Редакція журналу Перейти до переліку статей номеру 2006:#3
Про Валерія Башкатова
 
Валерій Башкатов
  Валерій Башкатов  
 


Віталій Зимовець, оператор

Це прекрасний оператор з чудовим смаком, своїм баченням, тактом. Він завжди говорив правду. У нього практично не було ворогів, тому що він говорив в очі те, що думав, і ніколи ні перед ким не запобігав. Він ніколи не йшов на першу-ліпшу картину, хоча йому пропонували багато — він вибирав. Природно, він багато фільмів зняв з Артуром Войтецьким, який був інтелігентною, чарівною людиною.

Склалося так, що з вас усіх я його найбільше знаю. Ми жили недалеко один від одного, часто бували разом у поїздках. Він тоді працював фотографом. І якось так трапилось, що він захотів працювати на студії. Вдалося його влаштувати (бо потрапити на студію в ті часи було дуже складно) у фотоцех. Я тоді працював механіком-асистентом.

Якось він сказав: «Я дуже хочу вступити у ВДІК». Компанія у нас склалась дуже весела й цікава. Боря Івченко вступав на курс Чухрая. А ми — Башкатов, Саша Базилевич і я — на операторський факультет. З Башкатовим ми товаришували.

Коли все життя пройшло поруч із людиною, все відбувається якось непомітно. Один знімає одне, другий — інше. Коли ми працювали в картині «До уваги громадян та організацій», Артур Войтецький звернув увагу на те, що Валерій дуже захопився пейзажами і краєвидами. І в наступну картину «З нудьги» він його запросив. Ми були тоді ще на третьому курсі ВДІКу. А Валерій зняв картину, яка справила на всіх велике враження. В тому числі й операторською роботою.

У кожного життя складається по-своєму. І, очевидно, було б інакше, якби не було такого розвалу країни, кінематографа і того всього, що діється довкола нас. Адже ми за цей час перетворилися в людей, які перебувають у пошуках роботи, шматка хліба. Ми відмовилися від усіх своїх найважливіших принципів: вибирати, доводити, робити кіно, яке було б кращим. Нині на запитання «Що ти будеш знімати?» відповідь може бути тільки одна: «Мило». Тільки б платили. Це, зрештою, одна з причин, через яку Валерій так рано пішов із життя. Хоча я цього не стверджуватиму. Але якби в кінематографі все було гаразд, то цієї смерті не було б. Очевидно, він би далі жив і працював. Прийшли часи, коли кожен займався чимось іншим (я знаю режисерів, які працювали сторожами), аби якось вижити. Це стосувалося й Валерія.

Тому дуже боляче, що з нашого, вже немолодого, покоління йдуть люди. В основному ті, які могли б щось робити. Звісно, молодим треба давати дорогу, але так само очевидно, що варто було б повчитися чогось і у старших. А у Валерія можна було багато чого навчитися, якби він зараз знімав. Валерій Чумак довгий час працював із Валерієм, а зараз він — головний оператор «Інтера». Це його учень. І скільки ще таких людей могло бути!

... Почалися зйомки фільму «Білий птах з чорною ознакою», оператором у Юрія Іллєнка був його брат Вадим. Але Вадим захворів. Тоді Юра запросив Валерія Башкатова. Він знімав зимову натуру, але саме тоді почав знімати і Артур Войтецький. Валерій вибачився перед Юрієм і сказав: «Я обіцяв. Я завжди буду знімати фільми для Артура. Хоч би якими вони були». І він покинув «Білого птаха»...

Аркадій Микульський, режисер

Валерій слова відразу перетворював у картинку.

Познайомилися ми з ним дуже просто. Вони вступили у ВДІК, а я — в Києві на кінофакультет. І якось чую голос: «Ей, ти що — артист?» Я кажу: «Ні, режисер». Він каже: «Слухай, у мене є гроші, а тобі вони треба. Мені треба зняти роботу і тобі треба знімати». Каже так відразу, з ходу.

