Юрій Шевчук Перейти до переліку статей номеру 2005:#3
Сміливий погляд Кіри Муратової


Муратова і всі її фільми були оголошені російськими в матеріалах ретроспективи — програмі театру Уолтер-Рід на місяць, прес-релізі, який роздавали під час прес-показу 10 лютого і на веб-сайті кінотовариства Центру Лінкольна. Єдиний раз Україна непрямо згадується у спеціальних подяках організаторів ретроспективи серед багатьох інших і «Українському національному центру Олександра Довженка, і Генеральному консульству України в Нью-Йорку...» У непоінформованого глядача складеться враження, що Кіра Муратова виключно російська режисерка.

Це невинне іґнорування чи навмисне рішення організаторів? Шукаючи пояснення, я написав до пані Алли Верлоцької, директора Сігал-фільму, яка була причетна до організації ретроспективи Муратової. Ось відповідь пані Верлоцької: «Тільки три з муратовських фільмів у її ретроспективі зроблені в Україні: «Довгі проводи», «Короткі зустрічі», «Астенічний синдром». Інші, включаючи «Пізнаючи білий світ» (Ленфільм), — російська продукція. Російські продюсери мають на них права й забезпечили нас копіями. Я впевнена, що ви розумієте справи інтелектуальної власності і прав. Я думаю, що Ви могли б поцікавитись у пані Муратової, чи вважає вона себе українською художницею. Коли ми їй поставили це запитання, вона відповіла, що належить світові. За походженням, як це було згадано в нашому прес-релізі, вона — молдаванка/румунка.

Перепрошую, я відповіла тільки на частину Вашого запитання. Розглянувши ближче, я побачила, що Ви просите надати наші кураторські міркування щодо випуску. Однією із причин, чому ми хотіли показати роботи Кіри Муратової, є неймовірно універсальне звернення її робіт, що робить її справді інтернаціональним митцем. Щодо автентичності — її там немає. Ніякої української автентичності в жодній з її робіт немає, як ніби вони всі були зняті в Росії, неукраїнська мова, вони не звертаються до української історії чи культури, вони не мають української кіноестетики, як фільми Довженка, Осики, Мащенка, Іллєнка тощо.

А ким Ви вважаєте Параджанова? Українським, грузинським, вірменським режисером? Я не знаю... Я вважаю його МИТЦЕМ, так само, як і Кіру Муратову. В передмові до нашої програми ми говоримо, що вона — радянський/російський режисер, що і правильно. «Довгі проводи», «Короткі зустрічі», «Пізнаючи білий світ» були зняті в радянську добу, і її останні картини були вироблені в Росії.

На наш погляд і з точки зору міжнародних дослідників кіно і критиків, у фільмах Кіри Муратової зовсім немає українців. Мені ніколи не траплялося в роботах Муратової жодної згадки про український культурний вплив. Стосовно прав, чотири з її фільмів у ретроспективі були зняті в Радянському Союзі (російськомовні) і інші чотири — російська продукція. Я залишаю Вам зробити висновок щодо національності її роботи. Це могло б бути цікавим критичним дослідженням».

Досить короткого пошуку в Інтернеті щоб дізнатися, де були зроблені фільми Муратової. З інформації, поданої в статті Ненсі Конді з Пітсбурзького університету (http://www.kinokultura.com/reviews/R1-05tuner.html), видно, що шість з її восьми фільмів, показаних у театрі Уолтер Рід, є або повністю зробленими в Україні, або українсько-російською копродукцією, програма ж ретроспективи подає їх як російські.

Чому там немає жодного слова про українську частину роботи і життя Муратової? Чому авторське самоусвідомлення («Я належу світові») має бути остаточним утвердженням їх культурної ідентичності? Чи може режисер такий чутливий, як Муратова, не зазнати впливу світу, в якому вона прожила більшу частину свого дорослого життя? Хто такі «міжнародні критики», до яких апелює пані Верлоцька. Хто виносив судження про «українську автентичність» фільмів Муратової? І щоб ідентифікувати український вплив, чи мали вони необхідне знання культури, мови, почуття гумору, сприйняття світу і, звісно, географії? Не без причини Джейн А. Таубман, професор російської мови в Амхерст коледжі, магістр і автор виданої у лютому 2005 р. біографії Муратової — Kira Muratova: The Filmmaker’s Companion 4(The KINOfiles Filmmaker’s Companions) — включила розділ «Муратова як український режисер» у свою книгу.

