Бесіду веде Ельжбета Цяпара Перейти до переліку статей номеру 2004:#2
Ларс фон Трієр: «Люблю себе мучити»


– Сучасне кіно спрямоване переважно на те, щоб приголомшити глядача візуальними ефектами. Фільм «Доґвіль» майже позбавлений декорацій і традиційної сценографії. Чому ви зважилися на такий експеримент?

– Саме тому, що сьогодні кіно приголомшує. Комп’ютерна техніка дає необмежені можливості, й знімаються фільми з бюджетом у 100 мільйонів доларів, подібні до «Володаря кілець». Я вирішив, що цій візуальній надмірності треба протиставити щось дуже просте.

– А чому фільм стилізований під театральну виставу?

– З різних причин. По-перше, така стилізація видається мені логічним розвитком самої історії, яку я оповідаю в «Доґвілі». У своєму фільмі я також прагнув простоти телевізійних вистав, які колись робило хоча б Бі-Бі-Сі. Мені бракує таких вистав — одна камера, двоє акторів, сіре тло. Тепер всюди домінують візуальні ефекти. Байдуже, чи це бойовик, чи трансляція спортивних змагань.

Тим часом у старих телевізійних виставах відчувалося, що актори намагаються сказати глядачеві щось справді цікаве й важливе, що за їхніми словами приховано правду почуттів та переживань. Діалоги не були тільки зв’язками між сценами убивств, як у більшості сучасних фільмів. Власне, суворої простоти, поєднаної з багатством емоцій, я й хотів досягнути в «Доґвілі».

– Створювати фільм без сценографії простіше чи складніше?

– Виникли проблеми й питання, з якими я зіткнувся вперше. Мусив відпрацювати з акторами цілу систему правил. Одне з них нагадує правило комп’ютерної гри: кожна річ з реквізиту повинна бути задіяна на якомусь етапі. В кадрі не було нічого випадкового, жодна річ не виконувала функції прикраси, як це буває в «нормальних» фільмах.

– «Доґвіль» — театральний фільм. А вам ніколи не хотілося зробити справжню театральну постановку?

– Ніколи.

– Як у вас виник задум «Доґвіля»?

– Ідея виникла, коли я слухав платівку популярного данського співака Себастьяна. Страшенно люблю поп-музику. На платівці була пісня «Пірат Дженні» Брехта. До речі, моя мама обожнювала Брехта й була справжньою фанаткою музики. Втекла з дому, коли батько розбив її колекцію платівок. Та повернімося до Брехта. Я ніколи не цікавився ним докладно, але пісня «Пірат Дженні» з її мотивом помсти мені надзвичайно сподобалася. Я подумав, що помста – цікава тема для фільму.

– Ви, напевно, писали сценарій з думкою про Ніколь Кідман?

– Так, хоча спочатку ми не були знайомі. Зустрілися, оскільки Ніколь висловила бажання грати в моєму фільмі, і я написав роль Ґрейс спеціально для неї.

– В «Доґвілі» ви, здається, хотіли показати зовсім інше обличчя Кідман. Вона і справді досі грала переважно холоднокровних і поміркованих героїнь, однак Ґрейс у багатьох моментах їх все ж таки нагадує.

– Це правда. Однак я хотів не так змінити кінематографічний імідж Ніколь, як спробувати з нею речі, яких вона досі в кіно не робила, бо нікому з режисерів не спадало на думку, що вона може бути переконливою в такому амплуа.

– «Доґвіль» — це перша частина вашої чергової трилогії...

– Так. Я назвав цю трилогію «U, S and A». Чому саме так, стане зрозуміло із загального цілого.

– Всі частини трилогії пов’язує постать Ґрейс. Ви вже знаєте напрям, в якому рухатиметься характер вашої героїні?

– Так. Спершу вона поїде до Сан-Франциско, потім до Вашингтона (сміється). Тільки це можу зараз сказати.

– Ви хочете, щоб у всіх трьох картинах роль Ґрейс виконувала Ніколь Кідман?

– Якщо вона погодиться. Я можу створити трилогію з трьома різними Ґрейс, але не з двома, бо це буде комічно. Ніколь здавалася зацікавленою. При цьому вона така багата, що може дозволити собі примху зіграти в усіх трьох частинах. Попри це мені, можливо, доведеться шукати нову Ґрейс.

– В «Доґвілі» велику роль відіграє наратор, який коментує події.

– І багато говорить, правда? В сценарії «Доґвіля» вдвічі більше тексту, ніж в останній версії фільму. Страшенно люблю писати. Текст оповіді я перекладав з данської на англійську. Джон Гарт, до речі, дуже терпелива людина, наратор з мого фільму, часто був нажаханий тим, що я давав йому читати. «Це не по-англійськи, ніхто так не говорить», – протестував він. Звичайно, я на це не зважав. Мені здавалося, що це звучить дуже по-англійськи.

