Олександр Саква Перейти до переліку статей номеру 2019:#4
«Безсилий батіг реальності…»


Переконати інших легко.

Важко умовити себе.

Оскар Вайльд

У давньому житті в киянина, що опинявся серед палких театралів за межами України, питали незмінне: «Як там ваша Роговцева?» і «А Ужвій ще грає?». Аду Миколаївну знали за фільмами, Наталію Михайлівну – за міфом. Можна було ніколи не бачити її на сцені, але не знати – неможливо, бо вона була – Ужвій. Наталія Михайлівна чимало грала ще наприкінці сімдесятих, але не це визначало її присутність у мистецькому житті. Як уже мовилось, її місце визначив міф, що, відверто кажучи, складністю не страждав. Ось хрестоматійна версія шляху актриси.

Ще навчаючись у школі крою і шиття, Ужвій, незважаючи на нестатки бідної селянської родини (насправді – родини залізничника), потай мріяла про сцену. Прилучившись до аматорського театру, кидає вчителювання в Золотоноші і з клунком за плечима вирушає до Києва. Сім днів у теплушці, набитій різним людом, – і вона прийнята до Першого державного драматичного театру УРСР ім. Т. Шевченка під дбайливу опіку Івана Мар’яненка. «Духовна хрещениця» видатного актора з потужною енергією і з не меншою наполегливістю всотує поради уславленого майстра. Грає Мольєра, Бомарше, та головне – освоює новий радянський репертуар – «Учителя Бубуса» О.Файка, «Полум’ярів» А.Луначарського, «Коли народ визволяється» Я.Мамонтова.

Невдовзі Наталія Ужвій переходить до Одеської державної драми, де вступає у важку боротьбу за сценічний реалізм. «Окремі постановники» цього колективу спрямовували гру актриси на естетські манівці, формалізм та псевдоноваторство. «В цьому театрі, – згадувала Н.Ужвій, – тоді працювали режисери, які вважали себе засновниками “нового мистецтва”. Та основним в їх діяльності були формалістичні вигадки: чим незрозуміліше утнули – тим краще. Головне – трюкацтво і відсутність логіки».

В театрі Леся Курбаса, куди вона вступає згодом, її становище виявилось ще нестерпнішим. «Перша вистава, в якій я грала в “Березолі”, – розповідала актриса пізніше, – “Золоте черево”. Я досі не можу второпати, що означала ця вистава». Творчу радість Ужвій принесла лише участь у постановці п’єси О. Корнійчука «Загибель ескадри», де вона натхненно зіграла більшовичку Оксану.

Суперечливий період в її мистецтві закінчується в 1936 році, коли Наталія Ужвій вступає до трупи Київського театру ім. Івана Франка, де її прагнення до простоти і природності не зустрічає вже ніяких перешкод. Тут вона сягає найбільших художніх злетів і визнання глядачів. Та й весь подальший шлях актриси є неухильним вивершенням майстерності, розширенням творчого діапазону. Дочка народу, нарешті, отримала можливість самовіддано служити своєму народові.

А ще в «житії» Ужвій є символічна зустріч з геніальною Марією Заньковецькою. Ще нікому невідома актриса-початківець несміливо ввійшла до помешкання Заньковецької, і Марія Костянтинівна відразу почала читати монолог однієї зі своїх улюблених героїнь – Наймички, «що розмріялась над тихою, зарослою вербами річкою». «Яка магічна сила театру!» – вражено подумала тоді молода артистка. А Заньковецька, наче вгадавши думки своєї гості, сказала на прощання: «Мистецтво вимагає таланту і праці, будьте йому вірні, воно любить подвижників. А успіхом увінчує тих, хто безкорисливо і самозречено служить людям… Твердо пам’ятає ці слова Марії Заньковецької Наталія Ужвій».

