Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2005:#6
«Розвою не буде, доки не запанує наша мова»


— Серед українських письменників мало хто займається кінодраматургією, співпрацює з режисерами, тому що це клопітка і часто невдячна робота. У вас такий досвід є. Чи можна вважати, що ваш прихід у кіно був закономірним? Чим узагалі для вас є кіно?

— Я б не сказав, що мало хто з українських письменників займається кінодраматургією. Згадайте Григора Тютюнника, Івана Драча, Дмитра Павличка, Володимира Дрозда, Миколу Вінграновського, Богдана Жолдака, Василя Портяка, Олександра Жовну... Їх дуже багато. Я думаю, що кожен письменник мріє побачити свої твори на екрані, і як тільки трапляється така можливість, він обов’язково використовує її. А щодо досвіду... його в мене не так уже й багато: за моїми сценаріями знято лише два фільми — ото й увесь досвід. Але сценарії я продовжую писати, незважаючи на те, що сподівань на їх екранізацію сьогодні немає жодних. Це, як хвороба: бацилу підхопив одного разу і позбутися її дуже важко. Колись давно, ще у 1989 році, Вадим Кастеллі прочитав у журналі «Київ» моє оповідання «Посилка для Маргарет Тетчер» і запропонував зняти за ним фільм. Так відбувся мій прихід в українське кіно. Закономірний він чи випадковий — не знаю... Я ніколи нічого не робив для популяризації себе як письменника. Якщо щось відбувалося — воно відбувалося саме собою.

Чим для мене є кіно? Думаю, це можливість найповніше проявитися як творцю. Писати сценарій значно легше й цікавіше, аніж прозу. Пишучи прозу, окрім сюжету, ти мусиш весь час витримувати стиль, думати над побудовою речення, дошукуватися влучного слова... Сценарій (я називаю це голою, чистою, первісною творчістю) — це те, що народжується у твоїй голові, це гра уяви, це марення, сон. А зафіксувати все, що понадумувалося, у слові, музиці чи в кольорі — то праця, то більше ремесло, аніж творчість. Записувати можна навчитися, а от коли Бог не дав розвихреної, вируючої, збуреної уяви — то все! Навіть якщо тебе навчать гарно класти фарби, ти ніколи не станеш Сальвадором Далі. Пишучи сценарій, я люблю поринати у фантазії, не думаючи про те, буде це вважатися літературою чи ні. Я просто намагаюся цікаво розповісти історію. Так, аби той, хто читатиме, бачив перед собою живу картину, щоб йому хотілося це екранізувати.

— Як ви оцінюєте з відстані часу свою співпрацю з режисером Вадимом Кастеллі у жанрі кінокомедії? Чи продовжуєте далі працювати у цьому рідкісному жанрі, який і читачі, і глядачі високо цінують?

— Вадим Кастеллі — дуже талановита особистість. Причому талановита різносторонньо. Варто згадати лише те, що він вільно володіє десятком мов. Його перший фільм за моїм оповіданням «Посилка для Маргарет Тетчер» мав неабиякий успіх і в нас, і на різних закордонних кінофестивалях. І це при тому, що ні він як режисер, ні я як сценарист ще не мали ніякого досвіду в кіновиробництві. Другий фільм — «Вперед, за скарбами гетьмана!» — я вважаю менш вдалим. На мою думку, причина тут у тому, що Вадим запропонував мені переробити вже написаний однією людиною сценарій. Кастеллі подав його мені й сказав: «Василю, зроби з цього кіно». Я прочитав і відповів: «Давай, краще напишу свій сценарій». Але з деяких причин, у тому числі й фінансових, треба було знімати те, що нам дали. Ми з ним сіли і переробили все: ввели нові дійові особи, переписали геть усі діалоги, додали містики, детективу... але як не ліпи, а цукерки з того вже не вийшло.

На жаль, Вадим Кастеллі сьогодні відійшов від кіно. Сподіваюся, ще недалеко, ще його можна гукнути, і він почує. Нема тільки кому гукати. Все зів’яло, пожухло й засохло. Ми з Кастеллі починали з комедії, жанру й справді рідкісного й цікавого широкій аудиторії глядачів. Якби в Україні існував свій кінобізнес, на комедії можна було б заробляти чималі гроші.

