Редакція журналу Перейти до переліку статей номеру 2006:#3
Мистецька хроніка


Новий проект ОлесЯ СанІна

16 березня відбулася презентація нового українсько-американського проекту кінорежисера Олеся Саніна «Кобзарі». Цей проект є першим в Україні зразком спільного кіновиробництва, до якого залучені приватний національний інвестор, державні кошти і закордонний партнер (Голлівудська фундація, США). У презентації взяли участь режисер Олесь Санін, віце-прем’єр з гуманітарних питань В’ячеслав Кириленко, міністр культури Ігор Лиховий, приватний інвестор кінопроекту, засновник і співвласник ІСД Сергій Тарута, голова Голлівудської фундації Пітер Борисів, технічний партнер фільму, директор компанії «Фільмотехнік» Анатолій Кокуш (лауреат двох технічних «Оскарів» Американської кіноакадемії) та ін.

Санін розповів журналістам, що ідея проекту виникла внаслідок тривалих роздумів над долею його дипломного фільму «Мамай», про який, за словами режисера, всі чули, але який так і не потрапив у широкий прокат. Відтак, проект «Кобзарі» (це лише попередня назва) має бути першим кроком у наближенні національного продукту до масового глядача, до тих, хто відвідує кінотеатри. Фільм планують випустити в двох версіях: одна, тригодинна, буде призначена для української публіки, друга, двогодинна, – для міжнародного прокату. Зйомки почнуться у травні 2006 року.

Олесь Санін зупинився на сценарії, що торкається болючої для українців проблематики голоду та репресій першої половини 1930-х рр. Головним персонажем «Кобзарів» буде маленький американський хлопчик, який втратив батька-дипломата і залишився самотнім в чужій та небезпечній підрадянській Україні. Він стає поводирем сліпого кобзаря. Подальші події – побачена очима малого (колись Джона, а тепер Івана) історія масового розстрілу українських кобзарів після сфальшованого з’їзду в Харкові 1934 року. Важливо, що цей глибоко національний сюжет зарубіжні консультанти визнали найбільш цікавим і для іноземних глядачів. Попри документальну основу практично всіх подій стрічки (з історією Джона включно), режисер запевнив, що він зніматиме ігрове кіно, яке розповідатиме не стільки про історію як таку, скільки про людей, їхній біль, кохання і ненависть.

Ольга Папаш

Перший украЇнський

«Оскар»

Українська компанія з розробки, виробництва та прокату операторської техніки «Фільмотехнік» отримала дві (із шести) найвищі науково-технічні нагороди Американської кіноакадемії (технічний «Оскар»). За допомогою операторського крана «Авторобот» – винаходу киян Анатолія Кокуша, Юрія Поповського та Олексія Золотарьова, зі стабілізованою панорамною голівкою «Флайт гед» створюють неймовірні ракурси. «Авторобота» можна змонтувати на даху практично будь-якого автомобіля. Керовані за допомогою дистанційного управління кран і камера плавно обертаються на 360 градусів навколо автомобіля, навіть коли він рухається на величезній швидкості. Іще одним «Інженерно-технічним призом» відзначено особисто Анатолія Кокуша за ідею й створення операторських кранів серії «Каскад» та операторського крана з рухомою кареткою «Тревелінг каскад». Надлегка конструкція цих кранів, виліт стріли на відстань до 70 футів дають можливість знімати в найнедотупніших місцях.

Першим звернув увагу на винаходи талановитих українських інженерів оператор «Титаніка». Нині практично всі американські фільми, які потрапляють на українські великі екрани, знімають з допомогою техніки компанії «Фільмотехніка». З-поміж останніх — «Містер і місіс Сміт», «Троя», «Олександр». Для створення російських блокбастерів, таких як «Нічна варта» й «Денна варта», «Сволота», «9-та рота», також використано українське обладнання. Останні роботи, де застосовується ця техніка, ще перебувають у стадії доопрацювання, — «Код да Вінчі», український «блокбастер» «Прорвемось!» та «Іще дві історії: перша складна, друга — ще складніша» Кіри Муратової.

Ольга Папаш

«Батурин.

Загублена столицЯ»

«Цей проект давно треба було зробити, та якось не складалося», — констатував на презентації свого творіння — циклу документальних фільмів «Історія та культура України» продюсер Олександр Ткаченко.

