Культурологічна акція Перейти до переліку статей номеру 2004:#2
«Мазепіанство в культурному просторі України»


Вадим Скуратівський, культуролог, доктор мистецтвознавства:

Що ж трапилося на Берлінському фестивалі з «Молитвою за гетьмана Мазепу»? Перепрошую, та сама дурість, яка панує на майже всіх міжнародних фестивалях. Немає ідеальної фестивальної політики в сучасному світі. На Каннському фестивалі після американської дурні, де динозаври народжують якихось динозаврят, публіка встає і п’ять хвилин аплодує. І на тому ж фестивалі показують, на мій погляд, найцікавіший фільм ХХ століття «Хрустальов, машину!» Олексія Германа, але публіка виходить із залу, залишається тільки кіномеханік. Правда, через рік французи, зрозумівши, якої помилки припустилися, оголосили цей фільм одним із найвидатніших усіх часів і народів.

Не забуваймо про те, що ми з вами, попри нашу європейську риторику, упродовж століть перебували в мертвій зоні щодо європейської зіниці. Нас не бачили. «Молитву за гетьмана Мазепу» вибудовано на міріадах суто українських сюжетів, семантик, які, маю надію, всі ви добре знаєте, і всі вони й досі вам болять. Але ж на Заході вони нікому нічого не говорять. Отже, з одного боку, є люди, які нічого не знають про це, а з другого – люди, яким видавалося, що вони про це знають усе. Йдеться про кілька десятків московських кінознавців і журналістів, які були на перегляді в Берліні. Вони виховані «Полтавою» Пушкіна, який назвав цей твір «поемою барабанів». Вони виховані на барабанному міфі. Зрозуміло, саме вони влаштували фактично обструкцію фільму. І вслід за тим – усе, що відбулося в російській пресі довкола цього фільму. Принизили його, як тільки могли. Словом, якщо ми заговорили про Пушкіна, то як не згадати й Грибоєдова, який сказав, що «журналисты – сволочь мира сего, живущие за счет дымящихся внутренностей».

Але мені хотілося б нагадати про єдиний абсолютно позитивний рефлекс на цей фільм у російській пресі. І не зовсім випадковий. Відповідальний секретар газети «Известия» Новопрудський, людина далека від кінематографа, але людина високої культури, зовсім випадково подивився цей фільм. Після перегляду він написав статтю для цієї газети. Вона починається зі слів: «Какие ж мерзавцы и ничтожества наши киноведы. Они столько наговорили безобразия об этом фильме, а я его посмотрел, и оказывается совсем другое. Это мучительно прекрасный фильм о человеческих инстинктах». По-моєму, це найкраще, що сказано про цей фільм.

Якщо ми прийшли дивитися костюмний фільм, то тоді треба дивитися «Вогнем і мечем». При геніальній роботі художника Сергія Якутовича і його асистентів, не йдеться про те, що це костюмний фільм. Фільм майстерно зроблено. Скажімо, великий український актор і кіноактор, якого ви й тут побачите, в тому фільмі сидить і, власне, поводиться приблизно так, як Богдан Ступка на колегії Міністерства культури. Хоча, одверто кажучи, в тому фільмі немає ніякої історії, так само, як і реальності.

А що трапилося з усіма нами? Наш смак безконечно зіпсовано сучасною ситуацією умовного зображення і телевізійного, й кінематографічного. Ота сама американська дурня, яка заполонила світ і яка не стосується реальності, з одного боку. З другого – нас безперестанку «бомбардує» сусідня країна. Безперестанку йде якась «Бідна Настя», яка жодним чином не стосується російської історії і знає про неї тільки те, що там був царем Іван Грозний, за жорстокість прозваний Васильовичем.

