Редакція журналу Перейти до переліку статей номеру 2006:#3
Книги


КІно за Михайлом ІллЄнком

2004 року в перекладі російською вийшла книжка «Кіно» Жіля Дельоза. А тепер маємо «КінО» Михайла Іллєнка – авторське тлумачення цього виду мистецтва.

3 березня в Блакитній вітальні Будинку кіно відбулася презентація книжки Михайла Іллєнка «КінО», на якій виступили кінодраматург Богдан Жолдак, доктор філософських наук Ганна Чміль, кінорежисери Олександр Коваль та Борис Савченко, редактор видавництва «Нова книга» (м. Вінниця) Євгенія Колесник, коректор цього видавництва Л.Шутова, менеджер і письменник Дмитро Капранов, кандидат філософських наук Ірина Зубавіна, кінорежисер, професор Юрій Іллєнко, міністр культури і туризму Ігор Ліховий, керівник департаменту кіно Міністерства культури і туризму України Ярослав Голинський.

Виступаючі наголошували, що книжка — це наука, написана доступно, легко читається, автор вводить читача у храм, а ще: читання цієї книжки викликає відчуття дива. Юрій Іллєнко назвав свого брата людиною, яка гармонізує світ довкола себе. Він нагадав, що Михайло ось уже 9 років є незмінним організатором і арт-директором фестивалю вітчизняного кіновиробника «Відкрита ніч» і що зібрано колекцію з 418 фільмів, які, окрім «Відкритої ночі», дістали визнання у світі. Але чомусь ні телебачення, ні кінотеатри цих фільмів не показують.

У книжці надруковано також сценарій автора «Толока», який ось уже десять років ніяк не може стати фільмом. Автор прагне поставити цей фільм, виконати роботу, яка важливіша за постановку фільму, а саме: повернути українське кіно українському глядачеві.

Ігор Ліховий нагадав, що 2005 року за участі держави було знято 40 фільмів, у які вкладено 28, 6 мільйона грн. Створюється Державна служба кінематографії, тривають майнові війни з приводу кіностудій. Щоправда, не було уточнено, що з тих 40 фільмів тільки три — повнометражні ігрові, а взагалі українські фільми остаточно витіснено з екранів кіно і телебачення. Ярослав Голинський уточнив, що завдяки державним студіям, які мають обігові кошти, виробництво фільмів не зупинено. Що ж до фільму «Толока», то він уже запускався з кошторисом 8 мільйонів, а у 2005 році режисер подав кошторис уже на суму втричі більшу. Проблема і в тому, що режисер не зміг зібрати групу через малі зарплати. Потрібно шукати додаткові кошти на зарплату, оскільки оплата праці кінематографістів суворо лімітована і міністерство не може порушувати встановлених тарифів.

Пропонуємо один з відгуків на книжку М. Іллєнка «КінО».

Книжка відомого кінорежисера і педагога Михайла Герасимовича Іллєнка — це збірка теоретичних та історичних досліджень у кіно, психологічних есеїв і кіножиття України та самого автора, а ще низки лекцій із кінорежисури, яку він викладає на кінофакультеті Національного університету театру, кіно та телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого.

Сам автор жанр свого твору в підзаголовку визначає скромно й іронічно — «шпори для абітурієнта». Та після ознайомлення з нею не покидає упевненість, що такі «шпори», безсумнівно, стануть вельми бажаними серед книжок на робочому столі й авторитетного кінофахівця та кіноакадеміка.

Ця книжка — про кінорежисуру. Кінорежисуру в усіх вимірах. І ту, яка створює мистецький твір як складову частину науки про прекрасне, й ту, що народжує нові закони всесвітнього людинознавства, та й про саму постать кінорежисера (а в уяві Іллєнка — це людина високих художніх, моральних і психологічних кондицій).

Треба сказати відразу: розумних та змістовних книжок про це небагато.

А от Іллєнкова вдалася!

При цьому автор уникнув як дидактики, так і відкритого пафосу, — слово його точне, легке та іронічне, а вишукана інтонація дозволяє говорити про складне (інколи й нуднувате) просто й невимушено. А іноді й несподівано...

Охоплюючи всі три напрями, з яких складається погляд на об’єкт дослідження, кінорежисура, за М.Іллєнком – це та сила, яка відповідає за напрям, рівень та енергію всього кінопроцесу. До того ж, це не прояв максималістської закоханості в свою професію, а переконання зрілого майстра, які йому вдається нав’язати й своєму читачеві, хоч би хто він був: старший колега чи той, хто лишень починає той свій власний зоряний і водночас тернистий шлях у наближенні до справжнього кіномистецтва.

Не ставлячи перед собою завдання детально аналізувати роботу М.Іллєнка, не можу не поділитися з майбутнім читачем тією радістю, яку я пережив, читаючи сторінки лекцій Майстра з кінорежисури.

Просто блискучими в цьому ряду мені здаються лекції про структуру фільму, про шлях твору від задуму до втілення та про вічні, й такі складні, мистецькі категорії, як ЧАС і ПРОСТІР твору. Починаючи від побутових ознак і значень, вони у викладі М.Іллєнка переростають у категорії філософські.

Хочеться привітати М.Іллєнка з успіхом, побажати успішного життя книжці, а також продовження цікавої роботи.

Борис Савченко, народний артист України, доцент кафедри кінорежисури та кінодраматургії

Минулого року київський Молодий театр відсвяткував своє 25-річчя. В ювілейному році вийшло дві книги, присвячені творчому доробку Молодого. Це виданий театром за сприяння Головного управління культури і мистецтв Київської держадміністрації щедро ілюстрований збірник статей про знакові вистави театру та книга п’єс Ірени Коваль, що були поставлені головним режисером театру Станіславом Мойсеєвим. Видання п’єс здійснене на кошти Відділу преси та культури Посольства США в Україні. Обидві книги альбомного типу, отже щедро ілюстровані сценами з вистав Молодого театру.

