Віра Кандинська Перейти до переліку статей номеру 2004:#1
Алла Сергійко:"Не віддаляю себе від образу"
 
Алла Сергійко
  Алла Сергійко  
 


Алла Сергійко — українська актриса театру і кіно. В 1978 році закінчила акторський факультет КДІТМ ім.І.Карпенка-Карого (майстерня І.Молостової). Основні роботи в театрі: Єлена в «Сні літньої ночі» В.Шекспіра (режисер Віталій Малахов; приз Спілки театральних діячів за найкращий театральний дебют), Маргарита в «Майстрі і Маргариті» М.Булгакова (режисер Віталій Малахов), Марія в «...И я приду по ваши души» за В.Висоцьким (режисер Ігор Славинський), Гертруда в «Гамлеті» В.Шекспіра (режисер Олег Ліпцин), Аглая в «Ідіоті» за Ф.Достоєвським (режисер Андрій Жолдак), Маркіза Рене де Сад в «Маркізі де Сад» Ю.Місіми (режисер Олена Богатирьова), Олена Андріївна в «Дяді Вані» А.Чехова (режисер Віталій Малахов) та інші.

Знялася в фільмах «Віддавали Катрю» (Катря; 1981, режисер П.Марусик), «Останній доказ королів» (Мері; 1983, режисер В.Кісін), «Співачка Жозефіна та мишачий народ» (Жозефіна; 1994, режисер Сергій Маслобойщиков), «Блуд» (серіал «Острів любові», Лєрка; 1996, режисер О.Бійма), «Від Булгакова» (Нянька; 1999, режисер Сергій Маслобойщиков), «Темна ніч» (фрау Монк; 2000, режисер Олег Ковалов), «Шум вітру» (Саша; 2002, режисер Сергій Маслобойщиков; приз за найкращу жіночу роль на МКФ «Бригантина» і Міжнародному акторському фестивалі «Стожари», Спеціальний приз МКФ у Варні, Золота медаль Ханжонковського меморіального фестивалю в Москві), «В пошуках тридев’ятого царства» (Мамушка; 2003, режисер Валерій Ткачов), «Відчиніть другові» (Галя; 2003, режисер Олег Фіалко) та інших.

Член Національної спілки кінематографістів України.

— Алло Олександрівно, розкажіть, будь ласка, яка школа сформувала вас як актрису?

— Я вчилася в Київському театральному інституті в Анатолія Георгійовича Решетникова, потім була в академвідпустці й повернулася вже до Ірини Молостової. Гадаю, що інститут дає професію — своєрідний інструмент, а як цей інструмент використати, залежить вже від самої людини. Школа — це практика. У мене в житті було кілька яскравих моментів, що наклали на мене відбиток як на актрису. Колись на прослуховуванні в одного режисера я читала вірш «Если звезды зажигают, значит, это кому-нибудь нужно». Він слухав-слухав, а потім сказав: «Якщо актор не може бути відвертим на сцені, він не цікавий», — і навів мені за приклад Смоктуновського. Це була свого роду перша заповідь. Вже після закінчення інституту я знімалася в маленькій ролі у фільмі Віктора Кісіна «Останній доказ королів». Тоді в мене зуб збоку був трошки загострений. Зняли сцену, я подивилася себе на відеоконтролі й кажу режисерові: «Вікторе Борисовичу, а можна, я стану з другого боку, щоб цього зуба не було видно?» Кісін щиро здивувався: «Ти що? Це ж родзинка! Ні в кого такого немає!» Це стало для мене другим орієнтиром. Актор повинен ні на кого не бути схожим.

— Як склалася ваша доля після інституту?

— Була можливість працювати в театрі ім. Івана Франка, проте я з неї не скористалася. Дізнавшись, що на «Молдовафільмі» режисер з Білорусії Модест Абрамов створив дуже цікавий Театр кіноактора, я поїхала в Молдову. Там справді склалася блискуча команда акторів з Москви, Петербурґа, Ярославського училища. Але, коли я приїхала туди, режисер уже посварився зі студією і театр покинув. Я провела десять місяців у чудовому спілкуванні, друзі з того часу в мене залишилися і по цей день. Потім по дорозі до Москви випадково дізналася, що Віталій Малахов у Києві набирає акторів, пройшла конкурс і з першого дня працюю в його театрі.

— В якій виставі ви вперше вийшли на професійну сцену?

— Якщо можна назвати професійною сцену Театру кіноактора, то це була роль сестриці Оленки у спектаклі «Сестриця Оленка і братик Іванко». А перша серйозна роль – Єлена в «Ночі чудес» за В.Шекспіром. В інституті я грала переважно героїнь і раптом — характерна роль. Я тоді любила жартувати: «Думала, що я фатальна, а я, виявляється, характерна».