Наша історія до кінця ще не усвідомлена й не пережита до кінця. Тому що досі вона лежить на полицях. І раптом з’являється режисер, що йде слідом за Довженком, який відкрив особливий принцип світового екрану, що гранично узагальнює людський досвід. Оце найголовніше на екрані. Тобто цей екран гранично символічний, і зрештою це і є ознака отого українського кінематографа, який, може, навіть трохи неточно називають українським поетичним кіно, але ми розуміємо, що стоїть за цим визначенням. У фільмі кожний кадр розповідає про ситуацію людини в історії, сказати б, її інстинктивні структури перебувають у цій безконечно трагічній історії в режимі саме узагальнення. А вслід за тим безконечно інтенсивне пережиття того, що робиться на екрані, художником. Це взагалі унікальний фільм. Я його ставлю поряд з одним-єдиним європейським фільмом, який з’явився 1919 року, – «Кабінет доктора Каліґарі». Тоді цей фільм видавався ексцентрикою, нікому не потрібною, а потім виявилося, що тільки цей фільм осмислив масив тогочасного європейського існування. Те ж саме робить фільм «Молитва за гетьмана Мазепу». Внаслідок тих самих узагальнюючих зусиль вимагає і від вас цього зусилля. Так, мабуть, треба над собою зробити певне зусилля, протилежне зусиллям нашого колишнього гуманітарного віце-прем’єра, який під час фільму встав і демонстративно вийшов із кінозалу.

Наша землячка Анна Ахматова колись в еміграції, придивляючись до тамтешніх антифашистських емігрантів, сказала: «Якщо в німців такі антифашисти, то які ж у них повинні бути фашисти?». Якщо в нас такі гуманітарні віце-прем’єри, то які в нас можуть бути прості міністри?

Цей фільм при своєму високому значенні патріотизму страшенно не схожий на елементарний патріотизм, приміром, патріотизм у романі Богдана Лепкого, в якому Мазепа несподівано говорить своїй матері: «От спочатку українська еліта визволиться, а там, дивись, і народові буде краще». Не міг цього говорити Мазепа. Але його інстинкт ішов у гранично правильному напрямі. І зрештою саме це й відтворює фільм. Хай вас не дивує еротична напруга фільму. Зрештою, це те еротичне поле, де людина здійснюється на повну силу, і все це постає в цьому творі.

Десь на початку 80-х років у Будинку кіно я побачив Олексія Германа, який стояв поруч з Юрієм Іллєнком. У мене було таке враження, що там стояли носії двох полюсів антитез світового кіно. Є один спосіб відтворення світу. Це відтворення світу в режимі реальності, режимі, який відповідає довколишній реальності, що геніально робить Герман. Із другого боку, є інший кінематограф, носієм якого є Іллєнко. Це гранично символічне побільшення реальності з тим, щоб цю реальність передати.

«Молитва за гетьмана Мазепу» – один із найцікавіших фільмів ХХ століття. Не думаю, що цей фільм матиме масовий резонанс. Ми живемо в цивілізації, де вже не може бути масового резонансу довкола такого мистецтва. Але я нагадую, що є великий час культури, серед іншого – великий час і світової культури, й культури національної, і фільм цей неодмінно назавжди залишиться в тому великому часі культури і світової, і національної.

Оке Петерсон, Надзвичайний і Повноважний Посол Швеції в Україні:

Я вдруге з великим задоволенням дивлюсь цей фільм. Можливо, якість тексти до кінця я ще не осмислив, але я переконаний, що всі ми стали свідками того, як історична особа Мазепи повертається до України, до батьківщини. І мені цікаво бачити це. Зрозуміло, що наші погляди на історію, зокрема на постаті Мазепи та Карла, можуть бути різними, але, в кожному разі, їхня роль у суспільстві очевидна, особливо Мазепи в українському суспільстві.

Отже, це фантастичний фільм. Там є багато інформації, деталей, які не тримаються в пам’яті мого народу, як ви це робите, бо це ваша постать, яка дуже цікава й нам. У фільмі я бачу нашого короля Карла, царя Петра, Мазепу. Звичайно, по-різному можна прочитувати їх. Прочитання режисера – це не обов’язково задокументована істина, скоріше, це ідея. Це право автора. Знаю з досвіду моєї країни, де демократія дуже сильна, що право автора відстоювати дуже непросто. Я вітаю режисера, глядачів із цією подією.