В цих легендах все так і зовсім не так…

Радянська влада була цинічною, та не була дурною. Галузевих прапороносців і завсідників президій вона обирала не за бажанням, а за відповідністю. Невтомні творці офіційних міфів безпомилково «западали» на постать, що без залишку укладалась у відведену функцію. А функція була в кожного, і виходити за її межі не дозволялось. Відомо, як свого часу роздратований вождь кинув загрозливо: «Товаришу Крупська! Якщо ви перед партією будете поводитися неналежно, ми вдовою товариша Леніна призначимо товаришку Інесу Арманд». І це був не дотеп.

До акторського Пантеону, куди ще за життя були віднесені Гірняк, Крушельницький і Бучма, Ужвій ніколи не запрошували. Більше того, там їй місця взагалі не було. Наталія Михайлівна належала до іншої, вельми почесної категорії: українська радянська актриса, член КПРС, орденоносець (одних орденів Леніна було чотири), Герой Соціалістичної праці, народна артистка СРСР. Випадкового тут не було нічого, хоч і прийшло до рук не відразу.

…Потяг до сцени в Наталії Ужвій і справді був нездоланним. Сільське вчителювання далебі сприймалось як тимчасовий підніжок. Аматорство захоплювало дедалі більше, а разом з тим росло і невдоволення: велика, справжня сцена вабила нестримно (чого важив лише гучний тогочасний псевдонім Ужвій – Алімова). І хоч золотоноський драмгурток було перетворено на пересувний театр при Наркомосі УРСР, честолюбну виконавицю це вже не влаштовувало, і вона без вагань дістається Києва, де в ній розгледіли початки самобутнього обдарування. Провінційний багаж більше заважав, але Ужвій вперто працює над собою, тягнеться на світло далеких корифеївських зразків, які уособлював неповторний Іван Мар’яненко.

По-справжньому помітний успіх приходить до неї вже в Одесі, в ролі Діани де Сегонкур з «Полум’ярів» А. Луначарського. Її ім’я стає відомим в Україні. А ось стосунки з тамтешніми режисерськими пошуками були справді далекими від ідилічних. За природою свого таланту, підвалинами театральної школи Ужвій тяжіла до класичних форм з їх реалістичною основою, зрозумілим психологізмом, тож експериментальне мистецтво було їй чужим. А інколи вона «розходилась» з матеріалом з незалежних від неї причин. Скажімо, в «Маклені Грасі» Леся Курбаса тридцятип’ятирічна Ужвій грала дівчину-підлітка, тож про результат годі й казати. Та вплив тієї пори лишився назавжди – критика ще довго і здивовано відзначатиме технічну обробку її ролей: шліфований жест, фіксовану мізансцену, і хутко тікатиме в опис внутрішнього багатства та соціального звучання образів.

А найбільше – і цілком слушно, полюблятиме описувати її очі та її голос. Тут дійсно був предмет для розмови, і рецензентам не вистачало синонімічних рядів для їх відтворення: від позбавлених сліз, сухих, покірних, оповитих мороком отупіння, зворушливо відвертих очей Євдокії з «Виборзької сторони» до сповнених революційною пристрастю, непохитною рішучістю, волею і прозорливістю більшовички Оксани із «Загибелі ескадри». Ужвій була створена для крупних планів.

А ось як виглядає інтонаційна пластика акторки у викладі Йосипа Кисельова: «Спокійні, карбовані слова зосередженої Оксани, м’який ліричний голос Тугіної, тонка іронія у швидких репліках шекспірівської Беатріче, фальшиві і награні признання Марини Мнішек, чутлива мова Марусі Богуславки, з глибини душі вихоплюються слова Лізи Муравйової, невдаваною щирістю сповнена мова Кручиніної, дзвінкий і зворушливий голос Наталки Ковшик, напружено пристрасний Тані Єгорової». Правда, критик тут же поспішає підкреслити: «Однак, і очі, і голос, і рухи, хоч би як уміло використовувались вони на сцені, – лише засоби акторської майстерності». Звісно, засоби. Та не тільки з метою перевтілення, і про це – пізніше.

