Віталій Юрченко Перейти до переліку статей номеру 2005:#1
Кіра Муратова. Одеса — Як Верона
 
Кадри з фільму «Короткі зустрічі». 
Режисер Кіра Муратова.1968.
  Кадри з фільму «Короткі зустрічі». Режисер Кіра Муратова.1968.  
 


Яким чином класики досягають того рівня, що дозволяє їм рахуватися перш за все з власними поглядами на те, якими повинні бути їхні фільми? Насамперед це вміння створювати свій власний екранний світ, де живуть їхні герої і де відбуваються всі ті події, які й повинні відбутися відповідно до волі і бажань творця цього світу, простіше кажучи — автора.

Кірі Муратовій це вдається як нікому. Заглиблення у світ її фільмів схожий на спуск ескалатором у метрополітені. Під землею ми опиняємося у зовсім іншому середовищі. Немає значення, яка нагорі погода. Там завжди все навпаки — прохолодно влітку і тепло взимку, завжди чисто і своє, особливе освітлення. І люди виглядають по-іншому. Всі турботи залишаються нагорі, а в людей з’являється можливість збагнути суть один одного у відвертому спілкуванні, бо цьому світу притаманна відвертість, якої нагорі немає. Піднявшись, можна просто не впізнати один одного. Але люди і не думають скористатися такою можливістю, вони поспішають туди у спеку чи мороз не тому, що там краще, а тому, що вони звикли до того життя. Недарма герої Муратової полюбляють голосно і повільно повторювати одну і ту саму фразу, прагнучи взаєморозуміння.

У її першому самостійному фільмі «Короткі зустрічі» герої якраз прагнуть цього, та не можуть порозумітися. Серед персонажів другого плану там є один закоханий хлопець, який ніяк не може переконати дівчину у своєму коханні. У нього плоскостопість, і вона через це кепкує з нього. А він намагається розкрити перед нею всю глибину і безмежність свого кохання, та не може, бо його докази не впливають на неї, вони її смішать. Що тут зробиш? Вічна трагедія кохання: він її любить, вона його — ні.

Коли йде мова про жанр того чи іншого фільму Муратової, то хоч як би він визначався, психологічна драма, мелодрама чи детектив, багато що залишається за межами жанру. І так воно і має бути, бо її фільми це завжди трагедії. Трагедії кохання, довіри, нерозуміння, зради. Муратову насамперед цікавить внутрішній світ людей у їх повсякденному існуванні. Мікрокосм її героїв дорівнює макрокосму. Збільшуване скло мистецтва Муратової перетворює звичайне життєве непорозуміння у трагедію для тих, кого воно зачепило. Через трагедію можна зрозуміти, що заважає людині жити на цьому світі і що робить її життя прекрасним. Трагедії не притаманний песимізм. Кожного дня у світі, на тій чи іншій театральній сцені гинуть Ромео з Джульєттою, а людство прагне дивитися на цю трагедію ще і ще.

Але у часи не такі вже й далекі це не могло сподобатися тим, хто вирішував долю фільмів і долю тих, хто їх створював. Адже з точки зору теорії соціалістичного реалізму життя треба було віддзеркалювати у світлі ідеалів прекрасного майбутнього. А які ж у прекрасному майбутньому можуть бути трагедії?

Кіру Муратову було попереджено у своєрідний спосіб, що точку зору на сучасне життя треба міняти. Поклали на полицю один фільм, не дали зняти другий, спотворили третій. Режисер точку зору не змінила. Тоді їй було заборонено знімати. Добре відомо, що відбувається з людьми, коли їм забороняють писати, малювати чи знімати. Адже людині забороняють робити те, що вона вважає сенсом свого життя. І її право на творчість підтверджено життям. Заборона в такому випадку схожа на примусове занурення під воду, коли немає можливості дихати. І що тоді?