Другого березня масштабний проект зрештою стартував. Пілотний фільм творці документального циклу присвятили Батурину. Автором цього сценарію є Кирило Лукеренко, режисер — Ганна Гресь. Вже у назві цього 26-хвилинного фільму відбито трагічну історію колишньої резиденції гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи і Кирила Розумовського.

Створюється серія на ЗАТ «Одеська кіностудія» та «Нова студія». Понад 30 серій циклу документальних фільмів буде присвячено історії України («Київська Русь», «Козацтво», «Перші роки незалежної України»), історичним українським традиціям («Традиції українського весілля», «Традиції української архітектури»), а також видатним місцям України (в циклі — чотири розділи: пам’ятки історії, пам’ятки архітектури, заповідні місця України, міста України).

Показ картини «Батурин. Загублена столиця», як і наступних серій проекту, заплановано на Першому національному каналі та на каналі СТБ.

«Батурин. Загублена столиця» — стрічка, що змушує переглянути сторінки історії власного народу. Колишня процвітаюча гетьманська столиця і... теперішнє занепале селище міського типу. Надто різкий контраст.

Світлана Моголюк

Коротко про короткий метр

Молодість, мабуть, найфілософічніша доба в житті людини. Проблематика життя і смерті, старості й дитинства як «прикордонних», перехідних ситуацій, рефлексивний, відсторонений, відчужений погляд на себе — все це характерно для молодих, початківців у житті та початківців у мистецтві. Отже, нова програма короткометражних фільмів з Німеччини «Коротко і якісно ІІ», що її після кількарічної перерви представив київському глядачеві Ґете-Інститут 27 - 28 лютого нинішнього року в Будинку кіно, природним чином розподілялася за рубриками, які для культуролога виглядають чимось на кшталт переліку головних категорій так званої ментальності. Люди закохуються, іноді одружуються, іноді й ні — от і рубрика «Ти і я». Люди живуть у часі й просторі своєї країни й інших країн — от рубрика «Близьке і далеке». Люди народжуються і вмирають — звідси рубрика «Молоде і старе». Люди, нарешті, мають неприємності — рубрика «Піти чи залишитися?»

Між іншим, фахівець з культурології знайшовся й серед авторів представлених стрічок. Це — Сюзанне Квестер, чий зроблений у стилістиці жартівливого псевдодокумента фільм «Фіно» зображує життя невеличкої неіснуючої лісової держави, жителями якої є півтора десятка малих дитинчат. Рубрики «Економіка», «Політика», «Релігія», «Еміграція» та ін. непогано імітують той стандарт, за яким описував би своїх підопічних антрополог, якби проводив у вигаданій режисеркою спільноті польові дослідження.

Інша стрічка того самого жанру, навпаки, викликає повну довіру, і замислитися примушує лише коментар у супровідному буклеті. Йдеться про «Навчальний фільм про відновлення архіву держбезпеки» Анке Лімпрехт. Уявімо собі 17 тисяч мішків із розірваними на шматочки документами, знайдених у приміщенні держбезпеки колишньої НДР 1990 року, і двох архівних співробітників, які щоденно методично займаються сортуванням клаптиків, а потім намагаються скласти їх докупи. Виглядає процес досить переконливо, але немислимий обсяг клаптиків, з яких постає начебто відновлене ціле, врешті-решт таки підриває довіру.

Звичайно, окрім псевдодокументів, у програмі присутні були ігрові стрічки. Не всі їх автор цих рядків став дивитися: попри вимоги самодисципліни, змусити себе спостерігати балачки по мобільному («Бесіди» Мікеля Ренча) — це щось за межами витривалості глядача вітчизняного ТБ з його рекламами. Трохи краще сприймалися геронтофілічні кіноновели з їх «трагікомічним баченням... старечого маразму», як зазначено в буклеті. Наприклад: онук винаходить для бабусі спосіб ходити з допомогою повітряної кулі, до якої її підвішено («Найвидатніший винахід Ґреґора» Йоганнеса Кіфера); старий зникає з родини, йде на пошук морозива для своїх приятелів — таких самих старих — і зникає зовсім («На даний момент мертвий» Томаса Вендріха)... Досить штучно підверстано до цієї рубрики екранізацію оповідання Едгара По «Зрадливе серце» (Марк Мальце). Новелу про юнака, що вбив старого, в якого жив, через свою «надмірну чутливість», нездатну витримати вигляд зблідлого ока своєї жертви, розказано досить близько до тексту. Вбивця ховає тіло під підлогу; в дім приходить поліція, викликана сусідами; юнак спритно водить поліцейських за носа, але не витримує внутрішнього тиску — йому весь час здається, що під підлогою все гучніше й гучніше стукає серце старого. Все це він переповідає консиліуму лікарів, аби довести, що він не є божевільним. Так і в Едгара По; від себе автор фільму додав лише фінал, в якому юнак помічає у лікарки — однієї з експертів, що його вислуховують, — таке саме зблідле око, як було в старого. Про подальше можемо тільки здогадуватися.

