Редакція Перейти до переліку статей номеру 2005:#3
Як Україна представляла «Водія для Віри» на «Оскар»


1. Лист міністру культури і мистецтв України Юрію Богуцькому.

15 жовтня 2004 року

Пану Юрію Богуцькому, міністру культури і мистецтв України

Дорогий міністр Богуцький!

На жаль, змушений повідомити Вас, що Виконавчий комітет нагороди іншомовних фільмів провів сьогодні засідання і не знайшов можливим прийняти «Водія для Віри» як фільм, що представляє Україну. Хоча українські митці брали участь у цій картині, але творча група була переважно російською настільки, що якби ми прийняли фільм як Вашого представника, нас би звинуватили в тому, що ми допустили два російських фільми цього року. Прийняття двох картин з однієї країни стало б катастрофічним прецедентом для нас.

Зважаючи на ці обставини, я отримав інструкції від Комітету запропонувати вам висунути інший фільм на цей рік, навіть незважаючи на те, що всі терміни минули. Для того, щоб ми включили інший фільм від Вашої країни у список цього року, документацію треба підготувати до середи, 20 жовтня.

Будемо дуже вдячні, якщо Ви якомога швидше повідомите нас, чи планує Ваш Комітет висувати іншу картину.

Мені дуже шкода повідомляти Вам таку прикру новину, але ми все ще розраховуємо на честь мати українську картину в нашому конкурсі 2004 року.

Щиро Ваш — Брюс Дейвіс, виконавчий директор.

Української картини надіслано не було. На рішення Виконавчого комітету нагороди іншомовних фільмів Кіноакадемії зреагувала кіноспільнота США українського походження.

2. Лист директору Кіноакадемії США Брюсу Дейвісу.

28 січня 2005 року

Шановний пане Дейвісе!

Від імені всіх наших членів у США, Канаді та Україні ми хочемо подякувати за рішення Академії відхилити фільм «Водій для Віри», який Україною було подано до розгляду.

Ми відчуваємо, що подання колишнім українським урядом російської стрічки було помилкою, й вітаємо ваше бачення того, що є українським фільмом.

Хоча нещодавні події Помаранчевої революції збагатили знання про Україну в усьому світі, але основні події української історії досі мало відомі. Серед них — знання про геноцид проти українського народу, що забрав життя 18 мільйонів людей, половини населення, протягом трьох декад, закінчуючи 1947 роком. Серед загиблих були практично всі україномовні інтелектуали, включаючи письменників, режисерів, акторів, співаків та інших митців. Кожен у кіно- та театральній індустрії, хто розмовляв українською, був ліквідований. Тільки російська була дозволена у голосі, звукові чи друку. Тоді як радянські закони забороняли будь-які розмови про ці події, радянські історики переписали історію, щоб приховати дії Москви. Останнім часом багато робиться, виходячи з факту, що східні реґіони України практично повністю російськомовні. Мало хто знає, що на додачу до географічної близькості подібний стан є наслідком найжахливішого періоду радянського «остаточного вирішення української проблеми» — коли взимку 1932 — 1933 рр. усі харчі в країні було примусово зібрано та вивезено. Просте володіння продуктами без офіційного державного дозволу буквально стало злочином, що карається смертю. Десять мільйонів людей загинуло тієї зими. З них шість мільйонів чоловіків, жінок та дітей померли від голоду — один мільйон кожного місяця, 35 тисяч кожного дня. На весну 1933 р. великі сільські території Східної України залишилися повністю незаселеними. Подорожні могли днями не зустріти жодної живої людини. Зображення жаху тими, хто вижив, може позмагатися з картинами жахів найкращих голлівудських письменників і режисерів. Величезні сільськогосподарські землі були наново заселені російськомовними імігрантами з інших частин Радянського Союзу, переважно з Росії та Білорусі.

Україна пережила довгі та дикі періоди культурного геноциду за останні 350 років, але найжахливіші – в ХХ столітті. Основними мішенями переслідування, вигнання та смерті були люди, які наполягали на спілкуванні рідною українською мовою.

Навпаки, багато освічених у нашій справі навіть не усвідомлюють, що вони — українці, а не росіяни. Хоча Кірк та Майкл Дуглас знають про своє українське коріння, Дастін Гофман урочисто заявив, що його бабуся та дідусь приїхали з «Києва, що в Росії». Київ, звісно ж, є столицею України. Цікаво, чи п. Гофман знає, що його бабуся та дідусь могли жити у Києві через те, що у царські часи євреям переважно заборонялося жити в Росії, й вони мали жити в Україні чи Білорусі, де їх все ж переслідувала царська секретна поліція та жандармерія.

Стовпів української культури, від Гоголя до Довженка, примушували працювати виключно російською й, відповідно, їх вважають росіянами. Саме через цю історичну брехню Джек Паланс відмовився прийняти Національну мистецьку нагороду на кінофестивалі «Московські ночі» в Голлівуді цієї весни. Усвідомивши, що він був неправильно представлений як російський митець, п. Паланс (Володимир Палагнюк, народжений у Пенсильванії) пішов звідти, кажучи: «Я не росіянин, я — українець». Через це багато українців, не причетних і ні до кіно-, медіа- та розважальної індустрії були ображені поданням неукраїнського фільму на розгляд Академії. Ми вітаємо вашу мужність у відстоюванні давніх принципів Академії та заохочуємо вас чинити так і надалі.

Голлівудська фундація «Тризуб» — це неприбуткова організація українців у кіно-, медіа- та розважальній індустрії, а також інших осіб, які цікавляться українським кіно, медіа та розвагами. Нашою метою є навчання та інформування громадськості, підвищення знань про український внесок у галузь з часу її заснування. Ми будемо раді відповісти на будь-які запитання чи допомогти членам Академії та всім, кого зацікавлять українські проблеми.

З повагою,

Джек Паланс, голова

Пітер Борисів, президент Голлівудської фундації «Тризуб».


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2005:#3

                        © copyright 2019