня жінка бажає познайомитись» (1987), «Автопортрет невідомого» (1988), «Розпад» (1989, у співавт.) та ін.
  4. Фільм «Розпад» (1989). Після «Розпаду» М. Бєліков зняв іще два фільми.


Корисні статті для Вас:
 
Каяття Симона Петлюри2018-11-11
 
Політ дозволено. Романові Балаяну – 752016-05-11
 
Волдимир Московченко: «Щоб знали про цю війну»2019-07-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#4

                        © copyright 2019