Доволі екстремальний дослід над глядачем здійснено у 27-хвилинному фотофільмі «Чужі тіла» Каті Прачке. Щоправда, довга низка стоп-кадрів, які ілюструють словесну оповідь від імені новонародженого про його батьків з їх любовним трикутником та перестановкою голів і тіл після аварії, витримується легше, ніж можна було чекати. Але справу псує романтичний штамп — розв’язка у вигляді колективного самогубства. Хоча дипломна робота без штампів — річ, мабуть, неможлива.

Деякі з фільмів вже можна було бачити у Будинку кіно під час фестивальних заходів: «На даний момент мертвий» і «Залишитися, як є» Свена Таддікена (режисер встиг зняти кілька стрічок, серед яких одна повнометражна; отже, не дивно, що його диплом виглядає настільки професійно).

Відкриттів у програмі не сталося. Формат DVD, в якому демонструвалися фільми, для великого екрана не призначений, тож довелося тулитися у Синьому залі, де не змогли вміститися всі бажаючі. Упорядники від Ґете-Інституту чомусь цим форматом пишаються.

Зрештою, все одно чекаймо на наступні зустрічі з німецьким коротким метром.

Михайло Собуцький

«СтвореннЯ любовІ»

І мІжнацІональна ЄдІсть

Якщо автор використовує у назві слово «любов», це змушує насторожитися. Я, власне, не маю нічого проти саме такої назви, але занадто часто це слово вживають недоречно, як красиву форму без змісту.

17 березня в Будинку кіно відбулася презентація фільму «Створення любові» режисера В. Жерегі. Це міжнародний проект Молдови, Росії, України, Румунії, Ізраїлю та США. Актори — представники цих країн. Зокрема, головну жіночу роль (Двойра) виконала молдованка, котра проживає в Румунії — Рада Іскарь, а роль Мотла — ізраїльтянин Алекс Демидов. Україна представлена І. Слобідським, який грає батька Двойри. Робота над стрічкою тривала рік, в результаті — 2 години 15 хвилин екранного часу, де актори намагаються змусити глядачів повірити в реальність того, що відбувається на екрані.

Окреме враження від прес-конференції, яку представники ЗМІ могли відвідати перед показом. Її проводили російською, аргументуючи тим, що... не всі в залі розуміють українську.

Сюжет фільму такий: маленьке містечко Зіньків у 30-х роках ХХ ст. Його не існує на карті СРСР. Тут живуть представники різних народів і конфесій — причому мирно. І ось з’являється людина у гімнастерці, а з нею — влада у вигляді бригади комсомольців, що «наводять лад» у містечку. Наступне випробування — війна і життя після неї. Всі події поєднані у свідомості головного героя, Мотла, який успішно працює сватом. На початку стрічки він єднає Двойру і Шломо. Після війни, втративши свою сім’ю, знову знаходить кохання. Ним стає Двойра, чоловіка якої також вбили.

Виявилося, що містечко реально існує в Хмельницькій області, там пройшли дитячі роки письменника Я. Тихмана. Саме мешканці Зінькова слугували прототипами деяких героїв. Зйомки там і проходили, до них було залучено майже все населення містечка, і наступну прем’єру планується провести саме там.

Фільм для людей і про людей. Про міжнаціональне єднання, про ситуації, в яких люди або перетворюються на нелюдів, або ж знаходять в собі мужність залишитися людьми. Про життя без влади і з нею, про

війну і, звичайно ж, про любов.