Юрій Іллєнко, кінорежисер:

Шведський посол сьогодні продемонстрував усім нам володіння українською мовою. Вже задля цього варто було знімати фільм.

Перші варіанти фільму я написав ще тоді, коли не можна було навіть писати слово «Мазепа». Тому спочатку він називався «Ненаситець». Ненаситець – поріг на Дніпрі. Там недалеко народився мій батько. Власне, тоді сценарій виглядав за текстом «Полтави» Пушкіна. «Тиха украинская ночь...» А на правій половині аркуша було написано, що насправді в цій українській ночі відбувається: кого ріжуть, кого тортурують, кого вбивають, кого зраджують. Але навіть такий нехитрий прийом – ховатися за Пушкіна – закінчився б для мене катастрофою, бо сценарій потрапив на стіл тодішнього – ви знаєте, що це таке – секретаря з ідеології ЦК компартії України товариша Маланчука. Так от, коли я поклав йому сценарій на стіл, він порадив зарити його в себе на городі, щоб не було зроблено так, як Мазепі. У нас тоді городу не було (я одразу купив собі будиночок у селі Прохорівці, де був колись маєток Максимовича, першого ректора Київського університету), і сценарій я не зарив. Я почав писати і писати.

Мене якось запитали, чи читав я Огієвського, коли готувався до фільму. Я прочитав практично все, що було написано європейськими мовами про Мазепу, і дуже здивувався. Те, що писали різні автори, є, по-перше, дуже обмеженою інформацією, її дуже мало, і вона переміщується з однієї книжки в іншу, щоправда під трохи різними кутами зору. Є дві позиції. Одна позиція та, яку поставив Петро I: Мазепа – зрадник. Друга: Мазепа – національний герой. Існує між ними ще одна позиція, що починається ще від першої знаної любовної авантюри з дружиною польського магната, коли його посадили на дикого коня, який заніс його на Запоріжжя, де й відбулося обрання гетьманом. А закінчується любовна авантюра дуже красивою, вже не легендою, а підтвердженою документами його любов’ю зі своєю хрещеною донькою і донькою Кочубея. Це документальний матеріал, бо збереглися його листи до Мотрі, які матінка Мотрі поцупила і віддала царю Петру. Там у малоросійському департаменті вони і збереглись. Це унікальні епістолярні шедеври любовної лірики, яких дуже мало в світі.

Це такі три усталені точки зору на Мазепу. А за цими текстами виявилось дуже багато мовчання, краплин, розсипаних у спогадах лікарів, які були в кампанії шведській разом із королем, дипломатичних редакціях, які не дійшли до Петра, спогадах різного роду незначних людей, які збереглись там, і з них вимальовувався вже зовсім інший, карколомний, дивний Мазепа.

Одне із завдань фільму, що його ми перед собою ставили, – це спровокувати полеміку, в якій нам дістанеться більше за всіх, в якій могли б прозвучати і контроверсійні позиції. І коли зіткнуться ці думки, нарешті витанцюється нова, інакша Постать. Я не хотів і ніхто б мене не примусив робити з Мазепи ікону. І саме те, що дуже багато людей намагається зробити це, заважає побачити все, що він зробив. Що зробив Мазепа для України? Те, чого не зумів зробити Хмельницький, коли в нього було все: територія, армія, дипломатія, церква, все, що треба для незалежної держави, але він не знайшов у собі сили сказати, що він незалежний. Мазепа хоч на одну мить зробив цю ідею реальною – він здобув незалежність, хоча програв усе. Оце головне.

Все, що нам дісталося потім, – це продукт чорного піару Петра І. Коли всі документи було знищено, коли навіть було знищено в архівах австрійського цісаря грамоту про надання Мазепі статусу князя Священної Римської імперії, натомість було створено нову історію, яку ми досі вважаємо за історію. І коли я в цьому фільмі тільки трохи відкрив правду, це викликало великі заперечення, бо людина дуже важко прощається з тими стереотипами, з якими вона прожила ціле життя...

