Ірина Дука Перейти до переліку статей номеру 2019:#4
Гостра форма в поєднанні з витонченістю душевних якостей


Якби я захотіла написати книгу про своє життя, про час, про театр, у ній обов’язково був би розділ із назвою «Олег Комаров». Тому що він – невід’ємна частина цього життя. Хоча ми бачимося й нечасто, постійно відчуваю впевненість, що це людина, яка завжди прийде на допомогу, не лише до тебе, а й до кожного, хто її потребує, якій завжди можна щось доручити і бути впевненою, що це буде зроблено не формально, а з серйозною відповідальною віддачею, що вона подивиться твою виставу і чесно скаже свою думку, і ця думка буде без компліментарності, а міститиме глибоку професійну оцінку.

Ми прийшли в театр майже одночасно, коли ще сяяла плеяда видатних акторів, корифеїв. У 1960-х роках, хто раніше, хто пізніше, доволі великою групою влилися Пазенко, Комаров, Подубинський, Сердюк, Бесараб, Худолєєв, Стариков, уже пізніше – Бабаєв, Парра, Кішко, Паперний, Яремчук, Резніченко та інші.

Можна було б так детально не перераховувати, але я хочу, щоб ви відчули ту атмосферу конкуренції, яка існувала в театрі. І це при тому, що безкінечно змінювались головні режисери: Алексідзе, Ерін, Резнікович, Молостова, Петров, Кононенко, Митницький, знову Резнікович. А значить – і репертуарна політика театру.

За великим рахунком, нами (молодими) ніхто надто не переймався, хоч ми були затребувані. Звісно, конкуренція була дуже серйозна, вижити і справдитися було складно. Тим більше такій індивідуальності, як Олег Комаров, який володіє рідкісним даром коміка. Комік зобов’язаний смішити, а смішити людей завжди складніше, ніж змусити їх плакати. Тому, напевно, всі справжні коміки серйозні. Нікулін, Віцин, Яковченко, Халатов, Дуклер, Сова, Бурков, Брондуков, Гарін… Ці люди, що володіють даром бути смішними, розуміли: вульгарними репризами глядача не розсмішиш, у кожному разі в ті часи і за тієї цензури. Вони створювали характери через вчинки і реакції в зіткненні конфліктів. Завжди, коли я бачила роботи Олега Васильовича, думала: якби він був десь у Європі чи Америці, то зійшла би ще одна зірка такої ж величини, як Фернандель, Луї де Фюнес.

Звичайно, Олег Васильович міг би зробити значно більше, якби зустрів Гайдая, Рязанова – я в цьому впевнена, адже як режисер працювала з ним у виставі «Трішки ніжності» і бачила, якими можливостями володіє цей актор. Гостра форма в поєднанні з витонченістю душевних якостей, акторський інтелект і величезний потенціал працездатності, закоханість у роль дали дивовижний результат. Виник образ зворушливого Бату – самотнього і беззахисного, закоханого в Мімі, жертовного, який поступається місцем поруч із нею своєму другові, який допомагає їм з’єднатися і втекти в інше, щасливе життя. Він працював так самовіддано і безкорисливо, що обійшов іншого талановитого актора і став єдиним виконавцем, заслужено отримуючи оплески глядачів у багатьох сценах вистави.

Одного разу під час вистави «Трішки ніжності»[1], після сцени нашої сварки з П’єрою, коли я кидаюся за нею, не витримавши її образ, і переслідую її під нескінченні крики і прокльони, на які здатна мстива жінка, раптом на сцену вискакує Бату, в руках якого букет з повітряних кульок (він по ролі відповідальний за карнавал, підготовка якого йде в домі для людей похилого віку) з криком: «Що трапилося?». У цьому крикові жах, він бачить розтріпаних, скуйовджених, розлючених жінок, і в цей момент в залі вибухає регіт. Коли нарешті зал притих, Бату промовляє наступну репліку, і знову сміх, ще сильніший. Я не розумію, в чому річ, сміх не стихає, він якийсь хвилеподібний, нарешті кидаю погляд на Бату–Комарова і бачу, як у нього від жаху того, що відбувається, все волосся на голові стоїть дибки.

Як потім з’ясувалося, він змазав волосся гелем, а від доторку кульок воно наелектризувалося. Коли я це побачила, у мене просто сталася істерика. Це було до теми і підходило до образу і ситуації та здавалося просто геніальною знахідкою. А його майстерно виконаний танець, а костюм скелета…

Щось дікенсівське є в його особистості, зовнішності, недарма ж, коли ми приїхали в Лондон з гастролями, він відшукав музей Дікенса, познайомився з працівниками музею, запросив їх до театру, подарував їм диски із записами вистав…

Його просвітницько-пропагандистська діяльність потребує особливої оцінки й аналізу. Завдяки йому залишиться пам’ять про акторів не тільки нашого театру, а це так важливо сьогодні, коли молодь не знає, хто такі Франько, Ніколаєва, Швідлер, Стрєлкова, Розін, вони не знають, хто такі Ульянов, Черкасов, Марецька, Плятт.

І його зусилля у цій сфері просто героїчні. Педагогічна діяльність Олега Васильовича, робота на радіо, створення літературних програм – усе це заслуговує великої поваги.

Про людські якості Олега Васильовича можна судити і за майже 50-річним стажем роботи у профкомі, цей серйозний екзамен і випробування на міцність він склав на відмінно.

А скільки уваги свого часу він приділяв нашим ветеранам сцени, що мешкають у Будинку в Пущі-Водиці! За будь-якої погоди і в будь-яку годину реагував на сигнал «SOS». Всю нерозтрачену на сцені енергію душі він поспішає віддати іншим.

Поки є такі люди, не так страшно жити і безоглядно вірити в чистоту людських взаємин.

Не забуває дбати Олег Васильович і про своє здоров’я, свій фізичний стан. І, знаєте, я вперше бачу людину, яка це робить заради інших: заради своїх близьких, заради своєї професії. Його знання, інтелект на сьогодні унікальні. Цікавість до всього унікальна і глибока: а що ти дивишся? що читаєш? хто це?

І він хапається за якусь тему, розвиває її, змушує тебе ще раз повернутися до якоїсь події, по-новому поглянути на те, що вже відбулося, змушує соромитися того, що ти багато чого не знаєш, не дочитав, не зрозумів. Читання книжок не минуло для нього безслідно. Він поєднав у собі кращі риси позитивних героїв Сервантеса, Достоєвського, Чехова, Марка Твена, Чарльза Дікенса, Василя Шукшина, Льва Толстого.

Дякую тобі, Олеже, за те, що ти так багато зробив для увічнення пам’яті про наших українських корифеїв. Дай Боже зіграти ще багато достойних твого таланту ролей. А розділ майбутньої моєї книги про тебе називатиметься «Дон Кіхот театру імені Лесі Українки».

  1. Вистава «Трішки ніжності» за А. Ніколаї, поставлена в театрі ім. Лесі Українки 2005 року.


Корисні статті для Вас:
 
Літопис доброї пам’яті2014-05-15
 
Достукатися до серця глядача2019-01-11
 
Голос-пам’ять Олега Комарова2019-07-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#4

                        © copyright 2019