Всесвітньовідомою Наталія Ужвій стала завдяки образу Олени Костюк із славнозвісного фільму «Райдуга» Марка Донського за повістю Ванди Василевської. Стрічка викликала захоплення італійських неореалістів «засліплюючою, немов снігові поля, правдою», а Джузеппе Де Сантіс, на той час ще критик, назвав фільм Донського «поетичним твором, шедевром, що рідко зустрічається». Поетесою української сцени називатимуть згодом і Наталію Ужвій, а тоді її Олену Костюк в американській пресі було визнано «символом російської жінки».

Та все ж її домом був театр. А гра, окрім всього іншого, – ще й рятівною ілюзією, притулком для обтяженої життєвими ударами душі. Бо тільки на зовнішній погляд час був прихильний до неї. Насправді, це було далеко не так. Глибоку сердечну травму дістала Наталія Ужвій ще з часів гіркого шлюбу з поетом-футуристом Михайлом Семенком, розстріляним через рік після їхнього розлучення. Тяжким ударом стала й смерть сина Михайла від менінгіту в 1951 році. І все життя її супроводила тінь відречення від Леся Курбаса, публічно спокутуваного, та все ж непозбутнього. Були й інші кроки, які вона мала робити в силу свого офіційного становища і які було можна зрозуміти, та не можна – забути. Гра давала і порятунок, і забуття. Ужвій жила сценою, і це ніхто не міг заперечити. Грала вона багато, і за ролі боролась енергійно. Активно настільки, що часом переходила межі прийнятного. Тривким спогадом про ті відшумілі пристрасті була репліка давньої недоброзичливиці Ужвій, яка, спостерігаючи граціозну милість актриси вже в похилому віці, кинула майже примирено: «Леді Макбет вийшла на пенсію».

Послужний список Наталії Ужвій напрочуд вагомий, вона, на щастя, не була акторкою однієї, хай і визначної ролі. До її здобутків відносять абсолютно різнохарактерні образи: Марусю Богуславку з одноіменної п’єси, Беатріче з «Багато галасу даремно», Оксану з «Загибелі ескадри», Ольгу Діброву з «Макара Діброви» і Наталку Ковшик з «Калинового Гаю» (це їй належить культова фраза: «Міцна сім’я – міцна держава!»), Ваніну з «Житейського моря» і Раневську з «Вишневого саду», Юлію Тугіну з «Останньої жертви» і Кручиніну з «Без вини винуваті», Софію з «Останніх» і мадам Стессель з «Порт-Артура», Філумену з «Філумени Мартурано» і Анну Задорожну з «Украденого щастя», Марину Мнішек з «Бориса Годунова» і Юдіф з «Уріела Акости», королеву Єлизавету з «Дона Карлоса» і Любов Ярову з однойменної п’єси К. Треньова, Таню Єгорову з п’єси «За другим фронтом» і Люсі Купер з «Поступися місцем…» та чимало інших.

Ось тут і починається найцікавіше. Бо до «ідеалізму виховних понять», що панував у монологічному світі її героїнь, Наталія Ужвій з часом почала додавати сокриту тему – тему великої Ужвій як альтернативу обмеженням, якими Доба сковує Долю. «Протилежністю гри є не серйозність, а дійсність», – писав Фройд, і, як на мене, це – ключове судження для розуміння феномена Наталії Ужвій.

повний текст читайте в паперовій версії журналу


Корисні статті для Вас:
 
Тетяна Карпова: "Лесь Курбас мислив метафорами"2012-07-15
 
АКТОРСЬКА ШКОЛА ЛЕСЯ КУРБАСА І КІНО2007-06-11
 
Надія Титаренко:портрет актриси на тлі епохи2004-01-12
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#4

                        © copyright 2019