Багато хто одразу міняє точку зору, сподіваючись, що світ зміниться і ще можна буде все почати спочатку. Про те, що відбувається з ними насправді, може, іншим разом. Бо ці трагедії — і сумні, і песимістичні. Хтось точку зору не міняє, але навіть витримавши все, не може повернутися до самого себе. І це також сумно, бо митець повинен все ж таки вдивлятися у життя згори, а для цього треба мати крила, які тримають його у височині. А крила, виявляється, вже втратили силу.

Настала перебудова, змінилися обставини, після років простою Муратова зняла фільм «Зміна долі», і світ зітхнув з полегшенням. Муратова витримала все. Нічого не змінилося. На екрані знову був її світ з її героями. Власний світ Кіри Муратової, населений персонажами, які можуть існувати тільки у цьому світі.

Муратова завжди знімає Одесу. Стоп! Яка ж Одеса у «Зміні долі»? Фільм знято за оповіданням Сомерсета Моема, і всі події відбуваються десь у Південній Африці. І все ж таки — це світ Муратової, а світ Муратової — це завжди Одеса.

До якого ж національного кінематографа належать фільми Кіри Муратової? Адже в них ніяких зовнішніх ознак приналежності до того чи того кінематографа немає. Як, до речі, і російства. Окрім російської мови, жодних підстав стверджувати російське походження фільмів Муратової немає. Виникає спокуса сповістити про існування своєрідного одеського кінематографа. До певної міри це так. Але в Одесі, як і на будь-якій іншій студії, знімаються фільми і українські, і російські, що їх можна було б зняти і в Києві, і в Москві, і в Петербурзі. І тільки фільми Муратової залишають враження, що таке можна зняти тільки в Одесі.

Що тут скажеш? Одеса залишається Одесою. Космополіткою. Національностей тут завжди було більше, ніж будь-де. Ніхто зараз і не здогадується, що за часів Пушкіна в Одесі друге місце за чисельністю займали італійці. А далі тут можна було перераховувати всі нації Європи. І всім доводилося шукати спільну мову.

Як для кого, а для Муратової це було те, що треба. Адже за своєю природою всі люди однакові, а трагедія — це жанр все ж таки глобальний. Хто зараз знає, що являє собою італійське місто Верона? Це, виявляється, дуже маленьке містечко, де навіть нема моря. А от щодо Верони Ромео і Джульєтти, то це зовсім інша справа. Це визнана столиця трагедії. Тому погодимось, що реальна Одеса і Одеса фільмів Муратової — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Російська мова — це спільна мова народів на одній шостій території земної кулі, Одеса розташована в Україні, а фільми Муратової так чи інакше пов’язані з тією дійсністю, яка оточує того, хто їх створює. І менше з тим.

Набагато цікавіше інше. Одеса Кіри Маратової змінюється з часом. З’являються нові вулиці й нові люди. Але блукаючи незнайомими місцями, спостерігаючи за життям людей, раптом виходиш на знайомі перехрестя, зустрічаєш старих знайомих.

Коли дивишся на героїню Русланової у фільмі «Настроювач», згадуєш ту мовчазну закохану дівчину з «Коротких зустрічей» і вкотре дивуєшся тому, що час робить з людьми. Героїня Алли Демидової змінилася ще більше. Тоді, у «Коротких зустрічах», це була сама Кіра Муратова. Але відтоді обидві жінки так і живуть разом. Вже нема того геолога, в якого вони були закохані (і Висоцького немає), але їх об’єднують, мабуть, спогади про нього. Час або об’єднує людей, або розлучає. Їх — об’єднав. Вони, як і раніше, вірять у життя і людям. Їхньою довірливістю скористався молодий шахрай. Завдяки своїй професії настроювача йому вдалося вкоренитися в усталене існування жінок і пограбувати їх. Так завжди винагороджується доброта. Та вони не тримають на нього зла. Для них він – «бідний хлопчик». І це справді так. Бо він закоханий. А коханка вимагає грошей. Цей хлопець все чудово розуміє, але ж серцю не накажеш. І «бідний хлопчик» вчиняє злочин, за який його ніхто не покарає. Ні настроювача, ні коханки (Делієв і Литвинова) у «Коротких зустрічах» не було. Вони тоді ще не народилися — ні персонажі, ні актори. Це нове покоління в Одесі Муратової, цьому місті-країні, і зміст фільму — це такий собі своєрідний конфлікт поколінь.

