Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2005:#3
Дискримінація українського кіно триває


Стало зрозуміло, що проблема кіно виходить за межі виробництва і показу фільмів, що вона перетворилася на проблему загальнокультурну та ідеологічну. Щодо останнього, то як би ми де юре не уникали цього терміну, він існує де факто. І якщо відсутня ідеологія українського патріотизму, то її місце займає ідеологія патріотизму російського, американського і ще якого-небудь, якщо в культурному просторі країни відсутні гуманістичні й моральні цінності, свідомість молоді формують цінності кримінальні. В уряді нашої країни є посада віце-прем’єра з гуманітарних питань, в обов’язки якого входить піклування про рівень освіти, фізичне і моральне здоров’я народу. Чи висловила ця посадова особа стурбованість про долю українського кіно як засобу впливу на масову свідомість, як засобу формування молодих громадян? На жаль, ні. Було озвучено постулати попередньої влади, яка, не оголошуючи їх, за ними діяла: держава не збирається фінансувати кіно, з якого немає ніякої користі. Було сказано, що держава «не зацікавлена фінансувати фільми, в яких знімається міністр культури, а держава потім не знає, що з цим фільмом робити». Хоч фільму і не було названо, але, оскільки він найбільш нашумілий за останні чотири роки, натяк був прозорий.

Що на це можна відповісти? Навіть якщо забути про митця з його свободою творчості та правом на власний стиль і бачення, той резонанс, який здобув згадуваний твір у суспільстві, уже викликає повагу, а не побіжно висловлене неприйняття.

Значно оптимістинішим для кіногалузі був виступ Міністра культури і мистецтва О.Білозір, яка назвала найважливіші завдання держави для розвитку українського кіно, включаючи здійснення невідкладних законодавчих кроків, які б змусили приватні комерційні структури, насамперед телебачення, які захопили телепростір країни, виділяти бодай мінімальну частку з прибутків від реклами на розвиток національного кіно.

Але подальші дії цього Міністерства, на жаль, не підтверджують поки що декларацій Міністра. 14 березня в Міністерстві культури і мистецтв відбувся перший (після нього і наступні два) круглий стіл з питань кіно. На ньому ініціативу захопили представники комерційних телеканалів та комерційного кінопрокату. Керівник «ІНТЕРа» Владислав Ряшин повідомив, що вони давно працюють над вирішенням проблеми кіно: проблему законодавства вони (приватні телеканали) вирішували з М.Томенком ще тоді, коли той очолював Комітет зі свободи слова ВР. Цей проект закону, – підкреслив Ряшин, – враховує телевізійні інтереси. Керіники телеканалів подають себе як єдину реальну силу, яка здатна врятувати українське кіно. Але продукція «ІНТЕРа», на зразок «Сорочинського ярмарку», яку вони іменують фільмом, до кіно, а тим більше українського, не належить.

Свої зусилля комерційні телеканали спрямовують на самозбереження. Їхня політика не змінилась — передавати в ефір кожне слово чинної влади і тим самим забезпечувати надійність і захищеність свого бізнесу від посягань кінематографістів, які справедливо вимагають від них показувати вже існуючі та виділяти кошти на нові українські фільми.

Телеканали обурюються цим «нахабством». Бачите, їм ніхто не може пояснити, що воно таке – «національний фільм». Про це згадав на круглому столі керівник студії «1+1» В.Оселедчик: «Кіновиробництво для телебачення не має юридичної бази, бо ніхто не знає, що таке національний фільм». Весь світ знає, а українські комерційні телеканали — ні. «Національний» – прикметник від слова «нація». Заглянемо до енциклопедії: «Нація — стійка спільність людей, яка історично склалася на базі спільного економічного життя, території, мови та психічного складу, що виявляється в особливостях культури та побуту. ...Важлива роль у формування нації належить державі. Цей процес у країнах, які розвиваються, відбувається і тепер». (УРЕ. – К.: 1982, т.7). Телеканали українських фільмів не показують. Тому доречне ще одне визначення: «національні фільми — це фільми, яких не показують наші телеканали». Насправді вони знають, що це таке, інакше б їх не блокували.

Керівники телеканалів відверто спекулюють довкола питання «держава і кіно». Судячи з цього круглого столу, вони найбільше бояться, щоб держава не стала замовником фільмів, щоб не почала підтримувати вітчизняного виробника та ще й не допомогла українському фільму дістатися до глядача. До 2005 року українські фільми були заблоковані, а держава зберігала незворушний спокій. Якщо ж ситуація зміниться і держава скаже: «Ні, шановні бізнесмени — телепростір і кінопрокат не байдужі державі, бо їй не байдуже, чим начиняють мізки наших підлітків. Досить дебілізувати й ідентифікувати зі злочинним світом американської та російської кіно- і телепродукції нашого глядача!» Тоді й доведеться показувати національні фільми.

Не про арт-хаузне кіно йдеться як альтернативу означеному, йдеться про кіно взагалі: в тому числі й мистецьке, і масове, і документальне, і дебютне. Хіба не блюзнірство, показуючи на екрані «основні та ще основніші інстинкти», при цьому звинувачувати українських кінематографістів у нездатності відповідати «світовим стандартам». Та не потрібні нам – і кінематографістам, і глядачам — такі «криваві» стандарти, що їх нам насаджують і за допомогою яких викачують гроші з тих громадян, яких уже «посадили на голку» цього бруду.

Те, що чинять телеканали, – відома пісня. Не сьогодні вона виникла, і називається боротьбою за прибутки. Дивною є угодовська позиція посадових осіб, яким доручено працювати для українських громадян, і для української культури, а не для приватних телеканалів та їхніх хазяяїв.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2005:#3

                        © copyright 2019