Олександр Чепалов Перейти до переліку статей номеру 2005:#1
«Хрещений батько» зі Швеції в Україні


Про попередній спектакль «Зона зради» за п’єсою О. Ірванця теж рано говорити в минулому часі. Показ спектаклю в установах Департаменту з питань виконання покарань перетворився у своєрідний соціально-художній експеримент. Його учасниками були не тільки артисти, з одного боку, й ті, що відбувають покарання, з другого, а й соціологи, правозахисники, юристи, журналісти. Не кажучи вже про співробітників пенітенціарної системи — охоронців, наглядачів. Результати соціологічних опитувань опубліковані у підсумковому виданні проекту. Вони відверто песимістичні. На запитання «Чи довіряєте ви державі?» негативно відповіли 73,5% звичайних глядачів, 74,7 % засуджених і 52,2% охоронців. У тому, що людям довіряти не можна, переконані, відповідно, 44, 81 і 78%. При цьому більшість своє негативне ставлення до державних структур пов’язує з корупцією.

Спектакль «Зона зради» багатьом глядачам і фахівцям, знаю, не сподобався. Позитивній оцінці ув’язнених тут вірити складніше. Їхні відгуки — результат швидше не естетичного, а життєвого досвіду — можуть бути скориговані солідарністю з героями й вдячністю артистам. Героям дійсно хотілося в чомусь поспівчувати, хоча кожен з них, за п’єсою О. Ірванця, – і жертва зрадництва, і зрадник. А учасникам і організаторам акції варто подякувати. Нині артисти з більшим бажанням виступають у нічних клубах, ніж у в’язницях.

Фільм, що знімали під час гастролей по в’язницях і колоніях, вийшов вдалим. У ньому немає «братання» зі злочинцями, які одержали термін покарання, та з коректними, але напруженими співробітниками, котрі виконують свої обов’язки. Немає особливих компліментів і нашій пенітенціарній системі. Як там насправді, у зоні без «чужих», ми можемо лише здогадуватися чи дізнаватися з інших джерел, у тому числі фільмів, книг і навіть пісень на радіо «Шансон». Останнє особливо засвідчує інтерес до життя кримінального світу, який давно не є в нас чимось замкнутим і відособленим. Але одна річ — послухати екзотичну «блатну» пісню, інша — допомогти людині, яка вийшла з в’язниці, більше не оступитися.

У Швеції, як свідчать документи асоціації KRIS (Повернення злочинців у суспільство), уже сім років є «хрещені батьки». Але не ті, що у фільмі Ф. Копполи, а ті, котрі за власним бажанням прикріплюються до кожного засудженого і конкретно допомагають улаштувати життя після звільнення. До них такі «хрещеники» можуть звертатися цілодобово за мобільним телефоном.

Шведського актора Йона Йонсона можна вважати «хрещеним» десятків, якщо не сотень ув’язнених, яким він ще до звільнення уселяв віру в себе, у майбутнє. І намагався це зробити за допомогою театру. Утопія? Відгуки свідчать про різні результати. У Швеції кілька засуджених, яких відпустили на гастролі, підвели Йонсона і втекли. Над ним глузували, але дарма. Актора-режисера запросили в Америку. І там він жив в умовах в’язниці, працюючи над спектаклем «Чекаючи на Ґодо» драматурга-абсурдиста Семюеля Беккета. Тоді ще живий, Беккет з великою зацікавленістю спостерігав з Парижа за ходом такого небаченого експерименту. Про це розповідає Йон Йонсон зі сцени у своєму моноспектаклі «Дещо по-справжньому».

Відступ перший

Драму абсурду вперше побачили на сцені колишнього СРСР наприкінці 1970-х років. Саме «Чекаючи на Ґодо» привезли на гастролі в Ленінград і грали в синхронному перекладі з естонської артисти Талліннського молодіжного театру. У той час подія здавалася неймовірною. Драму абсурду розбивали вщент радянські мистецтвознавці. Назву однієї з книг добре пам’ятаю «Коли по сцені ходять носороги». Рецензувалася геніальна п’єса абсурдиста Ежена Іонеско «Носоріг» про те, як швидко люди забувають свою сутність і стають такими ж, як усі. Навіть якщо «усі» — це носороги. «Чекаючи на Ґодо» — притча про безглузде існування людей без віри. Бомжі чекають появи месії (вони називають його Ґодо, що перегукується з англійською вимовою імені Господа). Але незабаром розуміють, що Ґодо не прийде ніколи.