«КМТ виник саме тоді, коли громадянин Василь Стус (між першим та другим арештами) був ливарником четвертого розряду на київському заводі ім. Паризької Комуни і клепав там статую, встановлену згодом над Дніпром і в народі прозвану Кльопана Мать» — ця цитата з вступної статті до альбому «25 молодих історій. Ювілейне ревю» засвідчує нестандартність цього ювілейного видання. Напевно, упорядники Сергій Васильєв та Віталій Жежера всю отруту із зуба (який виростає в кожного критика після перегляду вже першого десятка бездарних вистав), випустили десь перед початком цього напрочуд радісного проекту. Може, вони перед роботою навіть постилися? Не будьмо занадто цікавими. Головне, що книга вийшла непідробно доброю, не глянцевою , але вишукано-іскрометною. Ритміка великоформатних, маленьких та середніх чорно-білих фото, кинутих на великі поля вільготно розміщених, неспертих текстів, нагадує західноєвропейські фахові театральні журнали. (Дизайн Олександра Хітрова).

Більшість розміщених тут рецензій на вистави взяті з різних видань, що публікували відгуки знаних театральних критиків на прем’єрні покази. Ці статті несуть дух часу і надають збірнику певної протяжності, нагадують про вже солідний (як для театру) вік Молодого. Разом з тим, саме вони, поряд з неурочистим тоном критиків-упорядників, сприяють незаангажованості видання. Бо хто ж двадцять років тому думав, що саме його статті буде надана честь публікації у ювілейному альбомі? Деякі ж спогади та статті були спеціально написані для збірника, і серед їх авторів такі колоритні особистості, як письменник Юрій Андрухович, театральний митець Олена Богатирьова, режисер і продюсер Сергій Проскурня, врешті — сам Станіслав Мойсеєв. Всі статті невеликі за обсягом, а за жанрами дуже різноманітні, серед них багато інтерв’ю, а тому ми чуємо голоси навіть тих активно діючих акторів, художників, режисерів, які вже не працюють у цьому театрі, або не працюють у театрі взагалі, а (як, наприклад, Лесь Танюк) осіли в загадкових установах на зразок Комітету ВР з питань культури і духовності.

Книга структурована за порядковими номерами театральних сезонів. Крім статей до кожного з сезонів, подана інформація за такими позиціями: головний режисер та директор; прем’єри; хто пішов з театру; хто прийшов до трупи. Повірте, такого роду інформація про театральний колектив упродовж його життя, зібрана в одній книзі, — є дуже важливим джерелом для науковця.

Валентина Грицук

ДІАЛОГ МІЖ КУЛЬТУРАМИ

Мабуть, немає постаті, більш неоднозначно сприйнятої київською театральною громадою, як драматург та літературознавець зі Сполучених Штатів Ірена Коваль, яка останніми роками активно заявила про себе у нашому театральному житті. Недавно пані Коваль випустила збірник своїх п’єс «Irena Kowal. 2 plays», презентації якого відбулися в приміщенні Національного театру імені Івана Франка в Києві та в Національному театрі імені Марії Заньковецької у Львові. До книги українською та англійською мовами ввійшли дві п’єси: «Лев і Левиця» (в англійській версії «Pagan Saints» («Поганські святі») та «Маринований аристократ» («The Marinated Aristocrat»). Недаремно на обкладинку книги художник Сергій Маслобойщиков поселив у шекспірівський театр «Глобус» трупу українських акторів дев’ятнадцятого століття, адже в книзі громадянки США українського походження постійно ведеться діалог між різними культурами та способами мислення. Тут сперечаються Америка, Великобританія, Україна і навіть Росія.

Пам’ятаєте давній анекдот: «Із пункту А в пункт Б вийшов потяг. Водночас із пункту Б в пункт А вийшов інший потяг. І вони не зустрілися. Не судилося...» Так от: обидві п’єси Ірени Коваль — про оту саму Велику Неможливість не лише знайти споріднену душу, а просто порозумітись зі своєю власною; про абсурдність буття, в якому спрофанована сама ідея віри («Якби Христос прийшов сьогодні на Землю і видавав Євангелія, жінки ганялися б за ним і просили автограф»); про наше сьогодні — навіть якщо дія відбувається в дев’ятнадцятому столітті («Поганські святі»), бо ікони, які продаються дві за вартістю однієї, одразу «притягують» асоціативний ряд шампунів-бальзамів-пральних порошків «два в одному» та «три в одному». А де ж, власне, «один в одному»?

В обох п’єсах нашаровування змістів — великих і малих, явних та глибоко прихованих, глобальних та приватних — дає можливість обрати для себе якийсь один — у випадку, якщо всі вони загалом раптом не імпонують чиємусь вишуканому естетичному смаку. Приміром, замаринований у лавровому листі, перці та формаліні «вибагливий слов’янин» та «більшовицький саботажник» Борис, головний персонаж «Маринованого аристократа», таки може викликати пару-трійку кошмарних сновидінь. Але монологи Актора, який все життя мріяв зіграти гетьмана Мазепу, а закінчив свої дні, фактично, у собачому полоні серед чужих нічних горщиків, змушують задуматися про власну ідентичність, про те, що не існує (навіть віртуально) Америки-України-Англії-Росії «в одному».

Ельвіра Загурська


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2006:#3

                        © copyright 2017