Яке відношення має мова до культурної автентичності фільму чи навіть письмового твору? Чи не через це «міжнародні критики» досі дуже часто вважають німі фільми Довженка «Земля» і «Арсенал» радянськими (і тому російськими)? Чи можна говорити, що Андрій Курков, російськомовний письменник із Києва, позбавлений «української автентичності», чи маємо безліч письменників — Миколу Гоголя, Ісаака Бабеля чи Шолома Алейхема (якщо назвати кілька з тих, хто писав про Україну не українською мовою), вважати позбавленими української автентичності?

Українське кіно не починається і не закінчується поетичним кіно Довженка, Параджанова, Осики, Іллєнка, Саніна. Існують інші українські кіношколи, інші кінорежисери, і Муратова — одна з них. Після закінчення ВДІКу — московської кіношколи — вона почала працювати на Одеській кіностудії в 1961 році. З того часу вона живе і працює в Одесі. Що ж до української автентичності в її фільмах, яку організатори ретроспективи відмовляються визнавати, то можна з ними сперечатися, що вона прихована, применшена, мимовільна, а можливо, й очевидна.

Я відкрив Муратову тільки нещодавно. До початку 1990-х, коли я залишила Україну і оселилася спершу в Нью-Йорку, потім у Торонто, потім знову в Нью-Йорку, побачити роботи Муратової було непросто. Спершу через те, що радянські керівники вважали її фільми «дивними і формалістськими» і перешкоджали їх показу. (Її фільм «Астенічний синдром» (1989) має сумнівну особливість — це єдина картина, заборонена радянською цензурою в часи перебудови). Пізніше її фільми не показувалися публічно через те, що розвалилася система кінодистрибуції в Україні.

Моя зустріч із Кірою Муратовою, українським кінорежисером, відбулася 10 лютого, на прес-показі двох її картин: «Довгі проводи» і «Настроювач» у театрі Уолтер Рід у Центрі Лінкольна в Нью-Йорку. Це була зустріч, ніби особиста з нею, але через її фільми. Муратова не збиралася бути на відкритті ретроспективи.

Перша стрічка — проникливе і гостре зображення стосунків матері та її бунтівного сина. Син переживає неспокійну пору перехідного віку, починає уникати матері, шукаючи ілюзорну свободу поруч із батьком, який залишив їх і через багато років з’явився знову. Незнаний батько стає для хлопця обіцянкою свободи. Здається, що Муратова уникає будь-якої згадки про місце зйомок — Одесу, де відбувається дія, чи Україну, — її ширший контекст. Географічні посилання — на Москву, Саратов, Челябінськ, Новосибірськ. Ці російські міста — ілюзорний світ свободи, куди бунтівний син хоче їхати, залишивши матір.

Кіно не є переважно вербальним засобом комунікації. В цій стрічці є багато візуальних, вокальних і символічних посилань на Одесу й Україну. Я б сказав, що саме ці відсилання надають фільму особливе почуття. Безсумнівно місцевий український акцент її персонажів, українська музика («Червона рута» звучить в одній із центральних сцен, була в 1970-х і залишається сьогодні одним із символів української ідентичності). В іншій сцені грає гуцульський фольклорний гурт. Оголошення українською на Одеському вокзалі — це одне з найочевидніших відсилань до України в «Довгих проводах». Що особливо цікаво стосовно Кіри Муратової, то це її менш очевидна, замаскована, мимовільна «українськість», що й досі є переважно невідкритою, але без якої Муратова є певним чином недовершеною. Її стосунки з Україною — комплексні, складні і часом проблематичні. Можливо, саме через це їй приємніше «належати світу». Так само, як молодий хлопець із «Довгих проводів», вона залишається в Одесі.

