Віра Кандинська Перейти до переліку статей номеру 2004:#5
Єжи Гофман: з любов’ю до України


29 липня в одному з корпусів Державного заповідника «Софія Київська» Єжи Гофман, оператор Ярослав Жамойда, художник Сергій Хотимський, продюсер Єжи Михалюк презентували проект документальної історичної трилогії «Україна». Як уже повідомлялося в попередньому номері, Єжи Гофман та студія «Зодіак Єжи Гофман фільм продакшн» розпочали роботу над цим кінопроектом. Бюджет фільму — це гроші студії «Зодіак», не залишається осторонь їхній постійний партнер — «Кредит-банк», росте зацікавлення фільмом телебачення різних країн.

Імпульсом для цієї роботи стало знайомство Гофмана з книжкою Леоніда Кучми «Україна — не Росія», його вразила сама назва, оскільки це твердження така очевидна річ! Але він підкреслив, що не збирається екранізувати цієї книжки. Можна зробити припущення, що головним імпульсом все-таки став успіх в Україні та в багатьох країнах світу фільму «Вогнем і мечем», про українсько-польську війну, де епізоди з українським козацтвом вражали і стали справжнім відкриттям. («Стара казка» з тими ж акторами такого успіху не мала). «Згадую слова Гарібальді: ми створили державу, тепер треба створити націю, — сказав Эжи Гофман. — Головне, що я хочу досягти цим фільмом, щоб люди, які живуть в Україні, казали з гордістю: «Я українець». А люди, які ніколи не бачили України, зрозуміли, що це велика країна». У фільмі буде поставлено три запитання: перше мешканцям Заходу — «Що знаєш про Україну?», друге — росіянам — «Що думаєш про Україну?» і третє — самим українцям «Хто ти? Ким себе відчуваєш?»

Гофман вирішив повернутися в документалістику, з якої він починав свій творчий шлях, тому що його зацікавила ця тема і створюють вони цей фільм не до якоїсь річниці, а за власним бажанням і, оскільки державні інституції ні України, ні Польщі участі в проекті не беруть, він має повну свободу як автор. Разом із творчою групою працюватимуть історики-консультанти, серед яких відомі українознавці Януш Пульнар (Польща), Борис Возницький (Україна), Юрій Чорнобай (Україна), Владислав Серчик (Польща). Зніматимуть фільм у Києві (Історичний музей, Національний музей українського мистецтва, музей Гетьманщини, Києво-Печерська Лавра, Софіївський собор), в Чернігові, Каневі, Переяславі-Хмельницькому, Дніпропетровську, Львові, Закарпатті, а також в музеях Варшави та Кракова. На початку 2005 року група поїде до США і Канади, де працюватиме в університетських архівах, Бібліотеці конгресу США, Українському музеї та НТШ (Нью-Йорк). Перша частина — від Київської Русі до Богдана Хмельницького, друга — від Переяславської Ради до 1917 року і третя — від 17-го року до наших днів. Перші дві частини спиратимуться на картини, фрески, пейзажі, бо інших матеріалів про ті часи немає.

Єжи Гофман, пояснюючи мотивацію і правомірність свого задуму, говорив про те, що, коли звертаємось до історії, не можна знайти єдиної точки зору, навіть в українських істориків інтерпретація фактів різна. І нічого дивного — треба говорити з різних сторін, тому що абсолютного об’єктивізму немає.

На його думку, фільм цей повинен бути емоційним, цікавим для всіх категорій глядачів. Щодо художньої мови майбутньго фільму, то: «значною мірою будуватиметься на комп’ютерній графіці. Я попросив комп’ютерників оживити зображення широко відомих картин Матейка «Битва під Грюндвальдом» та «Підкорення прусів». Мені хотілося б в такий же спосіб показати козацькі чайки, які атакують турецькі галери, та я ще не знаю, як це зробити. Але знаю, як показати хрещення Русі: спершу покажемо Софію в Константинополі без мінаретів із богослужінням грецькою мовою, далі за допомогою гравюри — хрещення самого Володимира в Херсонесі, потім першу ще дерев’яну церкву в Києві і тоді вже перейдемо на сучасний пейзаж».

На прес-конференції були присутні й українські режисери, і їм певно було не по собі, що не вони, а польський режисер представлятиме світові мовою кіно Україну та її історію. Від їхнього імені слушно висловився Роман Балаян, звертаючись до Гофмана: «Я знаю, як ти любиш Україну і українців. Я впевнений, що на таку картину, яку ти знімеш, навряд, чи хтось з українських режисерів зміг би знайти кошти. Я б радив її назвати «Україна. Освідчення в любові».

Справді, вражало захоплення Гофмана цією роботою, його обізнаність з матеріалом. «Наскільки сильною була культура цієї землі, можна судити по тому, що після татаро-монгольської навали на землю України прийшли Гедиминовичі й вони асимілювались, прийняли православне християнство. Або згадати засновника Києво-Могилянської Академії Петра Могилу, який був молдаванином, але став діячем української культури, відстоював у Речі Посполитій православ’я, дбав про високу освіту для українців».

Судячи з того, що на прес-конференції не було де голці впасти, зацікавлення майбутнім фільмом в Україні велике, і нехай не всі журналісти розуміли, для чого Гофманові знімати фільм про сусідню країну, він терпляче пояснював, уже на цьому етапі виступаючи як талановитий просвітитель. Чекатимемо на результат творчості Гофмана-митця та його колег-однодумців.