— А був у вашому житті переломний спектакль, після якого ви по-справжньому відчули себе актрисою?

— Гадаю, це і була «Ніч чудес». До цієї вистави я була невпевненою в собі, мені не подобалося те, що я роблю. Претензії були більшими за можливості. Хотілося, щоб режисер підказав мені щось таке, до чого я сама не додумаюся. А стосунки з Віталієм Малаховим на той момент складалися непросто. У нього трошки інші вподобання, і багато чого в мені його не задовольняло. Якось під час одного з численних акторських тренінгів ми робили вправу «буриме»: писали вірші по колу. Малахов тоді сказав: «Я вас дуже прошу: ніяких абстракцій, лише дуже конкретні образи». Коли до мене дійшла черга, я продекламувала: «По вздыбленному множеству бредут своим чередом»! Уявляєте? Це був свого роду переломний момент. Малахов прийняв мене такою, яка я є, і в «Ночі чудес» я просто відпустила себе: роль вільно полилася, з’явилася свобода. Ця роль принесла мені нагороду «За найкращий дебют».

— Ви давно працюєте в Театрі на Подолі. Чи не виникало бажання спробувати себе на іншій сцені, в іншій естетиці?

— Я люблю Театр на Подолі як найбільш живий з київських театрів. Два роки тому я познайомилася з німецьким кореспондентом, який досить довго жив у Києві, транслюючи інформацію на Європу. В нього вже закінчувався термін перебування, і тут я запросила його до нас на «Ніч чудес». Треба було бачити, як його вразила ця вистава, що йде у нас уже дуже давно і витримала не одну редакцію. Він сказав: «Алло, я тут п’ять років і навіть уявити не міг, що в Києві є такий театр».

Мені подобається, як працює Віталій Малахов. Якби зняти його на камеру під час репетицій, вийшов би чудовий фільм. Як органічно він пояснює дію, нічого не граючи, всі ці дивовижні переходи, коли він починає речення на підвищених тонах, а закінчує таким пасажем, що сміються всі. Складається дуже доброзичлива атмосфера. Кожен вносить щось своє.

— А яким має бути ваш режисер?

— Можливо, до кінця свого режисера я ще не зустріла. Я дуже люблю московський театр «Майстерня Петра Фоменка». Він дуже схожий на те, як ми починали в Театрі на Подолі. Гадаю, якби ми йшли послідовно, то зараз були б театром такого плану. Минулого року я дивилася виставу Фоменка «Війна і мир. Початок роману», яка йде чотири години з перервами в зовсім малесенькому, камерному залі. І час спливає непомітно. Такий театр можна дивитися цілий день. Театральність поєднано з дивовижною органікою: бачиш навіть, як на обличчі актриси виступає рум’янець. Актори грають по кілька ролей, від дії до дії змінюються до невпізнання. Скажімо, Галина Тюніна блискуче грає три зовсім різні ролі. Це не порівняти з тим, що вона робить на екрані. Просто якісь мережива, що плетуться на очах у глядача. І за професіоналізмом не зникають людські якості. Гарний акторський ансамбль, в якому всі тонко відчувають одне одного. Справжня гармонія. Дивовижно, але їм до того ж вдається з успіхом переносити цей камерний простір на велику сцену. Я бачила їхні вистави в приміщенні Театру російської драми.

— З чого ви починаєте роботу над образом?

— Система Станіславського чудова, все залежить від того, як до неї підходити. У мене якось інтуїтивно виробилася своя система, і вона, можливо, ближча до Михайла Чехова. Я читаю п’єсу, сама собі задаю дуже-дуже багато питань і відповідаю на них доти, доки конкретно не побачу персонаж. Людина взагалі багатогранна. В кожному є дуже багато всього. І коли ти для однієї ролі виймаєш із себе одне, для другої — інше, виходять різні образи, але всі вони близькі тобі, бо матеріал, з якого вони ліпляться, — твоє власне світовідчуття.

— В процесі роботи ви отожнюєте себе з персонажем?

— Коли я починала в «Ночі чудес», всі казали, що в мене є певна відстороненість від персонажа, погляд збоку. Тепер, скажімо, в «Дяді Вані», я не відділяю себе від образу.

— Але ж завжди має залишатися межа між персонажем і особистістю актора?

— Безумовно. Кожна роль — це конкретний персонаж, певний характер, це не зовсім ти. Але, проходячи цими лабіринтами, актор повинен знайти спосіб донести до глядача щось особисте, те, що наболіло. Останнім часом мене ні на сцені, ні на екрані не цікавить лицедійство саме по собі. Коли я бачу технічно бездоганне, але відсторонене виконання, чисту професію, коли можна простежити, як «зшита» роль, мені зовсім не цікаво. В глядацькому залі хочеться забути, що ти професіонал. І коли це відбувається, я — шалено вдячний глядач.