Разом з нами на спектаклі був тринадцятилітній хлопчик, з яким мама (нагадаю, що йдеться про брежнєвську епоху) щотижня літала на вихідні з Воркути, де вони жили, до Москви. Деякі співробітники так поповнювали запаси м’яса в холодильниках. У неї ж проблема була в тім, що хлопчик ставив батькам і вчителям дивні запитання щодо устрою радянської держави. Тоді його долею могло бути або дисидентство, або психушка, а може, і те, і друге. Медичне світило в галузі дитячої психіатрії переконувало хлопчика, що в нашій країні усе гаразд і він має думати, як і решта однолітків. Після спектаклю «Чекаючи на Ґодо» хлопчик, у якого не було навушників з перекладом, сказав мамі: «Я зрозумів про що грали. Ми будемо такими ж, якщо не захочемо думати». Більше мама не літала із сином до Москви. Я знаю, що виріс він нормальною людиною, та й часи змінилися.

Йон Йонсон з перекладачем Михайлом Барбарою протягом двох довгих годин розповідали про те, що багато ув’язнених у Швеції й Америці сприйняли п’єсу «Чекаючи на Годо» як щоденник власного життя. Вони жагуче хотіли у щось вірити, а песиміст Беккет підказував їм, що це можливо. В американській в’язниці Йонсону з двохсот бажаючих довелося вибирати п’ять претендентів на ролі. Серед них був дивний негр Спун Джексон, який протягом трьох років не промовив у в’язниці жодного слова. Філософ за вдачею, пізніше він став писати вірші, які цитував нам шведський актор. І ще одна притча пролунала у його виконанні. У тій же американській в’язниці він бачив 80-літнього старого біля великого дерева, оточеного огорожею. На ній була табличка, що забороняла перетинати межі приватної власності. Це місце для посадки дерева старий одержав у «володіння» 60 років тому, коли прийшов на довічне ув’язнення. І тепер сусіди просять його хоча б намалювати на папері волю, тобто пейзаж, який видно за стінами в’язниці, якщо піднятися по розлогих гілках.

Як цікаво слухати подібні історії в затишку художнього салону, де такий доречний портрет Семюеля Беккета і не видно двохсот бритоголових потилиць засуджених, від яких так само важко абстрагуватися, як від шуму машин на пожвавленій магістралі. В’язні дві години поводяться дисципліновано, як і належить у клубі для засуджених. А всього на цій території знаходиться 1800 бритоголових чоловіків, з яких 53 ніколи на волю вже не вийдуть і Беккета навряд чи прочитають. Про що насправді думають під час цього великого монологу шведського «хрещеного батька» «романтики з великої дороги»? Чи повірять вони в те, що на волі їх очікує інше життя?

Відступ другий і останній

Торік моїх небагатих сусідів обікрав уже тричі засуджений молодий хлопець. Він ночував у сусідній квартирі у свого «братана» і, довідавшись, що за стіною нікого немає, через балкон дістався у чужу квартиру. Потихеньку виносив звідти речі: посуд, портативний телевізор, не гребуючи навіть жіночою білизною та дитячими іграшками. Дещо продав відразу, біля будинку, пояснюючи, що нестатки змушують. Коли виручені гроші пропили, взялися за меблі. Вивезли б і їх, якби не водій машини, якому злодій пригрозив ножем. Отримавши стусанів, злодій був зв’язаний і зданий міліції. Так закінчився черговий період його вільного життя. Сусідка, щоправда, говорить, що до суду її не викликали — тільки до слідчого. Можливо, через амністію тому, хоча рецидивістові навряд чи пощастило. Говорю про це тому, що, здається, бачив під час спектаклю в Темнівській колонії того хлопця, що міняв бюстгальтери і фарфоровий сервіз на горілку. Утім, не стану цього стверджувати. Отож, стати «хрещеним батьком» такої людини, навіть якщо вона й відбула покарання, відмовлюся. Так що вельми дивуюся здібностям Йона Йонсона і його колег з театру-студії «Арабески». Вони, звичайно, подвижники, яких мало (дивися статистику на початку статті). І зізнаюся чесно, що із задоволенням спостерігав порядок та дисципліну в наших пенітенціарних установах. Навіть Йон Йонсон, який знає, що чого варте, відзначив цей факт.

Харків.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2005:#1

                        © copyright 2019