Але чистої комедії я не пишу. Я намагаюся подати через жарти й сміх якісь глибші думки, ідеї, почуття. Просто веселі речі легше сприймаються і довше зберігаються в пам’яті. Через них простіше достукатися до серця. Комедія і трагедія — це два найсильніші, найпотужніші чинники в драматургії, а тому у своїх творах я намагаюся використовувати їх разом.

— Які сценарії могли б запропонувати для постановки і про що в них ідеться?

— У мене є кілька речей написаних у цьому жанрі. Це сценарій «Сто тисяч за кохання», який здобув у 2000 році першу премію в «Коронації слова». В ньому йдеться про те, як один хлопець за великі гроші погоджується закохати в себе молоду художницю, не знаючи, що вона живе в божевільні і рухається лише в інвалідному візку. На цьому побудована історія. Наскільки мені відомо, скоро буде видрукувана книга з кращими сценаріями конкурсу «Коронація слова», де буде й мій «Сто тисяч за кохання». Маю ще один дуже цікавий еротичний детектив, який, переконаний, мав би великий успіх у глядачів. На перший погляд, ці сценарії, як кажуть, для касового кіно, тобто розраховані на масового глядача, але вони мають у собі підтексти, підводні течії, які наповнюють їх змістом...

— Що стимулює вашу творчість?

— Безтурботність. Пишеться гарно тоді, коли голова звільнена від проблем. Дощ стимулює творчість, він заспокоює: нікуди не треба поспішати, нікого не треба чекати в гості. Для творчості дуже важливий душевний спокій, відсутність клопотів, переживань. Гарно думається, коли їду в автобусі. Тебе везуть, нічого від тебе не залежить, душа спокійна й тиха. Я в автобусах та маршрутках надумав багато сюжетів для своїх оповідань і сценаріїв.

Але бувають моменти, коли довгий час хтось просто заважає, не дає працювати. Це можуть буди знайомі, друзі, рідні. У мене щодо цього існує межа, потім я стаю нетерпимим і жорстоким. Я цей свій стан називаю «синдром зозуленяти». У маленького зозуленяти, як тільки воно вилупиться з яйця, шкіра надзвичайно ніжна, йому боляче від будь-якого доторку, і пташеня заходжується виштовхувати з гнізда геть усе: і діток тієї пташки, яка висиділа його, і яйця, з яких ще не вилупилися пташенята, і навіть камінчик, якщо його підкинути в гніздо. Зозуленя робить це доти, поки не залишається на самоті. Щось подібне відбувається зі мною, коли мені довго не дають усамітнитися й сісти за стіл. Мені тоді починає боліти, і я стаю злим та лютим! Мої рідні цей «синдром зозуленяти» вже добре вивчили і з першими його симптомами намагаються самі відійти, щоб не торкатися моєї болючої «шкіри».

А взагалі для того, щоб прийшла Муза, треба почати роботу і відключитися, перенестися в інший, вигаданий світ. Тоді вона приходить. Муза не любить цього світу, вона тут не живе, вона живе у світі уявному, нереальному...

— Українське кіно в усі часи потерпало від нестачі сценаристів. Сценарний голод існує й сьогодні. Виправити цю ситуацію взялися кілька ентузіастів, які сьогодні на кінофакультеті готують саме таких фахівців. Ваші студенти вже на третьому курсі. Розкажіть про свою роботу викладача, про успіхи ваших студентів.

— Кіносценарій — це специфічний різновид літератури, це далеко не проза, і навіть не п’єса. В Україні ніколи не було школи сценарної майстерності. А тому сценарії писали, та й до цього часу пишуть, хто як утне. В основному це роблять самі ж режисери. У нас уже звикли до такої практики і вважають це нормою. Може, саме тому в Україні так мало хорошого кіно. Генії народжуються рідко, і велика біда, коли режисер хворіє на геніальність. Об’єднати в собі і сценариста, і режисера — це треба мати неабиякий талант. Щоб написати сценарій, треба мати особливе сценарне мислення, а тому у всьому світі режисери звертаються до професійних сценаристів, які, на щастя, вже з’являються і у нас в Україні. Богдан Жолдак минулого року випустив перший курс таких фахівців. Певно, вони ще не встигли заявити про себе на кіношному ринку (якого у нас немає), але, думаю, час прийде. Не вічно ж український кінематограф буде в такому глибокому нокауті.

