Михайло Собуцький Перейти до переліку статей номеру 2003:#1
Зміст форми (короткометражні фільми 32-ї «Молодості»)
 
короткометражні фільми 32-ї «Молодості»
  короткометражні фільми 32-ї «Молодості» Трамвай номер 9  
 


Якщо можливо взагалі здійснити поділ на «формальне» та «змістове» в художньому творі, виявиться, що стосунки між ними у короткому фільмі значно гнучкіші, менш ієрархічні, ніж у фільмі повнометражному. Найпростіше можна сказати так: короткий метраж дозволяє робити змістом те, що у повному метрі було б лиш елементом форми. Експерименти припустимі всюди; але навряд чи хто додивиться до кінця півтори чи дві години суто формального експерименту. У повнометражне експериментаторство треба вкладати ще «щось» (яке вважатиметься змістом — відповіддю на питання «про що це кіно?»); короткометражна стрічка — завжди трохи «кіно про кіно», хоч часто і не виголошує цього.

Короткі фільми, відверто присвячені зніманню фільмів, були, як і торік, представлені на фестивалі «Молодість» бразильцями: у конкурсній програмі — 20-хвилинна «Дада» Едуардо Вайсмана (на жаль, менш іронічна, ніж торішня «Арабія» Тіаго Морена); поза конкурсом — теж 20-хвилинна стрічка «Як вмирають у кіно» Лулеане Лойоли Корреа. Проте значно більше серед фільмів короткого метражу було таких, що просто демонстрували тотожність змісту формі, їх взаємопоглинання. Кінометафора — «форма» за визначенням — або і просто несподіваний поворот, сюжетний хід (що теж є «формою» щодо теми або проблеми), самі стають «темами»; те, як показано, зливається з тим, що показано (про що розказано).

Однієї розгорнутої метафори режисерові Ріті Пальмі з Портуґалії вистачає на 27 хвилин «Швачки, що проковтнула голку» (як Салазар — претендента від опозиції, що «вколов» його). Ще один портуґалець (Андре Ґодіньо; конкурс студентських фільмів) у декілька хвилин вкладає розв’язку без зав’язки. Фільм так і називався «6 хвилин»; на прес-конференції його автор пояснив, що такий час (насправді 8’45») йому було відведено заздалегідь, і він зробив те, що можна було зробити у цих рамках. Відштовхуючись від фільму Р.Брессона «Засуджений до страти втік» (1956 р.), молодий режисер сконцентрувався на «втечі», можливій за шість хвилин: його засуджений (без будь-якої мотивації засудження) встигає зв’язати у два мотузки шматки простирадла, прив’язати один до дверей і до стільця, другий — до вікна, накинувши його петлю собі на шию, встати на стільчик і чекати. Двері відчиняють, щоб вести його на страту, — стілець висмикується з-під ніг... Втеча від чужої волі через власноручне здійснення того самого. Цього разу — не як у «Швачці...» — жодних асоціацій з жодним політичним змістом. Просто — по-своєму сказати те, що уже сказано (знов-таки, зі слів автора).

Сюжетні повороти, які тематизуються у конкурсних короткометражках, іноді не є навіть розв’язками. Повний метраж рухався би крізь них або від них: деякі могли б бути передтитровими зав’язками великих фільмів. Це — «Гвоздика містера Томпсона» Даян Петтерл (Велика Британія), де йдеться про любов старих людей та її «третій кут» — могилу дружини, куди відносить гвоздики Містер Томпсон, купуючи їх у закоханої в нього жінки. Це — і «Короткі миті» з життя кількох людей, стягнуті до точки, де сходяться годинникові стрілки о 12-й, коли задуто свічку (Джеремі Рейзоп, Велика Британія — Шотландія). Більш «серединні» як для ігрового фільму епізоди — п’ятихвилинне «Жертвоприношення» Джона Річардса (Велика Британія — Уельс) або 12-хвилинна стрічка грека Танассіса Наскаріса «До перемоги». Точніше «До Ніки»: грецькою це «перемога», але у фільмі — ім’я дівчини, до якої поспішає хлопець, викрадаючи в інопланетних прибульців тарілку, аби встигнути вчасно.