Треба було зняти портрет. Я тоді захопився одним письменником повоєнного покоління. І там дуже проста сцена: два персонажі сидять на руїнах, а повз них проходить жінка.

Наступного дня (взагалі це так швидко не робиться) мене вже викликають із лекції: «Приїхали». Я вперше побачив трансфокатор. Так для мене почалося ще одне академічне диво — в його операторській кімнаті. Мені відкрився маленький таємний шматочок студійного життя, де грали в шахи, запрошували друзів поспілкуватися, випити чаю.

Я проходив із ним практику (на студії я до того не працював) відносин між людьми. Адже до нього всі приходили за порадою. І я за це дуже йому вдячний. Практика: їсти сибірські гриби в Броварах. Це також завдяки йому. Його родичі колись прислали йому сибірські гриби. Ми їли їх у нього на веранді. Було дуже смачно.

Він був дуже добрим, справедливим і прямим. І через це також страждав. Мені дуже шкода, що йому не вдалося продовжити своє творче життя. І мені дуже приємно, що я з ним знімав.

Я часто згадую, як він усе розставляв, як витягнув свою французьку камеру (величезну срібну валізу). Я запитую: «Навіщо?» А він каже: «А пам’ятаєш, там є кадр: героїня йде в Царське Село». Додам від себе, що це село було гарне, але дуже зачухане. А він мені каже: «Розумієш, там кадрик є. І тільки в цій камері є ефект тіней, де треба розмити зображення».

Він малював своє зображення. Його доля — бути оператором. І в цю долю, в цей талант вривається будівельник.

Сергій Лисецький, оператор

...Сила українського поетичного кіно в глибині, масштабності й узагальненні тих «видінь», що є загальнолюдськими.

Картина — це і професіоналізм, і художність. Здавалося б, з точки зору професіоналізму стрічку «З нудьги» знято на поганій плівці, поганою оптикою, невиразно, невиграшно. Зовсім не кіношний, показушний візуальний «розгардіяш»... І в той же час, коли (через стільки років) нині показую цей фільм першокурсникам, вони вперше щось для себе відкривають. Це не схоже на те, що показують на телебаченні, на те, що знімають у нинішньому банальному кінематографі. І тут є щось, що цих студентів зворушує, свідчить, що, крім стандартного бачення, існує ще й другий вимір. І не кожному дано працювати в цій сфері, а тим паче — зробити якесь відкриття.

Звісно, це трагедія. Трагедія Башкатова і всього українського кінематографа, який нині перетворюють у балаган, у категорію, далеку від поняття «мистецтво», від виховних функцій.

Звісно, ганьба нашому суспільству, такому вільному, такому незалежному, такому розбещеному, в якому художник має займатися чорною роботою на будівництві, щоб заробити на шматок хліба. Це трагічно. Але Башкатов і там знайшов себе, і там був професіоналом. Там важко бути художником, але професіоналом він став.

Дуже важливий шлях, який проходить художник, процес, як він формується. Проходячи всі ці життєві сходинки, людина визрівала, вчилася відбирати найкраще.

Дуже сумно, що в нас перервався зв’язок часів. Те, що ми називаємо художньою майстерністю, раніше передавалося з рук у руки, з душі в душу. І нема таких посібників, бо не може бути підручника, який навчить мистецтву. Це широкомасштабна людська культура, основа всього.

Коли якісь творчі асоціації перетворюються в образи, тоді виникає мистецтво.

Покоління, яке вже зараз зникає, ще отримало безцінне. Я розумію, що масово цього не станеться, але важливо, щоб ми зберегли хоча б жаринку, яку можна роздмухати і відродити з неї українську культуру, мистецтво, а не банальності.