– І ви нічого не змінювали?

– В текстах наратора — ні. Натомість зазнали змін діалоги акторів, бо звучали дуже по-американськи.

– Ви зняли «Доґвіль» блискавичними темпами.

– Люблю себе мучити. Вирішив, що зніму «Доґвіль» за шість тижнів, що, звісно, було дурістю.

Весь фільм ми знімали на одній студії. З одного боку, це очевидне полегшення, бо не мусив сушити собі голову через погоду або марнувати час на виставлення світла. Однак, з другого боку, всі мої актори зібралися в одному місці, і кожен чогось від мене хотів, наприклад, обговорити чергову сцену. Лорен Беколл через два тижні почала замітати підлогу. Бідолашна (сміється). Філіп Бейкер Гол переважно сидів у кріслі й читав Марка Твена. Вони не нарікали, але домагалися, щоб я присвячував їм стільки ж часу, скільки Ніколь. Звісно, це було неможливо. Ніколь зі зрозумілих причин була найважливіша.

– Як вам із нею працювалося?

– Ніколь чудова. Любить експериментувати й не боїться ризику. Однак спочатку наша співпраця складалася не найкраще. Ми ж не були знайомі раніше. Кожен із нас приїхав на зйомки з не зовсім правильною думкою про другого. Отже, ми з Ніколь пішли на довгу прогулянку до лісу. Трохи покричали одне на одного й після цього значно легше дійшли згоди.

– «Доґвіль» – історія універсальна, яка насправді могла трапитися будь-де, але ви обрали місцем дії Америку. Чому?

– Бо мене спровокували американські журналісти своєю реакцією на «Танцівницю в темряві». Атакували мене за те, що критикую їхню країну, хоч я ніколи не був у Сполучених Штатах. До того ж американські режисери в своїх фільмах вже давно вдаються до такої критики.

– Виходить, це ваша чергова провокація?

– Ні. Звісно, ці атаки спонукали мене до створення чергового фільму про Америку, але це не єдина причина. В «Доґвілі» я хотів показати своє бачення Америки, яке сформувалося на підставі американської літератури, хоча б романів Стейнбека, публікацій у пресі та, звісно ж, фільмів.

– Американські критики визнали «Доґвіль» фільмом «антиамериканським». Як ви до цього ставитеся?

– Але ж я не критикую Сполучені Штати як країну! Навпаки, вірю, що це прекрасна країна. Я ніколи не поїду до Америки через те, що боюся літати літаком, але з приємністю б це зробив. Я радше критикую певні явища в американському житті. Але подібні явища характерні і для Данії. Я маю на увазі хоча б ставлення влади до іноземців, зокрема до емігрантів та біженців. Така ж політика в Данії нікого не обходить, бо Данія не має такої влади, як Сполучені Штати, що є «супердержавою».

Є ще одна річ. Замолоду я був комуністом і досі сповідую ліві погляди. Я ніколи не приховував свого критичного ставлення до американського суспільства. Мені здається, воно не надто переймається людьми, які потребують допомоги. Америка — це сила. Я з дитинства переконаний: той, хто має владу, обов’язково повинен бути милосердним і чуйним. Але ще раз наголошую: «Доґвіль» не є антиамериканським фільмом. Я тільки критикую певні явища.

–Чому дія відбувається саме в 30-ті роки і чому саме в Скелястих Горах?

— Я обрав часи кризи, бо історії про бідних людей цікавіші за історії про багатих. Скелясті Гори я обрав, бо мені було необхідне особливе місце дії, ізольоване від решти світу. Крім того, мене заінтригувала назва Скелясті Гори. Майже всі гори скелясті. Чому ж саме в цьому випадку їхню скелястість підкреслено? Чи вони якісь особливо скелясті?

– «Доґвіль» має дві версії.

— Я автор повної версії, тобто тієї, що довша. З неї, вже без моєї участі, постала версія скорочена. Очевидно, є глядачі, яким не подобаються довгі фільми. Я не маю претензій, лише сподіваюся, що мою — більшу — версію теж покажуть у кінотеатрах.

— Чому ж ви взагалі погодилися на створення скороченої версії?

— Не мав вибору. Одразу після написання сценарію я взяв на себе забов’язання, що фільм триватиме лише дві години. Переді мною постала дилема: зрадити своє мистецтво, чи лишитися йому вірним? Єдиним виходом було погодитись на коротку версію. Зрештою, мене не обходить, що роблять з моїми фільмами після того, як я їх зняв. Мене цікавить тільки одна, моя власна авторська копія, і у випадку з «Доґвілем» я її одержав.

Film №10, 2003.

З польської переклала Віра Кандинська.


Корисні статті для Вас:
 
Протистояти Голлівудському більшовизму2004-02-11
 
Париж-Монреаль-Торонто2004-02-11
 
Алла Бабенко: «Там багато позитивної енергетики»2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2004:#2

                        © copyright 2019