Кореспондент «К-Т»

Фестиваль корейського кіно

З 28 червня по 2 липня у київському кінотеатрі «Жовтень» відбувся фестиваль корейського кіно, організований посольством Республіки Корея в Україні. Як зазначили організатори, на сьогодні корейська кіноіндустрія досягла значного розвитку. Так, наприклад, 2004 року стрічка «Олдбой» отримала гран-прі Каннського кінофестивалю, фільми «Сільмідо» та «Розмахуючи тхекиккі» переглянули більше, ніж 10 мільйонів глядачів. Експорт кінопродукції досяг свого розквіту. Увазі українських глядачів було запропоновано три сучасні стрічки, відзначені кінематографічними нагородами: комедію про кохання «Дивакувате дівча» (2001, режисер Квак Дже Йонг), сімейну драму «Подарунок» (2001, режисер О Гі Хван) та екшн «Звільни мене» (2000, режисер Янг Юн Хо). Фестиваль задуманий не як комерційна, а як культурна акція, спрямована на розвиток дружніх відносин між народами, тому вхід на перегляди був вільний. Посольство Республіки Корея в Україні планує й надалі проводити подібні заходи.

Віра Кандинська

Ігрових стрІЧок

стало бІльше

Фестиваль «Відкрита ніч, дубль 8», що 18 червня традиційно проводився на одному з пагорбів Андріївського узвозу, представив досить різноманітну програму. Звісно, не всі стрічки були однаково цікаві, але цього разу не хотілося іронізувати, послуговуючись фразою Жана Ренуара: «все, що рухається на екрані, – це кіно». Більше ніж звичайно було ігрових стрічок. Серед фільмів-переможців тільки один знятий на відеоплівку – «Прости» Марини Вроди. Мінімалістська стрічка вражає гармонійністю та точністю, з якою режисерка передає настільки глибокі відчуття, що часом здається: ця історія не для кіно, а для більш інтимного виду мистецтва – літератури чи музики. Хоча, напевне, кіно і має бути таким – дещо за межею очікуваного. Приємне здивування викликали і фільми, що, по суті, є диптихом: «Ойра» В. Чабанюка (нагорода в номінації «Паралельне кіно») та «Кіноманія» Г.Яровенко (найкраща неігрова кіноробота), що є документальною хронікою п’ятиденних зйомок «Ойри». Запам’яталася стрічка «Кохання до зрадливої Нуськи», що, окрім призу за найкращий студентський ігровий фільм, отримала нову для Відкритої ночі нагороду «Від Івана Малковича», який вирішив її вручити герою стрічки – «хлопчику в окулярах, що є справжнім втіленням Б.-І.Антонича в дитячі роки». У фільмі, окрім динамічного сюжету та непоганої гри акторів, є ще один вдалий момент – режисер ненав’язливо та іронічно передав атмосферу радянського провінційного побуту, з такими його атрибутами як індійське кіно, розбиті шибки та захламлені горища. До радянського архетипного образу жінки-провідниці звернулася у стрічці «Гунька» О.Маришкіна. Робота Віри Яковенко «Блондинка помирає двічі» ставить проблему віртуального й реального існування людини. Все частіше виникає тема урбанізації, що ми бачимо у М.Мехеди («Сни в місті») і Т.Кушніра («Приймак»). Алюзії на картини Ван Гога у фільмі О.Володкевича «Шум» були чи не вирішальними для її композиційної побудови. Приналежність «Шуму» до певного жанру важко було визначити – фільм подавався в конкурсну програму як документальний, а приз отримав в номінації ігрового кіно.

Фестиваль, як завжди, відкрив кілька цікавих нових імен, переважно студентів, які, сподіваємося, ще нагадають про себе.

Анна Косенко

Кшиштоф ЗануссІ в КиЄвІ

23 липня на кіностудії ім. О.Довженка відбулася творча зустріч з Кшиштофом Зануссі — визначним польським кінорежисером, знаним у світі передусім як один із авторів «кіно морального неспокою». Основну увагу Зануссі приділив проблемі державної підтримки кінематографа (яка, виходячи з успішного європейського досвіду, має бути не так фінансовою, як законодавчою) й питанню мистецьких та інтелектуальних еліт, що, на думку режисера, повинні відігравати вирішальну роль у формуванні культури. Поза тим митець поділився з молодими українськими режисерами професійним досвідом створення фільмів, порадив як найкраще представляти творчий проект майбутнім інвесторам. На завершення зустрічі було показано один з останніх фільмів Кшиштофа Зануссі «Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом».

Віра Кандинська

ВеЧІр пам’ЯтІ

Миколи ВІнграновського

6 липня у Синьому залі Будинку кіно відбувся вечір пам’яті видатного українського письменника, актора, кінорежисера Миколи Степановича Вінграновського, в якому взяли участь поет, кінодраматург Іван Драч; кінокритик, поет і кінорежисер Михайло Сіренко; письменник Микола Кагарлицький; режисер Борис Шиленко; письменник Олександр Сизоненко; директор видавництва «Веселка» Ярема Гоян; журналіст, громадський діяч Ростислав Хом’як та інші. В програмі вечора було показано документальний фільм Петра Марусика «Микола Вінграновський».


Корисні статті для Вас:
 
Протистояти Голлівудському більшовизму2004-02-11
 
Париж-Монреаль-Торонто2004-02-11
 
Алла Бабенко: «Там багато позитивної енергетики»2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2004:#5

                        © copyright 2019