Ростислав Плахов-Модестов Перейти до переліку статей номеру 2005:#5
Про наше телебачення, яке так і не стало нашим.


Хоч як це дивно, але українцем, свідомим українцем, я відчуваю себе саме тоді, коли дивлюся російські телевізійні програми. Коли московські ведучі і політики, безсоромно пересмикуючи факти з «нашої спільної історії», поблажливо поплескуючи нас по плечу, починають роз’яснювати, як саме ми маємо себе поводити, яку політику вести і кого обирати, що для нас добре, а що погано, я відчуваю себе українцем і ясно бачу, як нас хочуть обдурити.

Коли в розважальних програмах безкінечно звучить «русский шансон», а численні гумористи сиплють свої принизливі (не тільки для українця, а й для людини взагалі) анекдоти і жарти, я ясно відчуваю, що ми інші, ніж вони. Не кращі, не гірші, але зовсім інші. Дай їм, Боже, щастя, але дороги до щастя у нас і в них – різні.

Але от я перемикаю телевізор на Перший канал Українського телебачення, і моє національне самопочуття різко погіршується. Я бачу на екрані, як в сесійній залі Верховної Ради під виття дудок і сирен наша національна політична еліта — наші депутати натхненно і пристрасно штовхають і тягають один одного у боротьбі за парламентські «керівні висоти». Я дивлюся на це неподобство і розумію, що «картинка» ця символічна: що точнісінько так, з таким же запалом, наша політична еліта смикає і штовхає в різні боки нещасну країну. Я не розумію, чим відрізняються їхні партійні програми, але ясно розумію, що мета в них одна — бути при владі. Для чого? Щоб служити Україні? Не знаю, не знаю... Знаю, що лише одиниці з них розуміють, що влада – це не тільки (і не стільки) великі права і привілеї, а тяжкі обов’язки і велика відповідальність. І згадується гірке Винниченкове: «Господи! Які ми убогі, коли маємо таких національних героїв, таких випадкових і фатальних людей».

А потім починається розважальна програма, і співаючий ректор, а за ним ще десятки наших не надто яскравих зірок, підстрибуючи і підтанцьовуючи, виспівують про сало і вареники, про мову калинову і любов до України. («Господи, які ми убогі!»). Тут уже моє національне самовідчуття проходить справжнє випробування на міцність, бо, дивлячись і слухаючи все це, дуже важко зберегти віру, що ми великий народ і в нашої країни є якесь пристойне майбутнє.

А чого ви, власне, хочете? В нас ніколи не було свого телебачення: те, що раніше називалося українським телебаченням, було частиною загальносоюзного радянського телебачення. Потім проголосили незалежність. Письменники повитягали з потаємних шухляд написані раніше книги, кінематографісти познімали з полиць фільми, які чекали там свого часу. А телебачення? У книг і фільмів, власне, відносно довге життя, а телебачення виробляє продукт одноразового використання — сьогодні на сьогодні. Часу на роздуми не було, і проблема вирішилася дуже просто: серп і молот поміняли на тризуб. В ідеології й політиці плюси і мінуси поміняли місцями, а замість пісень про любов і вірність партії зазвучали такі ж щирі пісні про любов і вірність Україні. А що ж до суті, ставлення до глядача, до влади, то державне телебачення залишилося суто радянським. Потім з’явилися комерційні канали, і всі, хто щось умів і чогось хотів, потяглися туди, де були якість перспективи і де платили пристойні гроші.

Говорячи про українське телебачення, доводиться обмежуватися розмовою лише про Перший національний канал. Усі інші наші канали назвати українськими язик не повертається. Нічого українського там немає, хіба що мова ведучих, яку з натяжкою можна визнати за українську, та фігові листочки українських субтитрів у безкінечних російських серіалах та старих американських фільмах. Деякі з цих каналів працюють успішно і цілком професійно, але, повторимо, називати їх українськими немає ніяких підстав. Найточніше було б визначити їх як російські канали, розраховані на українських аборигенів і адаптовані до їх рівня. Соромно і боляче в цьому зізнаватися, але, як сказав наш перший президент Л. Кравчук, «маємо те, що маємо».

І ситуація на краще не змінюється — змінюється на гірше. Пригадайте хоча б, як потужно стартував свого часу «1+1», а потім прослідкуйте його дрейф від «Тіней забутих предків» (важко в це сьогодні повірити, але ж «плюси» їх таки показували), від «Війна. Український рахунок», через «День народження Буржуя» до «Бідної Насті» та інших з численних російських серіалів і третьосортних американських бойовиків і комедій. Мені можуть, звичайно, заперечити: що ви завели «Українське телебачення, українське телебачення...» Це ж хуторянство якесь! Ми – європейська країна, ми йдемо до Європи (як, до речі, європейська країна може йти до Європи?), от ми й освоюємо європейські стандарти, утверджуємо західні, загальнолюдські цінності.

Ну що ж, давайте про цінності.

Хіба людство відмінило споконвічну заповідь «Не вбивай»? Але щовечора на телеекранах жорстокі духом з накачаним тілом герої годинами в усі можливі способи розстрілюють, підривають, душать, ріжуть, рвуть на шматки своїх ближніх.

А як бути із заповіддю «Не чини перелюбу!», коли на екрані кожного вечора чарівні й принадні красуні займаються саме цим у всіх можливих і неможливих ситуаціях і позах?

А як бути із заповіддю «Не свідчи неправдиво на свого ближнього!», коли телеведучі «з очима чесними, христовоскресними» сьогодні пристрасно заперечують з екранів те, що з такою ж пристрастю стверджували ще вчора?

Невже ті, хто працює над програмами, і ті, з чийого благословення і за чиї гроші виходять вони на екран, не знають якою чарівною, притягальною силою володіє телебачення?

І от з нашого не надто привабливого світу, з його нудними справами та негараздами хлопчики і дівчатка потрапляють в яскравий світ, де життя — захоплююча гра у форті Буаяр чи на якомусь екзотичному острові, де виграш отримує сильний і спритний.

Зоряну славу в цьому світі приносять не талант і праця, а довгі ноги і вміння підтанцьовувати під примітиву мелодію. Щоб отримати визнання, не треба роками гнути спину над карколомними формулами — досить відповісти на десяток абсолютно ідіотських запитань ведучого.

Тут багатство може впасти вам на голову у вигляді фантас-тичного джек-поту в кілька мільйонів просто тому, що вам пощастило, тому що ви – улюбленець долі.

Але жити їм, молодим, доведеться все-таки не по той бік екрана, а по цей. І будуть великі розчарування, і будуть поламані долі, бо зоряне коло вузьке і місця для всіх там не вистачає.

А ті ж таки канали з чистим сумлінням і обуренням розкажуть, як 17-річні відморозки вбили бабусю, щоб заволодіти сотнею гривень, і як тяжко живеться нашим дівчатам у борделях по всьому світу.

Сказати, що за час, який пройшов після подій на Майдані, наше телебачення якісно змінилося, на жаль, не можна. Змінилася хіба що тональність інформаційно-аналітичних блоків. Це й зрозуміло: для тих, від кого щось залежить, для тих, хто приймає рішення і дає гроші, телебачення – лише дієвий інструмент в їхній політичній боротьбі, не більше. От це важливо, а все інше їх просто не обходить.

За такого ставлення до телебачення не дуже віриться в благодатні зміни, які нам обіцяють його нові керманичі. Тим більше, що попереду вибори.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2005:#5

                        © copyright 2019