Я два роки тому теж набрав групу з п’ятьох дівчат (бо хлопців талановитих не знайшлося). Пам’ятаю, як абітурієнти готувалися до вступних екзаменів, як студіювали шкільну програму з літератури, як читали щось про українське кіно, згадували режисерів, акторів... Вони, бідненькі, не знали, що я вишукував серед них не обізнаних, не ерудованих, не всезнайок, я шукав велику уяву, вміння фантазувати, придумувати, моделювати ситуацію. Таких і набрав собі в учні, хоч, признатися, були серед абітурієнтів і значно обізнаніші. Думаю, що надмірна ерудиція шкодить письменникові, втрачається ота первородна дикість творчості, яка завжди присутня в хорошому творі, з’являються стереотипи, підсвідоме наслідування, замуленість власного світосприймання. Сліди чіткіше видно на нетоптаному снігу.

Я не маю педагогічної освіти, не знаю вчительських прийомів, а тому без підготовки, з першого ж курсу, кинув своїх студентів у велику роботу — писати сценарії повнометражного художнього фільму на конкурс «Коронація слова». Дехто з майстрів нашого університету потроху, по краплині ознайомлює студентів з кінодраматургією, спочатку вони пишуть всілякі замальовки, діалоги, мізансцени. Мабуть, воно за канонами педагогіки й правильно. Я ж вирішив всього цього вчити одразу на великому полотні. Мої студенти з радістю підхопили таку ідею, і до кінця року всі написали повнометражні сценарії. І відіслали їх на конкурс «Коронація слова». Не скажу, що всі вони були талановитими, але троє потрапили до фіналу: Настя Добровольська (тринадцяте, заохочувальне місце), Наталя Мартиненко (шосте), а наймолодша — вісімнадцятирічна Ярослава Горбач посіла перше місце в цьому всеукраїнському конкурсі зі своїм сценарієм «Дума про трьох братів». Ми не очікували на такі результати, для всіх нас це було, як грім з ясного неба, а для Ярослави — просто шок. Вона після цього наступні півроку геть нічого не могла написати, була просто травмована своєю перемогою. Я тоді подумав, що краще б вона зайняла друге чи третє місце, бо для молодої людини такий високий злет може виявитися одночасно й катастрофою. Але, слава Богу, Ярослава відхворіла, відлежалася і тепер знову пише гарні речі. Потім було багато інших перемог: Настя Добровольська написала роман і виграла міжнародний конкурс імені Олеся Гончара; Маргарита Помазкіна посіла перше місце на міжнародному кінофестивалі студентських робіт «Пролог»; Христина Ярошенко — десяте місце в «Коронації слова»-2004; Наташа Мартиненко виграла «Відкриту ніч» зі своїм сценарієм «Мир вашому дому».

Мене іноді з іронією запитують: чого я навчаю в університеті своїх студентів, хіба можна, мовляв, навчити людину писати художні твори? Я кажу: якщо Бог дав уяву, навчити дечому можна. Є багато речей, які необхідно знати письменникові і до яких більшість із нас доходила самотужки. Але скільки ж часу ми на це поклали! То чи не краще при написанні роману або кіносценарію одразу знати, що антигерой повинен бути сильнішим за героя; що чим ближче до кінця, то темп розповіді повинен прискорюватися, що... Є багато речей, яких можна навчитися, так само, як художникові накладати фарби на полотно чи балерині вивчити якісь па.

— Які найбільші проблеми сьогодні слід вирішити, щоб українське кіно відродилося?