Стрічка залишає неоднозначне враження. Назва відповідає сюжету, але інші задекларовані проблеми, як, наприклад, єдність міжнаціональна і міжконфесійна, звучать не дуже впевнено. Традиції, звичаї єврейської общини постають перед нами з небуття. Весілля Двойри і Шломо за традиційним обрядом, танці у корчмі, окремі фрази, характерні жести — все передає дух епохи. А ось представники інших народів виглядають якось схематично, шаблонно, виконуючи фактично роль статистів. Вони слабко залучені до загальної тканини фільму, у мережу стосунків між героями. Характерна деталь — ця роз’єднаність (а точніше, неприєднаність) виявляється у виборі пари: основною вимогою є національність нареченого чи нареченої. Так, Двойра, вирішуючи одружити свою подругу, просить Шломо, щоб той знайшов хлопця, який має і російську і українську кров; турок напів- жартома просить Мотла підшукати для свого прийомного сина наречену-турчанку.

Німці, які нападають на містечко, показані взагалі карикатурно. За образами нелюдів-ворогів зовсім не видно живих людей. Звичайно, такий спосіб зображення також можливий, але у цьому фільмі він звучить дисонансом.

Взагалі епізоди війни не створюють враження цілісної картини. Вони неначе безсистемне нагромадження хронік жахів. Не виникає чіткого розуміння, що хотів висловити режисер цими кадрами. Сцени після завершення війни також не надто сильні. Як відбувається процес відродження, повернення до життя, ми не бачимо. Фільм ніби ділиться на три частини, де перші дві пов’язані між собою, а зв’язок із третьою обумовлено лише тими самими героями. Глобальне найкраще пізнається на окремих прикладах, загальне в основі своїй містить індивідуальне. І, може, не варто намагатись поєднати і висловити все одночасно?

Євгенія Козловська

«АкадемІЯ руху»

в Молодому театрІ

14 – 16 березня в Київському академічному Молодому театрі пройшли гастролі криворізького театру музично-пластичних мистецтв «Академія руху». З’явившись тільки 1994 року, театр насправді існував і раніше — у формі творчого тандему Олександра та Антоніни Бєльських «Театр двох А».

Якнайорганічніше поєднуючи в своїх постановках закони класичної драматургії та хореографії, Бєльські втілили вже багато вистав, різних як за настроєм, так і виконавською манерою. З привезених до Києва — це «Реквієм» за мотивами «Альпійської балади» В. Бикова, «Маленькі трагедії» на матеріалі драм О. Пушкіна, «Безсоння» (за «Катериною» та «Гайдамаками» Т. Шевченка). Наймолодших глядачів потішила вистава «Чударики», де на сцені активно діють персонажі з різноманітних казок. А для любителів класичного клоунського мистецтва в репертуарі є «Балаганчик», поставлений вже сином Олександра Бєльського Сергієм, спільно з клоун-групою «Pantymimas».

Серед акторів театру — багато молоді й навіть дітей. З одного боку, великі навантаження, за зізнаннями О. Бєльського, діти витримують легше (та й їхні фізичні можливості, гнучкість і пластичність кращі). З іншого ж боку, театр став для багатьох молодих акторів справжньою професійною школою. Адже на сьогодні факультет пластичної драматургії існує лише в Дніпропетровському театральному коледжі.

У виставах «Академії руху» часто звучить сучасна українська класична музика — Лесі Дичко, Євгена Станковича, Олега Киви.

В найближчих планах театру — інсценізація новелістики Василя Стефаника («Камінний хрест», «Палій», «Дідух»).

Роксоляна Свято

ФІльми ЮрІЯ ІллЄнка на DVD

До ювілею кінорежисера, кінодраматурга, кінооператора Юрія Іллєнка Національний центр Олександра Довженка готується випустити 8 його фільмів на DVD. Це знаменита операторська робота майстра «Тіні забутих предків» і поставлені ним фільми майстра «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Лісова пісня. Мавка», «Легенда про княгиню Ольгу», «Лебедине озеро. Зона», «Молитва за гетьмана Мазепу». До цієї ж дати в Кіно-клубі НаУКМА в березні – квітні було проведено ретроспективу фільмів Іллєнка.

