Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2004:#5
Поет у в’язниці («Палімпсест»)
 
Галина Стефанова у моновиставі «Палімпсест»
  Галина Стефанова у моновиставі «Палімпсест»  
 


Галина Стефанова не перший рік працює над сценічним виконанням поезії Василя Стуса. І от як підсумок тривалих пошуків спільно з постановником Миколою Мерзлікіним створено виставу, назва якої звучить там само, як і одна із поетичних книжок поета. Сьогодні українцям не треба пояснювати, хто такий Стус, його ім’я ще у 80-х роках стало символом непокори, а його життя — втіленням сили духу інтелігента, який свідомо пішов на смерть в ім’я свободи і людської гідності в тоталітарній країні. Його смерть у в’язниці не була докором тим, хто також любив Україну і прагнув свободи, але пристосовувався до умов. Він зробив власний вибір: життя як цінність відступило на другий план перед потребою зберегти себе як особистість, не поступитися людською гідністю.

Ім’я це і сьогодні кровоточить і болить багатьом, для кого дорогі його ідеали. Тим більше, що відтоді, коли з Мордовії було перенесено прах Василя Стуса в Україну, суспільство відчутно змінилося: в’язням радянських концтаборів свобода бачились іншою. Нинішнє ж суспільство обрало ідеологію споживання, на якій буйним цвітом розквітли збагачення олігархів за рахунок зубожіння переважної більшості людей, егоїстичні бажання, моральна деградація, падіння рівня культури, виявом чого є переважна більшість показуваного по телебаченню. В цих умовах поет-мученик залишається німим докором нам і тому слід віддати належне людям, які йдуть під прапор Стуса, тим самим підкреслюючи власну позицію, сповідування моральних та інтелектуальних цінностей.

...Серед тиші звучить неприємний скрипучий звук: так звучать металеві двері й заґратовіні вікна, які зачиняються, залишаючи людину в повній ізоляції, відрізану від світу, від життя. Вбрання сцени чорне і з цієї пітьми сніп прожектора вихоплює тендітну постать, також одягнуту в чорне, нехитриі тюремні предмети. Композиційно вистава вибудувана як фрагменти листів та поезій, поєднаних емоційним та душевним станом героя. Вистава — це монолог в’язня: це відповідає історичній правді й разом з тим є символічним сьогодні. Але складність структури сценічного твору полягає в тому, що в монологах криються діалоги, адже основою вистави є листи Василя Стуса до рідних. Він по черзі звертається до матері, дружини і сина, перед якими відчував вину, і між рядками цих звертань можна вловити відповіді, а отже, болі й страждання його адресатів. Василь Стус — люблячий син, чоловік і батько: вистава розкриває ціну його жертви.

Галина Стефанова при величезній мобілізації духу (інакше не увійти у світ такої високої напруги) невимушено живе в інтимній атмосфері вистави. Тим більше, що в неї є досвід: вона багато років грає виставу «Стіна», створену також завдяки Миколі Мерзлікіну, де з граничним тактом, сміливо й переконливо розкриває сторінку інтимного життя Тараса Шевченка через монологи княжни Варвари Рєпніної. У світі геніїв нашої культури не можна схибити, необхідно досягати відповідного емоційного стану, який сконцентрований у їхніх творах, і Галина Стефанова цього досягає.

Особливо вражає заключна частина «Палімпсесту», коли в’язень, любовно перебравши всі надіслані рідними в посилочці предмети, дістає білу сорочку, яку, як відомо, вдягають на смерть. А в цей час звучить лист-пояснення дружині: чому відмовився від побачення з нею — треба було пройти певні формальності, та він не зміг подолати цей бар’єр, бо вважав це приниженням. Зіграти це неможливо, не пропустивши крізь власні нерви.

На початку цих заміток було сказано загальновідоме: Стус став символом. Але актриса грала не символ, а живу людину. Погодьтесь, вжитись у ситуацію в’язня, передати оцю безкінечну самотність, оці майже примарні зв’язки із зовнішнім світом непросто. Тим більше непросто жінці зіграти внутрішній світ чоловіка. Актриса виконала ці завдання, перевтілюючись, вживаючись у ситуацію, тому що йшлося не про те, що роз’єднує статі, а що їх об’єднує, про силу духу. Зіграти, не втрачаючи самовладання, не викликаючи до свого героя жалості. Вона розкриває його як людину чутливу, раниму, ніжну: в цьому переконують листи, в яких високохудожні образи кохання. А над усим — відчуття приреченості.

Вистава не публіцистична, й тому не є прямим звинуваченням системи, яка невиправдано жорстоко поводилася з інтелігентами-інакодумцями. Її сенс в іншому — збагнути, що це за людина, Василь Стус, що давало йому сил вистояти? Маючи родину, поетичний і перекладацький талант, відректися від земного щастя. Які мотиви рухали ним? Чи не ті, що й Сином Божим, коли відмовлявся від спасіння? .

Моновистава – одна із нечисленних спроб нашого театру налагодити взаєморозуміння з видатним поетом і унікальною людиною. Її екзистенційність дуже своєчасна. І чим більше глядачів її побачить, тим більше надій, що моральне здоров’я суспільства, ураженого насильницьким обманом, поліпшиться.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2004:#5

                        © copyright 2019