Володимир Миславський Перейти до переліку статей номеру 2006:#4
Цінність факту: перші десятиліття кіно в Україні


У червні минулого року вийшла моя праця «Кіно в Україні 1896 — 1921 . Факти. Фільми. Імена». Монографія включає три розділи: про зародження і становлення кіно в Україні; фільмографічний розділ, до якого увійшли 1120 анотованих статей про ігрові фільми та хронікальні сюжети; а також біографічний розділ, що включає 187 біографічних статей.

Нещодавно я завершив нову, розширену редакцію рукопису, який влітку нинішнього року запланований до публікації українською мовою під патронатом кафедри кінознавства Київського державного університету кіно, радіо і телебачення ім. І.Карпенко-Карого.

У підготовлені матеріали було внесено суттєві зміни та доповнення. На 70 позицій збільшено довідковий апарат — до біографічного розділу додано 45 статей, присвячених персоналіям, до фільмографічного — 28 (з описами фільмів). Ілюстративна частина збільшилася на 30 фотографій. Її доповнили знайдені мною нові ілюстративні матеріали, а також фотографії, надані фотографами Києва, Львова, Польщі, Росії та США.

Також розширено й скориговано розділи «Зародження і становлення кіно в Україні», «Факти і дати з історії кіно в Україні». Систематизовано та впорядковано посилання на джерела та літературу. Окрім цього, виявлено і додано 188 нових бібліографічних і архівних джерел з досліджуваної теми, загальна кількість яких тепер становить 543. Деякі матеріали, що висвітлюють історію кіно в Україні, будуть опубліковані вперше (наприклад, інформація про зйомки фільму «Фокусник Альбані»). Цей фільм, знятий Альфредом Федецьким влітку 1897 року у Харкові, є першою постановочною кінозйомкою не лише в Україні, але й на території Російської імперії.

Також я врахував зауваження колег щодо методологічного принципу побудови деяких розділів. Зокрема, назви фільмів, знятих за кордоном, у фільмографії наведені тепер і мовою оригіналу. У біографічних розділах виправлено неточності та помилки в датах.

І все-таки, незважаючи на, здавалося б, скрупульозне вивчення архівних та опублікованих джерел, майбутня книга не виключає і помилок, і неточностей, і спірних моментів. Щоправда, це зумовлено об’єктивними причинами. Зупинюся на деяких труднощах, що виникли під час роботи, оскільки з ними стикатимуться й інші дослідники раннього українського кінематографа.

Дослідник, який вирішив написати роботу про історію кіно в Україні до 1921 року, може скористатися, окрім відомих опублікованих робіт, лише скупими архівними матеріалами та газетними публікаціями, що зазвичай мають рекламний характер. Вивчати самі фільми дослідник не може через їх відсутність. Наведу цифри.

У період з 1896 до 1921 року на території України було знято щонайменше 1160 фільмів: 384 ігрових та 776 хронікальних. Більша їх частина не збереглася. Наскільки мені відомо, жоден ігровий фільм, знятий до 1921 року, не представлений в українських державних організаціях — чи то кіноархів, чи навчальний заклад.

З ігрових фільмів, поставлених в Україні до 1921 року, збереглося близько десяти. У Держфільмофонді Росії, наприклад, зберігається фільм «Тарас Бульба», випущений Олександром Дранковим. Це знятий на плівку театральний спектакль у виконанні української трупи Миколи Садовського, що гастролювала в Петербурзі. Фільм є надзвичайно цінним для дослідження українського дореволюційного театру. На початку 1970-х український кінознавець Олександр Олексійович Шимон передав на зберігання у Держфільмофонд чотири некомплектні фільми, поставлені харківським режисером Олександром Арбо в 1911 — 1912 рр.: «Дачний чоловік, або Трагік мимоволі», «Дорогий поцілунок», «Хохол наплутав, денщик підставив», «Під дзвін ланцюгів».

Також у Держфільмофонді Росії зберігається фільм «Віра Чибиряк», поставлений на Київській кіностудії світлотіні А.С.Писарєва 1917 р. Другий фільм тієї ж компанії — «Звірства більшовиків напередодні здачі Києва 21 серпня 1919 р.» знаходиться у Лондонському кіноархіві.

Дійшли до наших днів і декілька фільмів, знятих у 1918 — 1920 роках російськими студіями в Ялті та Одесі: 6 фільмів ательє Олександра Ханжонкова, 2 — Іосифа Єрмольєва, 1 — Козловського і Юр’єва, 1 — т/д «Русь» та 1 — фабрики Дмитра Харитонова. Сумна доля більшості інших українських фільмів має конкретне пояснення.

В Україні систематичний випуск ігрових картин починається в 1909 році. Майже всі фільми, випущені в 1909 — 1913 роках, були «кінодекламаціями» або «кіномовними картинами» і ставилися за українськими прозовими та драматургічними джерелами. Ці фільми, як відомо, мали успіх переважно в провінції. Якщо вдатися до фільмографічного опису Веніаміна Вишневського «Художні фільми дореволюційної Росії», можна переконатися, що найбільше вони були поширені в Україні. При цьому фактично всі картини українського виробництва, що «розмовляли», повторювали репертуар українських театральних труп і декламувалися українскою мовою. «Кінодекламації» та «кіномовні картини» виходили в одному чи двох примірниках, а кінодекламатори експлуатували ці копії до повного зносу.