Олег Гойда, кінорежисер

Степ на Вінниччині, зйомки фільму «З нудьги». Там я познайомився з Валерієм. Всі були молоді, безшабашні. Здавалося, що так буде завжди. У кожного з нас при спілкуванні з ним залишились якісь яскраві спогади.

Башкатов був незвичайною людиною. Людину зазвичай оцінюють за почуттям гумору, поведінкою, за реакцією на якусь ситуацію. Якщо б Валерій Іванович потрапив у товариство, де його не знають, він, певно, справляв би враження понурого, дещо грубуватого, не схильного філософувати чи теоретизувати. Насправді він мав чудовий гумор, який був грубуватим, але за глибиною, відповідністю до ситуації це було на високому рівні. Валерій завжди серйозно все слухав, а потім щось «видавав».

Ось я пригадав, як знімали фільм «Народжена революцією» в Ленінграді. Валерій був без роботи, і його викликали на якісь паралельні зйомки. А я у своїх справах також опинився в Ленінграді. Поселився в готелі «Радянський», а мені хтось каже: «Та тут Башкатов нудьгує».

Незадовго до цього один знайомий ленінградський актор показав мені місця, пов’язані з Достоєвським, двори, підворітні тощо. Я йому про це сказав. Та він якось не дуже активізувався. В Ленінграді того часу було багато «Котлетних», фактично кожні 20 — 30 метрів. І, звісно, там подавали все. Отож наші з Валерієм теоретичні бесіди переривалися. І поки ми підійшли до Зимового палацу, розмова про сенс життя була в розпалі. Ми пройшли повз розкішний маєток. Раптом Башкатов зупиняється і каже: «І ти хочеш сказати, що якби я в 17-му році тут жив, а прийшли червоногвардійці і сказали, щоб я йшов геть, то я б це все просто так віддав?»

... У Валерія ніколи не було ситуації, щоб камеру переставляли. Навіть на найскладніших загальних планах. Це я пам’ятаю з фільмів «З нудьги», «Тронка». В нього було вражаюче внутрішнє бачення. До того ж, мислив він завжди в ключі поставленого режисером завдання. Тобто це було високе мистецтво.

Асистенти, помічники готували кадр. Можете собі уявити: отара в степу. Це некерована сила. Чабан щось там гукнув, отара розійшлася. Він поставив камеру — а отари в кадрі нема. І ми гуртом намагалися загнати ту отару в поставлений кадр. І це багато говорить про людину.

Лесь Сердюк, актор

Він багато знімав і в Анатолія Буковського, і в Леоніда Осики. Вражала одна його риса. Людина, яка на третьому курсі зняла «З нудьги», могла б цілком справедливо бути високої думки про себе. Я ж ніколи не чув від нього жодного хвалькуватого слова. Якщо він і згадував про свою роботу на третьому курсі, то лише жартома, сміючись над собою і над тими вражаючими речами, що він робив. Можливо, це був такий спосіб самозахисту. Я не знімався у його картинах, але коли я побачив у «Врубелі» хресний хід вночі в Лаврі, я ледь не втратив свідомість. Мене, дилетанта, вразило те, що видно кожен вогник, кожну свічечку, сотні ченців, кожне дерево... На моє запитання: «Валеро, як це ти зробив, звідки зняв?» він відповів: «Хіба це складно? Поставив камеру на Русанівці, та й зняв». І так завжди: складалося враження, що він не ставився серйозно до своєї роботи. Але, ті, хто знав Башкатова, розуміли, яка це внутрішньо багата людина. Він, безумовно, знав ціну цьому багатству і не марнував його. А потім сталася біда. Якось Валера зайшов до мене і сказав: «Як ти живеш, старий? Давай я тобі зроблю євроремонт». Я питаю: «До чого тут євроремонт?» — «Хіба ти не знаєш? З кіно справи кепські. Я навчився ремонти робити, ще й хлопців своїх залучив — а то що ж вони голодні ходять». І він справді навчився — якщо вже брався за щось, то не знав слова «халтура». Знаєте, в багатьох артистів театр є головною роботою, а решта — телебачення, наприклад, — це халтура. Він же все робив на совість. І ще одна непересічна риса — жодним словом не показати, що він вищий за тих, хто довкола. Він був справді багатий внутрішньо. А зараз склалася така дивна ситуація, коли все це нікому не потрібне.