НовІ фІльми за пІдтримки держави

Крім короткометражок Алли Пасікової, Олександри Хребтової, Наталі Ковальової, Надії Кошман, Вікторії Мельникової та ін., які рецензуються у цьому номері впродовж першого кварталу 2006 року за участі держави випущено ще 1 повнометражний і

9 корометражних фільмів. На Одеській кіностудії завершено фільм «Ефект присутності» (режисер Л. Павловський; 12 частин) і к/м «Переможець» (автор сценарію Володимир Мазур, режисер Віктор Кустод; 20 хв.). На «Укранімафільмі» — «Коп і Штик — завзяті кроти» (автор сценарію В. Шинкарьов, режисер Б. Волков; 10 хв.) та «Калейдоскоп» (сценарій В. Шинкарьова, режисер В. Михайлов). На «Укркінохроніці» — «Житиму!» (сценарій Б. Гнатюка, режисер Г. Давиденко; 20 хв.), «Борис Олійник — поет в інтерн’єрі політики» (літописний сюжет, автор сценарію і режисер С. Шаповалова; 20 хв.), «Маестро Володимир Кожухар» (автор сценарію і режисер Ж. Бебешко; 39 хв.). Студія «Кінематографіст» завершила «Іван Франко» (автори сценарію С. Степаненко, Б. Жолдак, режисер М.Лебєдєв; 53 хв.). «Контакт» — «Своє вікно. Тетяна Яблонська» (автор сценарію і режисер О.Барбарук-Трипільський; 26хв.). Прем’єри плануються в Будинку кіно.

МодІльЯнІ:

пристрасть твореннЯ

Фільм Міка Девіса – про останні роки життя передчасно померлого художника, який належав до групи іноземних художників, котрі творили в Парижі. В ролі Амадео Модільяні – А.Гарсія. Фільм порушує питання про вразливість і дух митця. У ньому виразно змальований контраст між бідним і вічно п’яним Модільяні та чудово одягнутим, респектабельним Пікассо. Режисер показує Модільяні як митця, який живе і помирає в ім’я мистецтва і кохання.

«Іван Павло II»

«Цей фільм є черговим доказом любові, якою люди наділяють польського папу», — так відгукнувся папа Бенедикт IV про екранний портрет Івана Павла II. У роботі над фільмом взяли участь польські, американські та італійські студії. У героя перевтілювалися двоє американських акторів — Карі Елвес (молодий Кароль Войтила) та Джон Воінт. Акцент — на діяльності папи як духовного провідника й охоронця спокою. У перших сценах показано замах на його життя

13 травня 1981 року. Світова прем’єра італійської версії фільму відбулася у Ватикані наприкінці минулого року.

КарколомнІ вигадки

Бестселер Брауна «Код Леонардо да Вінчі» переносять на екран продюсер Браян Гразер та режисер Рона Говард. За версією Брауна — Ісус Христос залишив дітей з Марією Магдалиною, а Ватикан не зупинився ні перед чим, аби приховати це. Твір називають «святотатством» і «несусвітньою дурницею». Керівник Католицької Ліги зажадав від компанії - продуцента, аби в титрах було вказано, що йдеться про чистої води фікцію. Вестмінстерське Абатство відмовило творцям фільму у надані приміщення для зйомок. Зате Лувр дав згоду — і це зрозуміло, адже завдяки «Коду Леонардо да Вінчі» відвідування музею побило всі рекорди.

Анджею ВайдІ — 80

Зі свого творчого доробку, який нараховує 35 ігрових фільмів, Анджей Вайда вибрав

5 назв, які склали авторську програму, презентовану у березні у Варшаві. В альбомі «Фільми Вайди» вміщено також коментарі автора до цих фільмів — «Весілля» (1973), «Земля обітована» (1975/2000), «Людина з мармуру» (1977), «Панни з Вілько» (1979) і «Дантон» (1983).

«Французька весна»

В Україні — «Французька весна» — Дні французької культури, що триватимуть цілий місяць. Кінематографічна частина «Весни» стартувала в Донецьку програмою «Довга ніч... короткого метражу». Наступна акція під назвою «КІНО-МІКС» відбулася 5 квітня в столичному кінотеатрі «Жовтень». Після Києва програму було показано у Львівському національному академічному українському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької та в донецькому «Кінопалаці «Зірочка».

19 – 25 квітня в кінотеатрі «Україна» відбувся фестиваль допрем’єрних показів. Фільми, зняті в 20-х роках минулого століття, — «Тристороннє дзеркало» Жана Епшнейна і «Ворожка» Ноеля Ренара — показали в програмі «Кіно-Мікс» 5 квітня в кінотеатрі «Жовтень». А таперами цих німих стрічок минулого стали музиканти, котрі грали сучасну електронну музику.