Остання картина Муратової «Настроювач» є прикладом більш комплексного і прихованого впливу української реальності. «Настроювач» — про зіткнення двох світів: старого світу радянської Одеси, де офіційна аморальність компенсувалася тісними міжособистісними стосунками у приватній сфері, і нового світу кучмівського олігархічного капіталізму з деградацією людських цінностей і зникненням межі між добром і злом. Сюжет розгортається довкола двох старих дам, які не помічають суспільства навколо них і наполегливо продовжують жити за власними правилами, у їх власному світі старомодних цінностей. Їхні будинки заповнені антикваріатом, нецього світу атмосферою, їх відвідують гості не менш дивні, ніж самі господині. Їхні будинки можна потрактувати як метафору їх цінностей — величні, вражаючі, віднесені далеко на периферію, в передмістя Одеси. Рахітна стара вулична машина — їх єдиний фізичний зв’язок із реальним світом. Їх духовний зв’язок — ще тонший.

Цей добровільний ілюзіонізм, їх навмисна сліпота щодо нав’язуваних суспільством норм, яка була ефективним, чи навіть єдиним, шляхом залишитися «людиною» під радянським режимом, розвінчується при першому ж контакті з корумпованим, кримінальним суспільством, що розквітло за президентства Кучми і його надстарою моральною максимою — гроші не пахнуть. Дами, кожна на свій патетичний і чарівний лад, за власним вибором є не налаштованими стосовно світу. Входить настроювач. Його гарні манери, швидкий розум і співчуття є не що інше як гра, настільки майстерно поставлена, що глядач готовий до самого кінця вірити, що настроювач відмовиться від жорстоких намірів. Таким чином, налаштування старого піаніно стає «підлаштовуванням» двох старих дам до нової реальності. Результат, як можна було передбачити, катастрофічний.

«Настроювач» Муратової — блискучий портрет хворого суспільства на межі повного морального занепаду. Її протагоністами є маленькі люди, настільки віддалені від реальності, що часом вони видаються нереальними, вигаданими, їх дії — невмотивованими. В кінці їх слабкість і катастрофічна поразка, якої вони зазнали від другосортного актора, дає їм моральну силу, щоб виправдати власну соціальну маргінальність. Їх дивакуватість, їх відмова жити за правилами чи, як в останній сцені, прийняти власну поразку, навіть коли постає проблема виживання, стають парадоксальним чином останньою надією людства.

У контексті Помаранчевої революції «Настроювач» стає пророчим баченням повернення людської гідності в її власній країні.

Це моє особисте бачення фільму. Інтерпретація може бути дискусійною, але є й речі очевидні щодо «Настроювача». Одним із таких фактів є те, що «Настроювач» — спільна українсько-російська продукція. Так він і оголошений на офіційному сайті продюсерської компанії «Пігмаліон», що є продюсером стрічки. А щодо того, що «у фільмах Муратової немає жодних українців», це не зовсім так. Георгій Делієв, який грає шахрая Андрія в «Настроювачі», — українець з Одеси. Згідно з авторитетним київським тижневиком «Дзеркало тижня», вся кіногрупа Муратової — українська. Музику до фільму написав визнаний у світі український композитор Валентин Сильвестров, що в цьому році був номінований на отримання Греммі у конкурсі класичної музики.

Проблема з ретроспективою все ж не є тільки питанням ідентичності Кіри Муратової, її фільмів чи України і її культурної автентичності. Йдеться про непорушність імперського ставлення, що таким чином маніфестується кураторськими рішеннями організаторів ретроспективи. Навіть на початку Помаранчевої революції, що змусила весь світ захоплюватись українцями, залишаються «експерти», які відмовляють Україні у праві існувати як окрема культура. Розчаровує й те, що поважна кіноспільнота Центру Лінкольна, знаючи чи ні, підтримала ніби навмисно обмежену і викривлену репрезентацію робіт Кіри Муратової. Нью-йоркські кіноглядачі заслуговують на те, щоб бачити повну картину, знати всі відповідні факти і мати змогу вирішувати самим.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2005:#3

                        © copyright 2019