Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2006:#5
Білий птах
 
Іван Миколайчук в рідному селі Чортория. 1968. З архіву Жана Макаренка
  Іван Миколайчук в рідному селі Чортория. 1968. З архіву Жана Макаренка  
 


До 65-річчя з дня народження Івана Миколайчука в Україні відбулася низка акцій. Буковину відвідала делегація Національної Спілки кінематографістів України. 14 червня в Чернівцях в обласній науковій бібліотеці – відкрито книжкову виставку, присвячену митцю, а в примішенні обласного театру ім. Ольги Кобилянської пройшов вечір пам’яті майстра кіно. Наступного дня його пам’ять вшановували в його рідному селі Чортория, а ввечері в Чернівцях показали новий телефільм «Іван Миколайчук. Книга життя», прем’єра якого пройшла і на 5-му каналі.

У Києві, в Будинку кіно, 20 червня відбувся круглий стіл «Іван Миколайчук як феномен української культури», а 22 червня в Національному театрі ім. І.Франка – вечір «Білий птах». На кількох телеканалах пройшли ретроспективи його фільмів.

Ювілей став нагодою ще раз поміркувати над місцем і роллю Івана Миколайчука не тільки в кіно, а й в Україні загалом.

Ми говоримо, що він був обличчям і душею українського кіно, маючи на увазі зіграні ним ролі у фільмах Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Бориса Івченка та його власних. Але маємо пам’ятати, що душею може стати той, хто не тільки обдарований талантом, а й є обраним, виконує важливу місію на цій землі, серед цього народу. Щодо Миколайчука, то це місія порятунку нації. Її в ХІХ столітті здійснив поет і пророк Тарас Шевченко. Очевидно, не випадково актор перевтілився у нього у фільмі «Сон» і не випадковими є збіги в біографії — майже десятирічна заброна творити, а також рання смерть – у тому самому віці, що й Тарас Шевченко.

Миколайчук змусив найширшу (в сенсі світову) глядацьку аудиторію зачаруватись образом Івана Палійчука, будучи магічним у цій ролі, органічним та граційним актором, без будь-яких зусиль зчитуючи коди національної культури, ментальності, зрештою, світоглядних обширів, які прагнула поховати у братській могилі «дружби народів» потужна радянська ідеологічна машина. Він зробив це тоді, коли йому виповнилося усього 23 роки, тоді, коли в українському кіно панував «позавчорашній день», день, який, за висловом Івана Дзюби, «завжди думав, що буде сьогоднішнім».

Іван Миколайчук, блискуче зігравши дві ролі, опиняється в центрі пошуків, які сміливо вели згадані режисери в Україні, як і тогочасні поети, серед яких Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, а також композитори, скульптори, художники. Він не загубився серед того кола, навпаки, був його окрасою, світлим і притягальним джерелом творчої енергії. Ці пошуки спиралися на міцну базу професіоналізму, знання світової культури. Окрім цього фундаменту, Миколайчук додав ще фундамент культури народної, яку добре знав і щиро любив.

Миколайчук знімався в багатьох і дуже різних режисерів того часу, грав поруч з багатьма акторами. Але серед них були ті, яких він міг згуртувати. Розвиваючи практику своїх колег-режисерів, він вводив у світ кіно молодих, ще маловідомих акторів, серед яких — Анатолій Хостікоєв, Ярослав Гаврилюк, Григорій Гладій, Галина Сулима, Наталя Сумська. Він був своїм серед видатних митців свого часу — дружив, зокрема, з Володимиром Івасюком, Анатолієм Фуженком. Можна сказати, що на його особі сходилось і перетиналося багато ліній української культури. Феноменальністю його якраз і було, що він усіх консолідував, тому що мета творчості, хоч і не декларувалася, була чіткою і прозорою. Як мудрий політик, він умів множити друзів та однодумців, а не відштовхувати їх.