Фестиваль

документального кІно «Контакт»

З 8 по 14 квітня в Києві проходив ІІ Міжнародний фестиваль документального кіно «Контакт» ім. Л. Роднянської. 4 квітня в Блакитній вітальні київського Будинку кіно відбулася прес-конференція, присвячена фестивалю, на якій презенували Положення про конкурс сценаріїв, оголошений Катериною Ющенко на закритті минулорічного МКФ «Молодість» (конкурс проводить Міжнародний фонд «Україна 3000» і Міжнародний кінофестиваль «Молодість»). Виступаючи на відкритті, Президент України Віктор Ющенко відзначив, що документальне кіно має надзвичайну вагу для формування колективної пам’яті кожної нації.

Конкурсна програма фестивалю «Контакт» складається з двох частин — міжнародної (з конкурсом короткометражних і повнометражних фільмів) і національної (з аналогічним конкурсом), які судять два різних журі. Журі Міжнародного конкурсу цього очолив литовський режисер-документаліст Саулюс Бержиніс, також у складі журі працювали Володимир Оселедчик (Україна, режисер і продюсер), Сергій Лінков (США, режисер), Євґєній Цимбал (Росія, режисер), Людмила Лємєшева (Україна, кінокритик, сценарист).

У складі журі Національного конкурсу —Мирослав Попович (Україна, філософ), Марина Кондратьєва (Україна, режисер), Сергій Тримбач (Україна, кінокритик, сценарист), Галина Копанєва (Чехія, кінокритик) й Оксана Забужко (Україна, письменник).

Цього року до міжнародного конкурсу було відібрано сім українських фільмів — шість короткометражних і один повнометражний, до національного — 15 короткометражок і дві повнометражні картини.

Отже, українські учасники «Контакту»:

Короткометражні фільми в міжнародному й національному конкурсах

«Стояла собі хатка», режисер Олена Фетісова

«Nevseremos. Люди з Майдану», режисер Сергій Маслобойщиков

«Адам і Єва» режисер Мурат Мамедов

«Олександра Екстер і світова сценографія», режисер Валентин Соколовський

«Подорожні», режисер Ігор Стрембіцький

«Замки України», режисер Артем Сухарєв

Повнометражні фільми (міжнародний конкурс)

«День сьомий», режисер Олесь Санін

Короткометражні фільми (національний конкурс)

«Лінія», режисер Валентин Васянович

«Летять, ніби чайки» (з циклу «Пісні серця»), режисер Юлія Лазаревська

«Портрет, намальований глибиною», режисер Леся Мацко

«І була ніч», режисер Людмила Корнійчук

«Жовті води», режисер Олександр Шейко

«Психічне запаморочення», режисер Оксана Малашенкова

«Жили собі були...», режисер Олена Бойко

«З найкращими побажаннями! Енвер», режисер Вікторія Мельникова

«Наш Авалон», режисер Ганна Яровенко

«Акомпаніатор», режисер Тетяна Скочко

«Літати, висоти не втрачаючи», режисер Валентин Соколовський

Повнометражні (національний конкурс)

«Позитивні люди», режисер Сергій Лисенко

«Три мушкетери 27 років потому», режисер Артем Литвиненко

ДублюваннЯ

украЇнською мовою

31 березня в приміщені кінотеатру «Кінопалац» відбулася прес-конференція, присвячена дублюванню українською мовою першого американського фільму — анімаційної картини «Тачки»/Cars (2006, режисер Джон Лессетер).

Напередодні, 30 березня, в Києві відбувся кастинґ з підбору голосів для дублювання і було сформовано українську акторську групу — отже, американські «Тачки» заговорять голосами акторів Остапа Ступки, Олександра Ігнатуші, Ольги Сумської, Юрія Коваленка і співака Андрія Середи.

Український переклад діалогів «Тачок» зробив Олекса Негребецький, відомий за українською адаптацією популярного телесеріалу «Альф». Кастинґом керував директор Відділу акторських голосів компанії Disney Маріуш Яворовський, що спеціально задля цього приїхав до Києва. «Тачки» мають вийти на українські екрани 15 червня 2006 року.

Наступним після «Тачок» проектом, який дублюватиметься українською, буде картина «Пірати Карібського моря: Скриня мерця»/Pirates of the Caribbean: Dead Man`s Chest (2006, режисер Ґор Вербінські) — про це на прес-конференції заявив генеральний директор B&H Film Distribution Богдан Батрух.