Віктор Гресь, режисер

Останнім часом ми втрачаємо талановитих людей. Напевно, навіть за радянської влади менше людей відходило так рано. Якось я сказав, що, на жаль, теплі слова ми говоримо запізно. Талановиту людину ми прагнемо назвати талановитою, порядну — порядною, але чомусь вже потім. Декому здається, що це просто красиві слова. Щодо Башкатова це не просто красиві слова. Так сталося, що я з ним не знімав, не був його другом безпосередньо. Але я належав до тієї ж когорти людей, що й він. Я навіть дивуюся, що я досі тут, серед вас. Художник — це особистість, яка існує в суспільстві, але вона існує всередині себе. Талановитий художник не може пристосуватися до світу, якщо цей світ втратив ту душу, яку він сповідує. Це трагедія, яка сталася з кожним із нас. Глибокий талант ніколи не пристосовується — це видно з прикладів у літературі, музиці. Подібне сталося з кінематографом. Кінематограф часто був для нас дорожчим за дітей, за сім’ю. Ми там жили і були щасливі, навіть коли траплялися невдачі. Мені поталанило бути на практиці у першій дивовижній картині Башкатова. Він був людиною, зовсім позбавленою операторського чванства. Йому навіть не спадало на думку пишатися, він ставив себе нарівні з простим столяром, теслею. Якби він робив меблі, був би червонодеревником. Так і в кіно — він не міг робити того, що було. У нього навіть прізвище таке: Башкатов (башковитий). В ньому була загадка, яку більшість із нас так і не розгадали.

Якось він зайшов до мене в об’єднання «Дебют», але я не міг йому допомогти, бо в мене тоді нічого не знімалося. Я йому розповів, що в нас затверджуються три новели про громадянську війну, але не так, як раніше: були хорошими червоні, а тепер будуть зелені... Я йому сказав: «Там можна буде працювати по-справжньому, ти заходь...» Не можна було так казати. Можливо, це був останній раз, коли він заходив. Правильно сказав Олексій Толстой: «Країна наша багата, лише порядку немає». Я додав би: наша країна дуже довго була нещасною, і залишається такою. У Франції бути талановитим і невідомим неможливо. В Україні навпаки: неможливо стати відомою талановитій людині. Звісно, талант завжди парадоксальний, він дратує. Тому талант часто називають божевіллям.

Часом Башкатов був замкнений, як відлюдник. Я завжди вважав, що після Войтецького він осиротів. Більш близьких людей, думаю, не було. Я, наприклад, належу до тієї категорії, яка постійно працює з одними й тими ж людьми. Мені так важко, що пішла художниця Галина Олександрівна Фоміна, що немає Михайла Раковського. Настає час, коли ми залишаємося самотніми.

Сутність художника не в тому, щоб зібрати групу, познімати, а в тому, щоб удосконалити цей світ. Створюється щось таке, в чому живуть люди, якась чарунка. І життя таке, що часом ти вимушений випасти з цього герметичного світу.

Також згадується, що Башкатов був поціновувачем гарної російської словесності. Він мав відкриту душу. Це була дивовижна людина. Думаю, його діти, дружина можуть ним пишатися. Але я хотів би, щоб і студія пишалася, щоб, нарешті, на студії були портрети тих людей, які робили славу великому українському кінематографу. Страшно не те, що стіни підтікають, а те, що студія — безіменна, що не поважається минуле. І тепер до нас приїздить Депардьє, щоб знімати про запорожців...


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2006:#3

                        © copyright 2017