Інтрига — вдасться чи не вдасться шахрайство замінюється запитанням: що ж переможе — потреба в грошах чи доброта у відповідь на доброту? Перемагає, на жаль, перше, але, врешті-решт, все ж таки доброта. Ця кінцева перемога відбувається завдяки катарсису. Катарсис обов’язковий для трагедії. Він визначає такий стан людської душі, коли людина, в яку цю душу вдихнув Господь, стає кращою. Це досить довільне пояснення цього терміна, вигаданого Аристотелем, про суть якого й досі сперечаються вчені люди. То що ж могли знати про це ті, хто забороняв Муратовій знімати фільми?! Тут, за логікою треба було б виявити доброту і до них, та щось душа не лежить і язик не повертається.

А щодо мешканців Одеси, мається на увазі Одеси кінематографічної, то не кожний може отримати тут прописку. За яким критерієм їх знаходить Муратова, знає тільки вона. Їхньою ознакою є те, що, з’явившись уперше в тому чи іншому її фільмі, справляють враження, що вони вже існували в попередніх її фільмах. Так, наприклад, з’явилась (чи виникла) Наталія Лебле у «Зміні долі». Виникла і залишилась назавжди у цьому світі, у цій Одесі. Чи, скажімо, Рената Литвинова, яка ніби й народилася для того, щоб зніматись у Муратової. І цей відблиск дивного одеського світу, цей присмак його повітря залишається з ними назавжди, де б вони не знімались.

Не все в мистецтві можна пояснити. Героїв фільмів Муратової зустрічаєш як старих знайомих, навіть коли дивишся той чи інший фільм вперше, і в той же час знаходиш у її фільмі щось нове, навіть коли дивишся його не вперше. В її фільмах немає штампів, які, ніде правди подіти, полюбляє глядач. Штамп викликає у нього ілюзію певної інтелектуальної переваги над автором, адже йому, глядачеві, все зрозуміло. Білявка з довгими ногами — красуня. Брюнет з м’язами – її коханець. Їхня зустріч за сюжетом ще попереду, а ми вже чекаємо на кохання в ліжку. І не помиляємось. Штамп сприяє комерційному успіху фільму. Але де вони, ті чемпіони прокату, які з’явились на екрані разом з «Короткими зустрічами», хто їх пам’ятає? І після того були і ще будуть, і всі підуть у небуття. Але ж з’являтися будуть. Значить, і вони для чогось потрібні, і вони певним чином сприяють справжньому мистецтву. Не все в мистецтві можна пояснити.

Інша справа — традиції. Завдяки їм зустрічаєш героїв фільму як старих знайомих, навіть родичів, бо ставишся до них з великою приязню і готовий зустрічатися й надалі. Та що там — «готовий»! Просто повинен. Бо родичів же треба шанувати.

Отаке воно класичне мистецтво. Але хіба згадувані тут фільми не мають недоліків? Мають, безперечно, мають! Якщо взяти «Настроювач», на який ще чекають фестивалі та кінозали, то кожний може знайти їх там скільки схоче. І знайдуть. Вони були і в «Коротких зустрічах». А зараз їх немає. Це така таємниця класичних фільмів: їх недоліки з часом перетворюються на особливості авторського стилю. А як це відбувається, ніхто не знає.

Класика — безвідходне виробництво. Ніщо не пропадає. Тому, мабуть, класиків так мало. Класичні фільми нечасто досягають миттєвого комерційного успіху, але з часом вони повертають всі витрачені на них кошти і завдяки своїй внутрішній енергії починають приносити прибуток. І це триватиме стільки, скільки буде існувати кінематограф.

Отже, бережімо класиків! І корисно, і вигідно.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2005:#1

                        © copyright 2019