Мазепа – це наріжний камінь української свідомості, історії, долі, майбутнього й минулого. І той, хто має дотичність до цього каменя, має знати, що йому не минути ні анафеми, ні канонізації, як і Мазепі.

Записала Таїсія Шаповаленко.

Оксана Пахльовська, доктор філологічних наук, зав. кафедрою української літератури Римського університетуру «Ла Сап’єнца».

Хочу подякувати великому режисеру Юрію Іллєнку – подякувати за мужність БУТИ ПРОТИ. Це режисер, який з’являється в кульмінаційні моменти української історії, коли України немає, коли України бути не може, коли вона не має перспективи. Так постали «Тіні забутих предків», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою». Іллєнко в цих фільмах був проти – проти репресивної ідеології і проти естетичних стереотипів. Це його «буття проти» має загадкову силу, тектонічний темперамент, магнетичне бачення світу, які перевертають світ, що нас оточує, з ніг на голову, – і ми бачимо іншу Україну. Так само ПРОТИ Іллєнко у своїй «Молитві за гетьмана Мазепу». І є проти чого бути проти! На жаль. А для художника – на щастя! Змінилися історичні пейзажі, але не природа влади. На зміну соцреалістичному «псевдо» прийшло «псевдо» постмодерне. А Іллєнко знову виламався із стереотипів і йде своїм шляхом, крушачи своєю ходою трухляві пні і лякаючи полохливу фауну деяких критиків і політиків.

Я вперше дивлюся фільм. Він має вибухову силу. Дивитися його — це важка інтелектуальна робота. Очевидно, я не все в цьому фільмі приймаю, але це є нормальна діалектика істинного художнього твору. Однак я цілковито приймаю основний, власне, код фільму: БУНТ. Про бунт такої історичної постаті, як Мазепа, можна говорити тільки бунтом. Бунтом моральним і професійним, естетичним і політичним.

Юрій Герасимович безпомилково відчув потребу в Мазепі як потребу в бунті. Цікаво, що на різних рівнях рецепції постать Мазепи сьогодні актуалізується. І це є прикметний знак великих змін. Хочу сказати, що навесні 2002 року в Італії, поблизу Мілана, відбувся симпозіум, присвячений Мазепі. Симпозіум відбувався в Ґарньяно-дель-Ґарда, на знаменитій віллі Фельтрінеллі, на березі озера Ґарда. Симпозіум організувала професор Міланського університету Джованна Броджі, президент Італійської асоціації українських Студій, а також іноземний член НАН України. Ідилічний антураж місця проведення симпозіуму чудово контрастував із насиченою інтелектуальною атмосферою цієї наукової зустрічі, де постать Мазепи звела в діалогу вчених французьких, російських і польських, ізраїльських і канадських, українських та італійських. Це був чи не перший в Європі такий представницький симпозіум про Мазепу, на якому було, нарешті, названо речі своїми іменами. Власне, темою симпозіуму був не тільки сам Мазепа. А насамперед його політичний і культурний спадок упродовж століть.

Фільм Іллєнка теж називає речі своїми іменами. І теж засвідчує актуальність спадку Мазепи. Звідси й реакція на фільм — тих, хто звик боятися, і тих, хто не втомився ненавидіти. Адже фільм недвозначно говорить про те, що зіткнення України й Росії – це зіткнення Республіки й Імперії. А отже, зіткнення Людини і Влади. А отже, зіткнення свободи і рабства. А таким чином, зіткнення Європи і... Ні, не Азії. Азія тут ні при чому. Це зіткнення Європи з Євразією, чи, як точніше назвав її Йосиф Бродський, «Азіопою». Тобто зіткнення живої динамічної реальності – Європи, з мертвонародженою політичною плазмою «Азіопи», яка може приректи ще не одне покоління українців, – але також і росіян, і інших націй, – на принижене становище у світі, на вегетативне існування за межею цивілізації, на неможливість розвитку і гідної людської перспективи. Що ж змінилося з часів Мазепи?! Чи не з тією самою «Азіопою» підписує і нині Україна «угоди» про «співробітництво», а насправді знову добровільно вкидає себе в заржавілу утробу Імперії для довгого безсилого перетравлювання?

