Роксоляна Свято Перейти до переліку статей номеру 2008:#1
Ази барокової містерії для могилянських спудеїв


«Аз – це і перша літера абетки, і початок пізнання світу, і перші кроки в яскраве театральне мистецтво України XVII сторіччя, і ази театральної професії в сміливих пробах, етюдах, фантазіях сучасних спудеїв Могилянки. Аз – це Я з пам’яттю культурних коренів та прагненням сміливих сучасних кроків» (з програмки до вистави).

«Аз» – це також і назва вистави Андрія Приходька, прем’єру якої приурочили до 392-ої річниці Києво-Могилянської Академії. Барокова драма другої половини XVII століття, яка лягла в основу яскравого театрального дійства, має, на думку дослідників, саме «могилянські», і аж ніяк не «великоросійські», корені (як це уявлялося першому видавцеві драми І. Шляпкіну, який приписував першу постановку «благородным великороссийским младенцам, ученикам славяно-греко-латинской академии»1). Насправді ж, 1701 року виставу в Москві вперше зіграли саме київські спудеї та викладачі, які прибули сюди на відкриття Cлов’яно-греко-латинської академії.

Звісно, первісна назва, як і належить усім бароковим творам, була далеко не такою лаконічною: «Ужасная изміна сластолюбиваго житія с прискорбным и нищетным в еvангельскомъ Пиролюбці и Лазарі прежде изображенная, ныні же при пированіях на Покрова дійствіємъ благородных украінських младенцовъ в новосияющій Києво-Могилянській Академіі, в Богоспасаемом граді Киеві явленная».

Втім, суттєво спростивши назву, А.Приходько дотримується бароковості в усьому іншому. І навіть у мові. Церковнослов’янська в устах уже нинішніх спудеїв-акторів звучить, хоч і не завжди цілковито правильно, та все ж доволі вправно (це, зрештою, не дивно, адже готували виставу цілих три роки!).

Бароковою і підпорядкованою всім риторичним правилам є і складна структура драми. Незвична для сучасного театру симетричність у розвитку сюжету (після кожної «негативної» сцени обов’язково йде дзеркальна до неї «позитивна», а в кожного персонажа є свій анти-двійник) могла би здатися дещо штучною сучасному глядачеві, коли б не щирий азарт акторів, а також не яскраві й видовищні «інтерлюдії» між діями, в яких заспівує «хор» (відомий у Києві фолькгурт «Божичі»), грає «оркестр народних інструментів» (ансамбль старовинної музики НаУКМА), а спудеї бігають із яскравими стягами чи пропонують глядачам охолоджувальні напої.

Любов Андрія Приходька до бароко, як і його вміння оживити (проте аж ніяк не адаптувати) твори, здавалося б, дуже далекі від нашого часу, не перестає дивувати: пригадаймо хоча б постановку «Воскресенія мертвих» Георгія Кониського у 2003 р. або його ж версію класики іспанського бароко «Життя – це сон» Кальдерона. Особливе наголошення естетичного, візуального складника в драмі – такою є спільна риса всіх постановок режисера. В «Аз» – це і яскраві костюми (чого варте хоча б «Сластолюбіє на семиглавому змії» або довжелезні білі шати Миру), і декорації (поміст, який почергово перетворюється то на навчальні парти, то на бенкетні столи, то на цвинтар), і видовищні сцени (бенкетування Пиролюбця, якого танцями та співами розважають водночас Сластолюбіє та Земна Любов; вознесення бідного Лазаря на Небо; і, звісно, театр тіней в другій частині) тощо.

Та коли йдеться про бароковий театр, ніяк не можемо оминути увагою і етичний аспект. Адже шкільні вистави (а «Ужасная изміна…» – звичний для українського бароко синтез містерії та мораліте) були не лише самоцінними естетичними творами, а й засобом виховання, «допоміжною частиною загальної дидактичної програми»2. Відкриті ж вистави, орієнтовані на глядачів іззовні, хоч і були дуже видовищними (дослідники описують у своїх працях складні інженерні театральні конструкції, які мали просто-таки приголомшити тодішню публіку), та все ж у їхній основі – події Священної історії. Історія бідного Лазаря, який, будучи зневаженим у матеріальному світі, дістає нагороду вже на Небі, – це насамперед повчальна розповідь, наочне втілення божественної справедливості. Натомість історія спраглого земних насолод Пиролюбця, якого карають, відсилаючи за гріхи до Пекла, – застереження всім грішникам, які не дотримуються християнських законів. Типові для мораліте алегоричні фігури – Сластолюбіє, Земна Любов, Мир та ін. – з’являються, щоб наочніше втілити суть притчі, прокоментувати дії персонажа і пояснити причини наступної «розплати».

Зрозуміло, моралізаторство, природне і звичне для глядача вистави у XVIII століті, сприймається в сучасному контексті дещо відсторонено. Адже важко уявити, щоб видовищність «пекельної» сцени могла налякати когось сьогодні. Натомість естетичний складник (для бароко радше допоміжний) в А.Приходька виходить на перший план.

Послідовно і наполегливо повертаючи бароковий театр українському глядачеві, режисер повертає і цілий культурний материк, донедавна затоплений хвилями часу. А те, що цією справою йому вдається захопити і молодих спудеїв, заслуговує на особливу повагу.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2008:#1

                        © copyright 2019