Ясна річ, без Івана Миколайчука українське кіно не було б таким, яким ми його знаємо. Згадаймо бодай одну властивість його творчості, хоч і не головну, але дуже важливу — як сміливо і впевнено він продовжив реформу музики в кіно – у фільмах «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота», «Вавилон ХХ», започатковану Сергієм Параджановим у «Тінях забутих предків», коли музичною тканиною ставала народна музика і пісня. Цього вже досить, щоб переконатися у його новаторстві. Можна припустити, що не всі поділяли його прагнення, аби з екрана звучала народна музика, та мине зовсім небагато часу і на весь світ уславиться режисер і музикант Емір Кустуріца, який за основу ритмічної організації своїх фільмів візьме саме фольклор, фольклор балканських народів. Його творчий хід оцінять як оригінальний і увінчають найвищим визнанням. А от Іван Миколайчук ще на початку 1980-х виношував задум аналогічного фільму, де ритмічною основою мав стати пісенний фольклор його рідної Буковини. Називався він «Небилиці про Івана». На жаль, здійснити не встиг...

Іван Миколайчук, хоч і небагато знімався за кордоном, (Югославія, Болгарія), проте сміливо вибудовував міжнародну перспективу для українського кіно («його в обличчя знали вже мільйони»), і будучи знаним, ні на мить не переставав залишатися сином свого народу. Він мав усе для статусу зірки світового масштабу, як Марчелло Мастрояні чи Жан Поль Бельмондо. Не було тільки в його країні свободи, щоб робити кіно світового рівня. Коли кіно такого рівня щойно розправило крила, його адміністративним способом задушили.

Звичайно, сказане не вичерпує місця і значення Миколайчука для нашої культури. Значення саме сьогодні, коли молодь задивлена виключно на Захід (певна частина, звісно, воліє російську пісенну й кінематографічну попсу), не усвідомлюючи, що самоствердитись можна тільки на власному грунті.

***

Пам’ять про Івана Миколайчука світла. У цьому могли пересвідчитися глядачі на вечорі в Театрі ім. І.Франка, підготовленому режисером Василем Вовкуном. На ошатно оформленому запрошенні був Іван Миколайчук в образі Фабіяна зі скрипкою в руках. Цей кадр з фільму «Вавилон ХХ» стверджував, що мудрість нерозривна з прекрасним, вона через нього проявляється. Постановник вибудував вечір концептуально і дуже влучно. Після короткого змістовного слова Міністра культури і туризму України Ігоря Ліхового на екрані, що розмістився в глибині сцени, пішли фрагменти з фільмів Миколайчука, які невимушено змінювалися живими артистами та виконавцями на сцені. Переважна частина їх приїхала з Буковини і яскраві національні костюми веселили око так само, як і кадри на екрані.

Фестивалів і концертів в Україні проходить тьма, дуже багато з них транслюють по телебаченню. Але всі вони на один копил, позбавлені оригінальності, думки. Ми взагалі не звикли, що концертна режисура може бути мислячою, як правило, це елементарні гала-концерти, з кращим чи гіршим наповненням, або ж позбавлені будь-якого сенсу стрибання довкола співаючої самозакоханої «зірки». Тому глядачі вечора «Білий птах», присвяченому 65-річчю Івана Миколайчука, були приємно вражені якісною і вдумливою режисурою.

Головною ідеєю концерту з гроном талановитих учасників, серед яких улюблені Іваном Васильовичем Глининські музиканти, Гуцульський ансамбль пісні і танцю, народний ансамбль дримбарів з Верховинського району. Чудовий чоловічий танець – граціозний, темпераментний «Аркан» у виконані згаданого вже Гуцульського ансамблю ішов після фрагменту з «Аннички», де молоді Івани — Миколайчук та Гаврилюк – змагаються в танці... Тим часом стрімкі мелодії, що нагадують швидкі гірські річки, змінювалися журливими жіночами піснями у виконанні чудових солісток і на завершення чарувала гармонія тріо «Золоті ключі», що, як відомо, з’явилося з легкої руки Івана Миколайчука, а насамкінець – кілька пісень виконала Марічка Миколайчук. До речі, у цієї співачки щойно вийшов альбом пісень під назвою «Буковина», записаний у Чернівцях, де вона у піснях звіряється в любові своєму рідному краєві, як це робив за життя і її чоловік. Враження було таке, що він був присутній на цьому вечорі. У фільмах, які житимуть і чаруватимуть людей довго-довго.

Це була справді зустріч з тим, що творив Миколайчук, що він любив: високе мистецтво і красу національного духу. Коцерт, вибудуваний на ритмах народної музики, пролетів блискавично, хоч і тривав близько трьох годин.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2006:#5

                        © copyright 2019