Леонід Череватенко Перейти до переліку статей номеру 2006:#6
Вчора і сьогодні


Повна назва цього «літературно-художнього видання» виглядає так: «Олександр Довженко вчора і сьогодні. Затемнені місця в біографії» (видавництво «Терен», Луцьк, 2005). І перше враження вельми позитивне: книгу видали у провінції, а не в столиці; призначена вона для поширення в навчальних закладах; і головне – «книга видана коштом славної буковинки Софії Скоп». І це зворушує.

Книжка складається з п'яти розділів. Це насамперед «вибрані місця» зі щоденників Олександра Довженка, переважно воєнних років; стаття покійного Івана Кошелівця «Про затемнені місця в біографії Олександра Довженка»; стаття Євгена Сверстюка – «Рукописи горять. Але любов триває»; промова Йосифа Сталіна в Кремлі на судилищі 31 січня 1944 року; матеріали з архіву СБУ, присвячені Довженкові, що їх оприлюднив свого часу В'ячеслав Попик. Сам підбір не викликає заперечень, хоча будь-який з розділів можна було б трохи скоротити або розширити. Але такою вже була воля Євгена Сверстюка – упорядника цього збірника матеріалів.

Отож переходимо до менш приємної частини – до закидів, а їх чимало. І головний – напіваматорський характер видання. Щоб не бути голослівними, почнемо з анотації. Скажімо, йдеться там про книгу Івана Кошелівця «Довженко» (Євген Сверстюк, до слова, на с. 121 повторює у своїй статті: «автор монографії «Довженко»»). Направду ж вона зветься «Олександер Довженко», має підзаголовок «Спроба творчої біографії» і вийшла не 1982, а 1980 року (в бібліотеці «Прологу» і «Сучасності» в оформленні Якова Гніздовського). Не прискіпуємось, але гадаємо, що диявол ховається в деталях і дрібницях, що напівзнання гірше від незнання, бо несе далі пагубу під прикриттям істини. Слушно твердить Євген Сверстюк: «Є багато неясних місць і в житті, і в творах. Їх не можуть пояснити автори, що працюють у стилі патетики» (с. 124). Але спираючись на хибні припущення й відомості, осягнути щось навряд чи можна. Тексти Івана Максимовича також не позбавлені неточностей і перекручень, хай навіть вони були незумисні чи неусвідомлені. «Олександер під час перереєстрації на початку двадцятих років не перереєструвався з партії боротьбистів у члени більшовитської партії й автоматично вважався вибулим з її лав. Однак...» і т.д. Себто Кошелівець повторює Довженкову версію з автобіографії 1939 року, що мала на меті затуманити справжні мотиви і події. Тоді як суть полягала в тому, що друзі-боротьбисти, які перебували при владі, як могли рятували свого однопартійця від чергової «чистки», через що й зорганізували йому виїзд (терміновий) до Шумського, який очолював представництво УРСР у Польщі. 16 квітня 1921 року нарком освіти Григорій Гринько телеграфує: «Київ Губ наросвіти Левитському Командируйте негайно до Харкова тов. Довженка для тимчасового закордонного відрядження з тов. Шумським»... Отак починалося відрядження Олександра Довженка, згодом визначене Р.Корогодським як шпигунська спецоперація. На цій темі послизнувся й Сверстюк. Читаємо на с.122: «Глущенко як професійний розвідник був посланий за кордон і там залишений на довгі роки». Зовні все гаразд: посилаючи розвідників за кордон, їх готують, інструктують, дають завдання. От тільки Миколу Глущенка ніхто не готував і не посилав, бо за кордоном він опинився у складі білої, денікінської армії. А вже там 1926 року вийшли на нього фахівці з відомого відомства і запропонували: хочеш повернутись на Батьківщину, спершу попрацюй для неї. Втім, то вже інший сюжет.

Редактором (і водночас дизайнером) видання значиться пан Андрій Криштальський, проте ми не певні, що він (а з ним упорядник) вичитували набрані тексти. Якби вичитували, то не різали б око ляпсуси. На с. 187: «как-будто он шумной»,очевидно, «чумной»); с. 188: «Довженко бил близок к Блакитному (Элланскому)», а може, все ж «был»?; с. 69: цитується нарис Юрія Яновського «Народження майстра»: «Подивишся на цих акторів, тяжко їх запам'ятати» (мабуть, «подивившися»); с. 180: «снимались разные... позорожные» — не одразу втямиш, що мовиться про березільця Олександра Тимофійовича Подорожнього.

Хтось подумає: не варто чіплятись до ненавмисних помилок! А якщо їх, нехай і ненавмисних чи несвідомих, багато? А якщо вони затемнюють зміст, заважають одразу його збагнути?

На с.119 Євген Сверстюк наводить (чомусь у перекладі) лист Олександра Довженка від 22 червня 1937 року до Всеволода Вишневського: «Мені хочеться померти... Шумський поговорював про ліквідацію мене як ставленика Постишева». Шумських ми знаємо двох – Юрія (актора) і Олександра (політика). Втім, у даному випадку, напевне, йдеться про Бориса Шумяцького, старого більшовика і керівника радянської кінематографії. Це про нього запис у щоденнику від 30 грудня 1954 року: «Запам’ятайте, Юлія Іполитівна, – сказав у 1935 році моїй дружині керівник кінематографії Ш., – поки я живий, ніхто з рук вашого сіроокого вовка (сиріч мене) у кінематографію не увійде».

На с.130 дивне висловлювання: «До речі, соціалізму без людини жодними гарматами не встановити». Знов-таки, не одразу дотумкаєш: то ж перекручена «Антистрофа» зі збірки «Замість сонетів і октав» П.Тичини. Починається вона словами: «Я ніколи не покохаю жінку, якій бракує слуху», а завершується – «до речі: соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити». Ні, то не одне й те саме! Цитувати класиків треба точно.

С.134: «Виступ Й.В.Сталіна на пленумі ЦК ВКП (б) 31 січня 1944 року». То був не «пленум», а «засідання Політбюро».

І ще: навіщо було перекладати сталінський текст українською? Хіба великий вождь промовляв у Кремлі українською мовою, як дехто міг би подумати? Сказане стосується не лише виступу Йосифа Віссаріоновича. «Мы родились, чтоб сказку сделать былью» – нехай невелика, але поезія все ж. «Родились ми творити з казки дійсність» – лише кострубаті рядки без жодного грама поетичного.

1994 року Євген Сверстюк написав розлогу розвідку «Розіп'ятий праворуч», що викликала, крім схвалення, ще й здивування.

«Коли під такою назвою побачив світ мій есей до 100-річчя Олександра Довженка, один знайомий запитав: «Отже, він все ж таки розбійник?»

Я задумався... Замислюватись необхідно як після, так і до писання. Безперечно, Довженко не був Ісусом Христом (а хто зважиться претендувати на це?). Але й розбійником він не був – ані тим, що висів ліворуч, ані тим, що праворуч. Олександр Петрович був геніальною особистістю, розіп'ятою на хресті божевільної епохи. Не майте того за зле, але написане бажано вичитувати уважніше.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2006:#6

                        © copyright 2019