У 1913 році на зміну кустарному виробництву «кінодекламацій» приходить кіновиробництво. Перші ательє відкриваються в Києві, Одесі та Катеринославі. Безумовно, ці установи за своїм творчим потенціалом і технічним оснащенням не могли конкурувати зі столичними студіями.

Внаслідок невисокого технічного рівня картини українських студій мали обмежений прокат та демонструвалися переважно в провінції. Наприклад, наклад середнього столичного фільму сягав декількох десятків копій, а наклад фільму українських студій не перевищував десяти.

Окрім того, аби хоч якось витримувати конкуренцію з російською та іноземною кінопродукцією, власники українських кіностудій змушені були вдаватися до скандальних і злободенних тем, як, власне, й інші невеликі ательє Російської імперії.

У 1912 — 1914 роках лише кілька фільмів в Україні були екранізаціями української класики. З іменем одного з найвидатніших майстрів української сцени — театрального режисера Миколи Садовського пов’язані зйомки перших таких фільмів у Києві та Катеринославі. Засновник київського Акціонерного кінематографічного товариства С.Френкель фінансував постановку фільму «Три кохання в мішках». Це був зафільмований однойменний спектакль за творами М.Гоголя у виконанні київського театру М.Садовського.

У Катеринославі виробництво перших художніх фільмів фінансував власник великої прокатної контори Ісай Спектр. Влітку 1911 року під час гастролей театру М.Садовського в Катеринославі місцевий кінооператор Данило Сахненко зафіксував на плівку найкращі постановки трупи — «Мати-наймичку» І.Карпенко-Карого та «Наталку Полтавку» І.Котляревського.

Також у Катеринославі в ательє «Батьківщина» було поставлено фільм «Запорозька Січ» про бойові подвиги запорозьких козаків та кошового отамана Івана Сірка, що захищали Україну від татар та турків у ХVII ст. Картина знімалася за участі нащадків запорозьких січовиків на історичних місцях колишньої Січі. Консультував знімальну групу історик Д.Яворницький. Спеціально для фільму Д.Стрижевський написав музику. Декорації створив художник Є.Шпалик. Але і цей фільм (як, власне, й десятки інших українських фільмів) до нас не дійшов.

Становище кінохроніки більш втішне. Із 776 хронікальних фільмів та сюжетів, знятих на території України до 1921 року, збереглося 192: 8 сюжетів зберігаються у фільмотеці «Гомон» у Парижі, 22 — у Центральному державному кіноархіві України в Києві й 162 — у Російському державному архіві кінофотодокументів у Красногорську.

Однак більшу частину українських сюжетів Красногорського кіноархіву складає кінохроніка, де зафільмовано царську родину під час світських рейдів у Криму. І все-таки, серед 162 сюжетів представлено чимало цікавих кінозйомок Києва, Одеси, Катеринослава.

Вважаю, що доцільно отримати копії деяких ігрових фільмів та найцікавіших хронікальних сюжетів з іноземних архівів. Але сьогодні зробити це досить проблематично, оскільки в Росії, до прикладу, розцінки на копіювання відеоматеріалів, зокрема на відеоносії, досить високі, особливо для іноземних організацій (в тому числі й українських). Тому ідея поповнення українського кінофонду залишатиметься примарною, доки зацікавлені інстанції не отримають цільове державне фінансування на придбання кіноматеріалів в іноземних кіноархівах.

Вельми проблематично також розшукати інформацію про кінопрацівників, що емігрували в період громадянської війни. Документи, які зберігаються в іноземних архівах, поки що малодоступні для вітчизняних дослідників. Наразі інформацію про кінематографістів, що працювали за кордоном, можна знайти в еміграційній пресі — спеціалізованих та загальних видання Німеччини й Франції 1920 — 1930 років: «Кіно-Луна», «Кіномистецтво», «Час, «Остані новини», «Руль», «Російська газета», «Російські новини». Усі перелічені джерела зберігаються у двох найбільших московських бібліотеках. В українських біблітеках є лише окремі номери російсько-німецького видання «Напередодні». Сподіваюся, подібна інформація стане через рік доступнішою, адже в Москві підготовлено до випуску компакт-диск з текстами всієї емігрантської преси, що зберігається в Росії.

На завершення — декілька слів про класифікацію фільмів. Відносно «кінодекламацій» та фільмів, знятих українськими студіями, запитань не виникає. Це українські фільми, незважаючи на те, що більша їх частина розчинилася в загальноросійському кінорепертуарі.

Та як бути з фільмами, поставленими в тій частині Галичини, яка тепер входить до складу України? Польські кінознавці вважають фільми, зняті в 1910 — 1918 роках у Львові, польськими, адже їх ставили поляки й демонструвалися ці фільми з польськими титрами.

Такої ж точки зору дотримуються й московські кінознавці, вважаючи російськими й ті фільми, що були поставлені російськими студіями в 1918 — 1920 роках в Ялті й Одесі.

Відтак, на мою думку, для фільмів, знятих до 1921 року на території нинішньої України, точнішим буде формулювання «кіно в Україні», аніж «українське кіно», звісно, не враховуючи «кінодекламації» й фільми періоду УНР і Гетьманату. Вважаю, що це питання потребує подальшого обговорення.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2006:#4

                        © copyright 2017