Бесіду веде Олена Гусєва Перейти до переліку статей номеру 2004:#3
Ростислав Плахов-Модестов: чи конкурентноспроможне кіно?


— Ростиславе Петровичу, які картини ви зняли останнім часом?

— За останні три роки я зробив дві картини одного циклу: «Ще як були ми козаками. В колі першім» та «Ще як були ми козаками. В колі другім» — обидва на історичну тематику. На жаль, на жодному фестивалі, крім «Молодості» (перший фільм), вони не були. Відбувся ще перегляд у Будинку кіно, оце і все. Розумієте, я не маю авторських прав на ці фільми, адже їхнім замовником є Міністерство культури, і продюсерством має займатись воно, але поки що все стоїть на місці.

— А як би ви схарактеризували сучасний стан українського кіно?

— Критичний... Адже нині час швидких змін, суспільство з однієї стадії розвитку перейшло в іншу, а значить, і кіно має змінитись. Але для того, щоб це сталося, має пройти певний час, а його немає, от і виникає прірва. А по-друге, не слід забувати, що існує ще телебачення та преса, які мобільніші й оперативніші, й саме в них сучасник може знайти те, що його цікавить, що йому потрібне. І тут кіно, як ви розумієте, неконкурентноспроможне. Та й матеріально-технічної бази нам не вистачає, бо, наприклад, одна картина — я говоритиму не про ігрове кіно, а про науково-популярне чи документальне — сьогодні коштує більше 100 тисяч, а держава цього року виділила на нашу студію близько 300 тисяч. То про що може йти мова? А ще й після того, як закрили фабрику в Шостці, ми мусимо працювати з «Кодаком», а це коштує чимало. Взагалі нам для початку не завадило б працювати на власний ринок, на власного глядача. А як, ви скажіть, взагалі можна нам рівнятися з Америкою (я не маю на увазі акторів чи сценарії) — ви порівняйте ту техніку, яку вони мають, і ті гроші, які вони вкладають, з нашими. Потрібно шукати якихось інших творчих вирішень, творчих підходів.

— А може, проблема в тому, що в Україні мало гарних продюсерів?

— Певно, що так, адже в Україні взагалі продюсерська школа не розвинута. Треба мати неабияке вміння, щоб у наш час умовити вкласти гроші в українське кіно, бо, вкладаючи гроші у той чи інший проект, людина повинна на щось розраховувати, а викидати гроші на вітер ніхто не хоче. Тут ще діє такий фактор, як ім’я режисера: якщо це буде Муратова або Герман, то шансів знайти гроші набагато більше, ніж у молодого, нікому не відомого режисера.

— А чи є, на вашу думку, майбутнє у таких картин, як «Мамай» або «Молитва за гетьмана Мазепу»? Чи знайдуть вони свого глядача?

— Особисто я не маю нічого проти цих картин, адже це справді красиві фільми, в яких відчувається прагнення режисерів відтворити власне розуміння теми. Але для того, щоб їх зрозуміти, треба принаймні щось знати. Звісно, ці стрічки знайдуть свого глядача, але навряд чи буде це кіно для широкого загалу, скоріш це кіно для тих, хто справді розуміється на ньому, — кінематографістів, критиків...

— А чи варто українським телеканалам у prime-time показувати стрічки минулих років?

— Не можу впевнено відповісти «так» або «ні», адже якщо цей час відводити для таких фільмів, то можуть посипатися скарги, а це, як ви розумієте, нікому не потрібно. Якщо розібратися, то гарних картин у нас не так вже й багато, але на рік вистачить.

— Ростиславе Петровичу, чи є майбутнє у молодого покоління і яке воно?

— Звісно, є, а яке воно буде, залежить від молоді. Не треба опускати рук. Це поки ти молодий, тобі здається, що ти геній, що все має працювати на тебе, а потім минає час, і ти вже бачиш, що це не так, бо не лише ти виражаєш себе через тему, а й тема через тебе. Тут діалектика. Та й теми, які сьогодні здаються привабливими як молодим, так і не зовсім молодим режисерам: інтимні стосунки, всілякі відхилення від соціальних та моральних стандартів привабливі тому, що довгий час були під забороною. Та, як на мене, варто завжди прислухатись до себе — не має значення, в якому жанрі це буде знято, головне, щоб це було цікаво і людям, і тобі, бо не існує заборонених тем, а є бездарні, позбавлені смаку режисери та виконавці. Я, наприклад, роблю фільми на історичну тематику, бо це справді мене цікавить. Роблячи фільм про історію, можна залишатись режисером, що розв’язує сучасні проблеми.

— Насамкінець, як ви гадаєте, чи є майбутнє в українського кіно?

— Звичайно, є, але треба не теоретизувати, не ставити собі гамлетівських запитань, а працювати. Пригадуєте, є такий анекдот: «Сидять двоє кумів, тримаючи козу та півня, на стрісі, й один говорить до другого: «Гляньте, куме, а що то за капелюх то в один, то в другий бік по воді пливе?» А той відповідає: «А ви хіба вчора на нараді не були? Бригадир сказав: «Повінь чи не повінь, а орати треба!»

Січень, 2004.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2004:#3

                        © copyright 2017