Нагадаємо, що в березні цього року в український кінопрокат вже вийшла перша стрічка, дубльована українською, — шведсько-норвезька картина «Карлсон, який мешкає на даху»/Karlsson pa taket (2002, режисер Вібеке Едсее), в дублюванні якої взяли участь Олег Скрипка, Ані Лорак, Тамара Яценко, Наталя Сумська. Українську версію картини зробила компанія «Ательє промоцій» (продюсер — естонець Алекс Ковськи). «Ательє промоцій» вже розпочало роботу над дублюванням українською наступного фільму, що має вийти на екрани вітчизняних кінотеатрів наприкінці травня. Це буде повнометражна 3D анімація «Теркель і Халепа»/Terkel i knibe (2004, режисери Крестен Вестбйерґ Андерсен, Торбйорн Крістофферсен, Стефан Фйельдмарк).

«КІнолІтопис»

На початку квітня в Києві пройшов фестиваль документального кіно «Кінолітопис» відкрився польською стрічкою про директора львівської галереї мистецтв Бориса Возницького. Зняла фільм польська режисерка Малґожата Потоцька, до речі, нащадок відомого графа Миколи Потоцького. Стрічка називається «Охоронець минулого часу». В ній йдеться про цінні експонати мистецької колекції, яку зібрав Возницький. «Кінолітопис» проводять втретє, але польське кіно на ньому представлене вперше — на фестивалі покажуть три стрічки польських документалістів. Третій «Кінолітопис» має гасло «Місто і особистість», і його конкурсну програму складають фільми про будь-яке місто світу та непересічних його мешканців. Тож французькі, чеські, російські і українські документалісти три дні розповідали про Париж, Прагу, Санкт-Петербург, Анну Ахматову, Олексія Германа та Катерину Білокур. У рамках фестивалю, окрім прем’єри низки документальних фільмів, пройшли майстер-класи, фотовиставки та інші заходи.

ДнІ польського кІно

З 1 по 5 квітня в Києві проходили Дні польського кіно, що їх представляли Польський інститут у Києві, Всеукраїнська мережа кінотеатрів «Кінопалац» за підтримки Інституту ім. Адама Міцкевича у Варшаві. В програмі фестивалю – сучасні ігрові польські фільми, що демонструватимуться в кінотеатрі «Кінопалац», а також цикл «Майстри польської документалістики», який показали в Будинку кіно.

ЧекаюЧи на «ІсторІю»

Негаразди з українським кіно проявляються не тільки у сфері виробничій. Так само загальмована робота над «Історією українського кіно» в провідній інституції, якій би це належало виконати, – відділі кіно Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ. Щоправда, з'явились окремі «авторські» версії: книги Любомира Госейка, Василя Ілляшенка, грунтовне дослідження дореволюційного періоду Володимира Миславського. Оцінити ситуацію в цій сфері взялись організатори Всеукраїнської наукової конференції «Історія українського кіно. Сучасні дослідження»: НСКУ, Центр кінематографічних студій НаУКМА, АМУ, кафедра кінознавства КНУТКТ ім. І.Карпенка-Карого та Національний Центр Олександра Довженка за підтримки Міністерства культури і туризму. 21 березня в Будинку кіно з доповідями виступили дослідники профільних музеїв та архівних установ – Михайло Донець із Центру О.Довженка, Ніна Топішко, Тетяна Ємельянова з Центрального державного архіву кінофотодокументів ім. Г.Пшеничного, Раїса Прокопенко з Меморіального музею О.Довженка Київської кіностудії. Нові книги оглянули кінознавці Оксана Мусієнко та Роман Росляк. Презентувалися і проекти: Наталя Казакова – «Бібліографічний покажчик українського кіно»; Ірина Зубавіна – Нариси з історії кіно; Сергій Тримбач – Довженківську енциклопедію. Олександр Безручко розповів про нові знахідки в архівах. Аспекти історії різних періодів прозвучали у доповідях Ірини Зубавіної, Вадима Скуратівського, Михайла Собуцького, Романа Бучка, Валентини Слободян, Галини Фількевич, Олени Пилипенко, Лариси Брюховецької. Матеріали конференції читайте в наступному номері.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2006:#3

                        © copyright 2017