— Ви як актриса зробили для себе якісь відкриття в драматургії Чехова?

— Це саме той напрям, який я люблю, в якому мені цікаво працювати. Чеховська драматургія надзвичайно містка, дає акторові величезні можливості. Здається, зовсім прості, побутові фрази, але в них можна вкладати все, що відчуваєш, все, що на сьогодні турбує. До речі, мій погляд на образ Олени Андріївни не зовсім збігався з поглядом режисера. Малахов спершу хотів бачити мою героїню корисливою, прагматичною жінкою, подібною до Наталі з «Трьох сестер», яка має на меті продати маєток. Я сприймаю Олену Андріївну, як складну особистість, людину, що не може бути вільною через власну совість. Та ж совість, моральні принципи і сьогодні заважають багатьом порядним людям почувати себе комфортно в ситуації, яка склалася в країні. В «Дяді Вані» я намагаюся грати те, що сама почуваю. Ця роль мені дуже близька. Цікаво, що коли виставу подивився Вадим Скуратівський, він сказав: «Я нарешті побачив Вас саме такою, якою завжди мріяв побачити на сцені».

— В Театрі на Подолі ви граєте на камерній сцені. Вас не лякає надмірна близькість аудиторії?

— Анітрохи. Коли наш театр розміщався на Андріївському узвозі, зал був ще менший, а сцена, відповідно, ще ближча до глядачів. Я тоді грала Марію у спектаклі «...И я приду по ваши души» за віршами Володимира Висоцького. Протягом двадцяти хвилин моя героїня з пропащої жінки перетворювалася на ангела. Здійснюючи цю метаморфозу, герой хлюпав мені в обличчя воду, вмочав головою у відро, змиваючи косметику, лупив рушником по сідницях, і все це відбувалося майже впритул до глядачів. Одного разу всі квитки на цю виставу закупило ПТУ. Почалася дія, а з залу раз у раз кидають репліки, заважають акторам говорити. Я тоді уявила, яку реакцію може викликати моя сцена і зрозуміла, що не можна збрехати ні на йоту. Того вечора я грала, як ніколи. І в залі була абсолютна тиша. Екстремальні умови вимагають від актора цілковитої зосередженості.

Коли по-справжньому входиш у матеріал, зовнішні обставини тільки допомагають: чи трамвай за вікном пройшов, чи щось зашаруділо або грюкнуло, чи репліку не ту сказали. Коли ж відчуваєш, що роль не йде, треба внутрішньо зупинитися і конкретно побачити, що навколо тебе діється, подивитися в очі своєму партнерові. Це найкраще повертає до теми. Дуже важко штучно видушувати з себе певні емоції, коли ж ти в матеріалі, вони виникають самі собою.

— Для вас важлива реакція залу?

— Звичайно. Я завжди бачу і відчуваю глядача. Дуже допомагають захоплені погляди, сяючі очі. Буває так, що протягом вистави люди в залі зовсім пасивні, а потім встають і довго аплодують. Це приємно, але дуже важко грати, коли в залі — вата. Театр — це колосальний енергообмін. Граючи на сцені, віддаєш власні емоції глядачам, отримуючи натомість енергію з залу.

— Які враження залишилися у вас від роботи з Андрієм Жолдаком?

— Найкращі. До того, як Жолдак запросив мене на роль Аглаї в своєму «Ідіоті», я ніколи не думала, що буду з ним працювати, здавалося, ми надто різні люди. А виявилося, що з ним надзвичайно цікаво. Після кастинґу він близько тижня знайомився з акторами. Щовечора були репетиції по дві з половиною години, під час яких ми ніколи не знали, до чого бути готовими. Він міг протягом п’яти хвилин разів десять змінити обставини, і в будь-який момент я мала бути готовою на все, що він мені запропонує. За цей тиждень Жолдак привів мене в ідеальну форму (до того я досить довго була в простої). Після таких репетицій і тренінги не потрібні. Методи роботи Жолдака дуже відмінні від тих, до яких я звикла. Якщо в Театрі на Подолі атмосфера вистави природно виникає зсередини, як спільне відчуття, то в Андрія – єдиним потужним зусиллям режисера, ніби за помахом диригентської палички, адже він працює з різними людьми, які зовсім по-різному відчувають театр. Жолдак — людина колосальної енергії. Коли він скеровує її в якомусь напрямі, то вже ні на що не зважає: що це, скажімо, вже хтось робив, а про це вже десь писалося. В результаті знаходить щось своє. В ньому є багато того, чого немає в мені. Скажімо, особлива свобода, якої мені, можливо, хотілося б, і якої я не можу собі дозволити. Два місяці репетицій у Жолдака дали мені змогу імпровізувати, перепробувати величезну кількість цілковито відмінних ролей. А за два дні до вистави він скоротив мою роль, залишивши тільки дві сцени. Він зробив те, що хотів зробити: лишив тему, що його цікавила, викинувши геть усе зайве. Але я вдячна йому за два місяці насолоди, яку почувала, працюючи з ним.