Зовсім завершену змістовну форму дає, наприклад, 10-хвилинна «Куля» Едґара Сан Хуана з Мексики. Зав’язка: дізнавшися, що він смертельно хворий, чоловік починає вбивати всіх, хто коїть що-небудь лихе. Поворот: завдяки такій «терапії» він, здається, скоро одужає. Несподіваний поворот: під час чергового вбивства його самого вбиває такий самий хворий, що придумав собі таку саму «терапію». Результат показу: друге місце у конкурсі глядацьких симпатій.

Диплом журі міжнародної федерації кіноклубів отримав ще один завершений, хоча й інакше вмотивований, сюжетний вузлик: «Завтра день народження» Лариси Бочарової з Росії (студентський конкурс). 13 хвилин з 14-ти дівчинка не хоче жити, бо завтра їй виповниться 18 років (дійсно песимістичний вік, нічого дивуватися); їй дарують насос до велосипеда — і світ враз здається привабливим. Психологічна «глибина» молодіжного песимізму виміряна доволі правдиво.

Надто змістовна, неосяжна для короткого метражу тема іноді просто руйнує його форму. Британець Пол Віттінґтон у 11 хвилин свого «Героя» намагався вкласти проблематику посттравматичного синдрому учасника бойових дій на Фолклендських островах, побачену очима його молодшого брата, і зробив це у дуже лобовий, декларативний (відповідно, нехудожній) спосіб. Хоча фільм за задумом є ігровим, а не безпосередньо репортажним. Виразнішою є 14-хвилинна «Глибина шкіри» Юсафа Алі Хана (теж Британія), де показано поступове самоототожнення зацькованого скінхедами пакистанця зі своїми переслідувачами, його погляд на себе з їхньої позиції.

Розчинення форми у змісті (а не змісту в формі) виправдане у випадку «прямого кіно» — direct cinema, «неігрового художнього фільму» (один з його засновників Альберт Майслес був присутній на фестивалі й представляв свій позаконкурсний повнометражний фільм «Надай мені притулок»). У конкурсі студентських фільмів Головне журі визнало найкращим саме такий фільм — «Cantando la vida» режисерів Інес Томсен та Вольфа Маркуса Гоппнера (Німечина). Стара жінка, яку один з авторів зустрів на пляжі в Барселоні, на протязі 15 хвилин входить у воду, співає, плещучися в ній, виходить, говорить, що з радістю повторить це і завтра. Вона ж бо кожен день співає під час купання. Усе. Автори вміло користуються здатністю кінокамери змусити людину грати роль самої себе перед її оком — яким ми й бачимо цю людину.

Або її роль. Саме це все життя блискуче робить швейцарський режисер Данієль Шмід — почесний гість фестивалю, нагороджений на ньому за внесок у світове кіномистецтво. З його «Поцілунком Тоски» — повнометражним документом про життя оперних музикантів у відставці — студентську короткометражку об’єднує ще й тема старих людей, що вміють радіти життю, загалом характерна для цьогорічної «Молодості». Їй присвячено неігровий фільм «Старі люди» українців Валентина та Максима Васяновичів; її ж, з поправкою на тему смерті, розробляють Монік Дюрвіль (Іспанія — Франція) у «Людині, що ходить пішки» (обидва фільми — з короткометражного конкурсу) та Петра Біондіна Волпе (Німеччина) у «Креветках» (студентський фільм, який відзначено заохочувальним дипломом Головного журі). Сюжет «Креветок», щоправда, не надто ориґінальний: молода медсестра допомагає старій пацієнтці у виконанні бажання (поїсти у ресторані креветок, яких їй їсти не можна), від чого та вмирає з власної волі. Аналогів таких «останніх ескапад» налічується у кінематографі вже чимало, від «Острова мастодонтів» Ж.-Ж. Бенекса до показаного навесні цього року на фестивалі голландського кіно «Монте-Карло» Норберта тер Голла. Проте, як пам’ятаємо, короткий метр (особливо студентський) і не претендує на сюжетну чи тим паче тематичну новизну: достатньо й опанування, так би мовити, змісто-форми.