— Проблем багато, але всі вони видаються мені мізерними і незначними перед найбільшою, найголовнішою проблемою всього українського мистецтва, і в першу чергу мистецтва вербального, де задіяне слово, — проблемою мови. Культура будь-якого народу народжувалася зі слова, бо, як відомо, воно було спочатку. Це банальні речі, про які нам дуже довго і на кожному кроці торочать, але мовна ситуація в Україні від цього не поліпшується, навпаки, стає дедалі загрозливішою. Колись хоч село стримувало тотальну русифікацію, воно було неприступною фортецею для поширення цих ракових метастаз, а сьогодні я спостерігаю у своєму Халеп’ї страшні речі: влітку, коли до бабусь із Києва привозять онуків, село враз стає, як казав Євген Пашковський, «спаскудженим, зросійщеним і зглищеним». Як нашестя сарани, яка виїдає не лише мову, а й сам споконвічний устрій села, його спосіб мислення, його житейську філософію. Що вже тоді говорити про містечка й великі міста України? Там уже до такого стану все «зглищене», що треба велику клізму, аби попромивати душі.

І після цього ще хтось здивовано запитує, чому у нас так мало мистецьких творів світового значення? Чому немає Оскарів і Нобелів? Та вони на цьому ґрунті ніколи й не з’являться! Втрачено основу, фундамент, на якому можна побудувати справді геніальний твір. Коли ми говоримо про українське кіно чи українську літературу, то насамперед маємо на увазі україномовні мистецькі твори, які так чи інакше відтворюють національну самобутність народу. Твір, створений чужою мовою, не може стати справжнім мистецьким надбанням нації. Проаналізуйте уважно значущі твори світового рівня — всі вони без винятку спираються на міцний національний фундамент.

Тож найважливіша проблема, яку сьогодні треба вирішувати всіма можливими засобами (а на мою думку, аж до насильницького, хірургічного втручання), — це проблема мови. Потрібна спеціальна державна програма. Українська корінна мова сьогодні катастрофічно мертвіє, вона безперешкодно витісняється з усіх сфер суспільного життя. Її вже витіснено! Вона стає латинню! Тому й фільми, зняті українською, видаються дещо смішними й неправдивими. Тому і не ризикують режисери зняти фільм про українських футболістів чи боксерів, які розмовлятимуть українською. Смішно буде це виглядати, чи не правда? Адже знаємо, що весь великий спорт в Україні — російськомовний. Тому й ризиковано зняти фільм про видатного українського хірурга, в якому той розмовлятиме українською. Ми ж знаємо, що це брехня — не розмовляє він українською. І не підуть дивитися таке кіно люди, бо їх не обдуриш, а якщо й подивляться раз, то з іронічною усмішкою на вустах. Що вже говорити про кіно, де йтиметься про високі технології?! Там навіть термінології української немає, не виробили її, вважають за неважливе і непотрібне. Тому ніколи не буде правди в такому кіно, воно виглядатиме фальшивим, надуманим. Правдивим україномовним сьогодні може бути хіба що історична стрічка чи кіно про вояків УПА та їх боротьбу проти російських окупантів. Там і українська, і російська мови будуть звучати природно. Проте дивитися такі фільми скоро буде просто нікому, так само, як і читати україномовні книги, бо ще десяток років — і українське слово зустрічатимуть у своїй країні, як рідкісного гостя, як динозавра, який випадково зберігся у суцільній мерзлоті. Національний духовний продукт, який через десятиліття ще наважиться виробляти якийсь дивак, просто нікому буде їсти.