Режисер дуже точно помітив цей аспект «вічності» в угодах між Україною й Росією, починаючи від Хмельницького й далі. Саме в цей останній період, доробляючи свою доповідь на згаданому симпозіумі, я вивчала історичні документи періоду між Хмельницьким і Мазепою. І це неймовірно: практично майже в усіх історичних документах, які фактично знищують свободу України, вживається термін «вічний». Тобто Росія – імперія, яка не має відчуття історії, що триває, вивершується і знову починається для якоїсь нової перспективи. Російський час – це нерухомий час Імперії, царської, радянської, «ліберальної», як кажуть деякі російські політики, не помічаючи майже ґротескового парадоксу таких формулювань. Це час історії, яка постійно йде по тому самому колу, перечіпляючись об щораз ширший цвинтар своїх жертв, історії, в якій, на відміну від європейського часу, людина не зуміла перервати інертного циклу насилля. Ось тому є нерухома неволя в цьому часі і нерухоме насилля, яке циклічно повертається, без можливості катарсису й відродження. Це – нерухоме насилля Петра I, нерухоме насилля радянського генерала. Це насилля страшне і нищівне. Але свобода жива, а насилля мертве. І Мазепа — це була та Людина, яка насмілилася перервати нерухомий цикл насилля російської історії. Тому російські царі й хотіли заклясти українських бунтарів – власне, від Хмельницького до Мазепи й далі, – саме утробною мантрою «вічності». Від Батурина до Голодомору – «непорушна дружба Росії з Україною» багата на приклади «братніх почуттів» «єдиновірної» Росії до не завжди «єдиновірної» України. І я думаю – і вірю, – що не тільки цивілізованих українців, а й цивілізованих росіян глибоко канудить від цієї мантри. І чи не настав час пояснити декому, що «ми – не зомбі», і що «зомбі – не ми»?!

Фільм Іллєнка нам усім каже, що Мазепа ніколи не пережив своєї поразки. Як сказав Маланюк, «зимні телескопічні очі» Мазепи висвітлюють, протинають українську історію, дивляться на нас з вами. Я цілковито згодна з думкою Юрія Герасимовича, що Мазепа на мить збудував незалежність, але водночас збудував її на ту історичну перспективу, в якій ми живемо. І саме нам належить або цю перспективу продовжити, або зовсім її закрити. А це теж не виключено. У стінах Києво-Могилянської академії, під благословляючою рукою гетьмана, українське «бути чи не бути?» має велике історичне відлуння.

Мазепа не просто збудував на мить незалежність України. Він створив проект Європейської України. Адже Конституція, яка виникла завдяки Мазепі та Орлику, – це справді перша в Європі та й на цілому Заході КОНСТИТУЦІЯ СВОБОДИ, а отже, ПРАВ ВІЛЬНОЇ ЛЮДИНИ. І це не є політична риторика. В юридичних своїх аспектах ця Конституція була ще недосконала, але ж і виникла вона за вісім десятків років до американської, французької та польської конституцій. І душею цієї свободи була знівечена, знищена Україна.

І сьогодні з досвіду того далекого трагічного часу великим гріхом є скаржитися чи зневірюватися. З поразки Мазепи в неіснуючій Україні постала Конституція. З попелу Батурина постала Конституція, в центрі якої – вільна людина. Невже ж таки важче захистити існуючу Конституцію в незалежній Україні?!

Візіонарний Іллєнко з гуртом візіонарних митців створив фільм не тільки про історичну постать Мазепи. Він створив фільм про гідність і про свободу. І від кожного з нас залежить, чи це марення свободи залишиться ностальгійною утопією, чи стане конкретною реальністю нашого буття.


Корисні статті для Вас:
 
Протистояти Голлівудському більшовизму2004-02-11
 
Париж-Монреаль-Торонто2004-02-11
 
Алла Бабенко: «Там багато позитивної енергетики»2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2004:#2

                        © copyright 2019