— Ви працювали і в театрі, і в кіно, а що вам все ж таки ближче?

— Коли вступала до інституту, я мріяла тільки про кіно, в інституті, навпаки, вчать, що театр важливіший. Гарний театр — це диво одного плану, гарне кіно — іншого. У театрального актора обов’язково повинна бути потужна енергетика, яка має передаватися глядачам через рампу. В кіно потрібно бути особистістю, адже на крупному плані нічого не приховаєш: надто яскраво висвітлюються людські якості. Нерідко буває так, що театральний актор, блискучий лицедій на сцені, на екрані видається зовсім нецікавим. Кажуть, що в кіно може зніматися і типаж. Але це тільки тоді, коли є геній-режисер, котрий знає, як представити цей типаж, виділити, увиразнити в ньому потрібні риси.

— Яку роботу в кіно ви вважаєте найвдалішою?

— Гадаю, що своєї найкращої ролі в кіно я ще не зіграла. Щось є в «Співачці Жозефіні», щось — у «Шумі вітру», може, щось — у «Темній ночі».

— В картинах «Співачка Жозефіна і мишачий народ» та «Шум вітру» ви працювали з Сергієм Маслобойщиковим. Мені здається, цей режисер дає акторам досить вузький простір для самовираження, його фільми — своєрідні художні системи, де все підпорядковано авторській концепції.

— Можливо, часом так здається. Мені було досить непросто працювати в «Шумі вітру», де всі мізансцени вибудувані дуже ретельно. Сергій, художник за першим фахом, багато уваги приділяв роботі з оператором (з Богданом Вержбицьким у них склався блискучий тандем), іноді не можна було повернутися в кадрі й на міліметр, щоб не порушити гармонії. Але в такому кіно не можуть працювати просто статисти, інакше кіно перетвориться лише на гарну картинку. Потрібно мати щось у душі, щоб через чітко задані мізансцени пробився твій власний погляд. У «Шумі вітру» я вкладала в героїню власні емоції, які, можливо, суперечать текстам, з якими я багато в чому не згодна. Врешті виникло щось третє.

— Вам внутрішньо близький образ Олександри з «Шуму вітру»?

— Стан кризової ситуації знайомий, напевно, кожній людині, але взагалі це не зовсім моя роль. Колись я вже казала, що люблю шукати точки дотику, а не відходити вбік. Хоча в «Дяді Вані» також паралельний рух, кожен герой чує лише себе і свою правду, але там мені є куди себе вкласти. Що ж до ролі в «Шумі вітру», то мені в ній було незручно, я щоразу відчувала, що в подібних ситуаціях як людина вчинила б по-іншому, з цього виникало почуття дискомфорту, яке працює на загальну атмосферу фільму.

— А загалом вам близька естетика фільмів Маслобойщикова?

— Мені подобається те, що робить Сергій. Хоча, можливо, хотілося б, щоб його фільми були про інше, щоб він зробив щось із виходом назовні, не таке самозаглиблене. Мені дещо муляє його екзистенціалізм, але він справді талановита людина, і я в захваті від того, як зроблені його фільми.

— На завершення розкажіть, будь ласка, про ваші останні ролі в кіно.

— Нещодавно я зіграла Галю — дружину інспектора Петренка в комедійному серіалі Олега Фіалка «Відчиніть другові». Чи не вперше я була зовсім вільна в своїй роботі, грала, як хотіла, і режисер абсолютно все приймав. Щоправда, незвично було зніматися в такі короткі строки, майже всі сцени — з першого дубля. Друга моя роль — це Мамушка, нянька головної героїні, у фільмі московського режисера Валерія Ткачова «В пошуках тридев’ятого царства». Це теж своєрідний міні-серіал на чотири-п’ять серій, дитяча казка, дія якої відбувається за часів Давньої Русі. Я надзвичайно рада, що врешті подумали про дітей і знімають справжню казку, в якій є добро і зло, любов, честь, гідність, всі ті слов’янські казкові атрибути, до яких ми звикли. Гадаю, буде гарне кіно! Картина поки що не закінчена, я ще навіть не озвучила роль.

25 жовтня 2003


Корисні статті для Вас:
 
Наталя Корпан: «Мені й досі не віриться...»2003-06-01
 
Династія Денисенко-Наум2003-06-01
 
Між природою і культурою2003-04-20
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2004:#1

                        © copyright 2019