Це велика біда, яку ми чомусь не хочемо помічати. Сьогодні, як ніколи, йде тотальна, суцільна, поголовна духовна кастрація українців. Коли треба, щоб у дворі був слухняний віл, який реагуватиме лише на «цоб» і «цабе», тоді беруть бика і каструють його. Йому вирізають репродуктивні органи, і він стає вайлуватим, мирним, слухняним. Щоб зробити волами українців, їх теж споконвіку кастрували і стерилізували — їм вирізали мову. Людина без рідної мови — це духовний кастрат. З нас робили і продовжують робити євнухів. Нас поголовно стерилізують, починаючи з дитячого садочка, де вихователька розмовляє з дітьми російською, нас вихолощують у школах, у комп’ютерних клубах, по телебаченню, по радіо, в газетах, у вищих навчальних закладах. Зайдіть у коридори будь-якого вузу, навіть гуманітарного, навіть у наш, Карпенка-Карого, а ще краще в Національний (слово яке — національний!) університет, який, здавалось би, зобов’язаний плекати і виховувати національну самосвідомість, українську мову, — всюди почуєте здебільшого російську. Як від учителів, так і від студентів. Ви думаєте, що ці діти створять колись щось національне, українське? Ніколи! Дитина, яка виросла в іншомовному середовищі, не читає українських книг, не дивиться українське кіно, вона не знає традицій, обрядів, їй байдужа українська історія, вона взагалі нічим національним не цікавиться, бо все національне — україномовне, а вона мови не знає. За її навчання держава платить гроші, але для української культури це вже втрачена людина. Навіть якщо з неї й виросте геніальний митець, то це буде не український геній, скільки б ми потім не тягли його за вуха в українську культуру.

Візьміть останні цьогорічні події українського кіно — фестивалі «Крок» і «Стожари». Таке відчуття, що все це відбувалося не в столиці України, а десь у Тамбові. Зі сцени ще можна було почути зо два українських слова, а поза сценою, в кулуарах дев’яносто відсотків українських акторів, режисерів, операторів насправді виявилися такими русскімі — нє падхаді!

Мені дивно сьогодні чути, коли надзвичайно талановитого російського письменника Андрія Куркова, якого я дуже поважаю, називають українським письменником лише за те, що він живе у Києві. Його прекрасні твори писані російською мовою, в них немає нічого українського, національного, корінного, тож навіщо тягнути Куркова в українську літературу? Йому гарно і в російській. Те ж саме думаю і про Кіру Муратову. Ну, живе геніальна всесвітньо відома режисерка Кіра Муратова в Одесі, ну, говорить російською, ну, знімає прекрасне російськомовне кіно. За якими ж тоді критеріями її зараховують до українських кінематографістів? За місцем проживання? Пробачте, Жванецький теж народився в Одесі, то давайте і Жванецького зарахуємо до українських письменників. Гоголь писав російською, але в його творах хоч дух український був, обряди, звичаї. Сьогодні вже чую, що й Булгакова теж треба відносити до українських письменників. Помилуйте, тоді й Кобзон — український артист, і Ахматова — українська поетеса...

Якщо вже конче комусь хочеться збагатити українську літературу чи кіно такими іменами, тоді давайте будемо називати їх російськими митцями, які творили в Україні, або які народилися в Україні, або в яких мати була українкою. Це не менш престижно для нашої держави, у всякому разі справедливо. Тут же справа не в національності, яка колись була вписана в паспорт, і не в місці проживання. Параджанов не був українцем, але знімав справжнє українське кіно, і його заслужено називають українським режисером. Рауль Чілачава чи Абрам Кацнельсон не є українцями, але їх теж беззастережно можна називати українськими митцями, бо творять справжню українську поезію.

Тож не треба самих себе дурити, не треба дивитися на дійсність через рожеві окуляри і плекати ілюзії про якийсь там майбутній розвій українського кіно. Ніякого розвою у нас не буде доти, аж доки ми не відновимо повнокровного функціонування української мови у всіх сферах життя, аж доки вона не запульсує потужно і безповоротно в нашій країні, як польська в Польщі, французька у Франції, литовська в Литві; аж доки українська повія не стане закликати клієнтів українською (Боже, з часів Хвильового про це все говоримо й говоримо!), аж доти не бачити нам ані Оскарів, ані Нобелів. Без мови, без повного національного самоусвідомлення ми ніколи нічого суттєвого не створимо ні в літературі, ні в кіно, ні в економіці, ні в науці, ні в демократії. Ми просто станемо нацією духовних євнухів. А євнухи, як відомо, — безплідні.

Однак дуже хочеться вірити, що цього все ж таки не трапиться. Ген українця живучий, його не так просто вирізати з нашої свідомості.

Вересень, 2005


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2005:#6

                        © copyright 2019