Дипломом Головного журі у конкурсі короткометражних фільмів відзначено «Колодязь» режисера Байрама Фазлі (Іран), змістовність форми якого на диво довершена. За 15 хвилин перед нами розгортається — на екрані, без будь-яких переказів у монологах — здійснення бажань трьох людей: жінки, її коханого та її чоловіка. Бажання візуалізуються спочатку в уявний спосіб, потім виповнюються в реальності, що, звісно ж, може тільки налякати тих, хто за хвилину до того саме цього й хотів (коли в колодязі насправді присипало землею чоловіка й дитину від нього, жінка й її коханий кидаються рятувати цих небажаних для них людей). Певна аналогія зі «Спробою злочину» Л.Бунюеля (1955 р.) напрошується й тут; але динамічний монтаж, багатоплановість і разом з нею лаконізм значно відрізняють її від повнометражного Бунюелівського прототипу.

Тепер — про найкращий короткометражний фільм. Ним Головне журі визнало анімаційну стрічку «Йшов трамвай №9» нашого співвітчизника Степана Коваля. Цей фільм отримав разом з тим ще й приз глядацьких симпатій. Для тих, хто його бачив, це й не дивно; прем’єра фільму вже була в Будинку кіно, тож для нашого читача можна його не переповідати. Та це було б і неможливо, бо змістовна сторона настільки органічно злита тут із формою пластилінової анімації (аж до титрів), насичена такою безліччю деталей, можливих тільки у цій формі постійного виліплювання та перетікання контурів, що потребує неодноразового перегляду, а не переказу. Маю зазначити лише, що перемога саме анімаційного фільму в конкурсі (до речі, як і торік) почасти передбачувана: якщо для ігрового чи документального кіно повний метраж — основна форма, а короткий — експериментальна, то для анімації основним є якраз короткий метр. За 10 хвилин (тривалість фільму С.Коваля) вона, за давньою традицією, встигає все сказати, і перехід у довший метраж для неї скоріше примха, аніж необхідність.

Експериментам змістово-формального характеру анімація може відводити, відповідно, ще коротший метр; на цьогорічній «Молодості» таких стрічок було декілька. Це і польська ілюстрація до української пісні «Миленька» (режисер Йоанна Ясинська; студентський конкурс; 4 хвилини), і «Вдале пірнання» Емілі Скіннер (Велика Британія; конкурс короткометражних фільмів; 3 хвилини). У «Вдалому пірнанні» є навіть і сюжетний поворот, коли улюблена іграшка зраджує, а монстр виявляється рятівником. Нарешті, до вдалих експериментів з формою можна віднести «Тільця» Маттіаса Деншеля з Німеччини (студентський конкурс). За три з половиною хвилини аніматор, «оживляючи» зображення людини і бика у мистецтві різних часів — від первісного до сучасного, проводить нас по колу розвитку стилістики малюнка, яке, пройшовши всі класичні форми, замикається аванґардною первісністю. Зроблено майстерно і з гумором.

Насамкінець згадаю ще одну анімаційну стрічку, присутню у конкурсі: 10-хвилинну «Одноразову вічність» Михайла Іллєнка. Її нашому глядачеві теж не треба представляти; майстерність у наповнюванні змістом форм, в тому числі ілюзій сприйняття, в ній очевидна, і призів «Одноразовій вічності» не дісталося, мабуть, лише через велику конкуренцію. Вдалих фільмів цього року значно більше, ніж минулого.

Нехай не менше буде їх і надалі.


Корисні статті для Вас:
 
Досвід-межа і досвід за межею2003-04-17
 
За кривду гір2003-04-21
 
Sacrum, літературний мотив чи відкрита структура2003-05-05
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#1

                        © copyright 2017