Леонід Череватенко Перейти до переліку статей номеру 2008:#1
Випереджаючи епоху
 
Режисер Ігор Савченко
  Режисер Ігор Савченко  
 


Тихо, непомітно майже проминув 2006 року столітній ювілей Ігоря Савченка, – декілька статей, принагідні згадки в засобах масової їнформації. Непохвальна, повірте, скромність, ощадливість – надто на тлі розкішних, бучних ушанувань і нагороджувань різного штибу і калібру «тимчасовиків». Так, ніби соромимося, що мали провідного, славетного кіномитця. Отож, як писав Дмитро Павличко, «прокляття самоїдам-малоросам, що не достукався до них Монтень!».

До наших (не знати вже яких – національних чи соціальних?) вад необхідно додати ще й таку: ми не вміємо, не навчилися достойно шанувати ані самої минувшини, ані своїх попередників. Радше навпаки – з особливою, надмірною, насолодою ганимо, паплюжимо й витираємо об них ноги. Замість оберігати й вивчати їхню спадщину, стараємось при першій-ліпшій нагоді потоптатись по їхніх творах, доводячи, що нічого путнього в нас не було та й бути не могло. Принципова, дивна якась неповага до всіх і вся, що нам передувало! Тоді як на цій землі направду жили достойні люди, які творили нове мистецтво, змінювали культурний ландшафт держави, котрі могли переступити моря і звернути гори на шляху.

Певною мірою режисерську професію можна порівняти з авіаторською: той самий політ у незвідане, такий же щоденний ризик. Одначе й авіатори бувають неоднакові: є винищувачі, є бомбувальники, є ті, що перевозять рекордні вантажі. Ігор Савченко, поза сумнівом, був льотчиком-випробувачем. Серед 15 його кінофільмів не знайдемо двох подібних, – вони відрізняються один від одного так, немов знімали їх різні режисери. А може, то сам-один Савченко ніс у собі світовідчування, світобачення багатьох людей? «Якщо у вас немає свого, того, що хвилює і що ви хочете розповісти людям, – ви не кінорежисер», – казав він.

Постійно перебував, принаймні прагнув перебувати в перших лавах, постійно виходив на нові теми, сюжети, жанри, відшукував нових героїв, – це змушувало змінювати, оновлювати формотворчі засоби й художні ідеї. Пориваючись уперед, він помилявся, хибив, серце його і тіло вкривалося близнами. Сьогодні, в іншій державі, можемо не погоджуватися з його вибором лейтмотивів, персонажів, способів перекодування, проте завжди розуміємо, про що все це і для чого знімалося. В наші часи, навпаки, модним стало в усьому винуватити глядачів сьогоднішніх, накрутивши не дуже вдатний фільм.

Ігор Андрійович намагався випередити сучасників, прагнучи живого, а не офіційного кіно, у роки війни, коли всі наявні ресурси і можливості мобілізувались для опору фашистським загарбникам, він говорив: “Мені вже прикро дивитися в картинах, що німці топчуться по нашій землі – мені дуже хочеться бачити, як наші бійці ходять по німецькій землі... Я розумію, коли мова заходить про оборону Сталінграда, але навіщо ставити фільми про те, як німці перебували в якомусь маленькому містечку і що вони там робили?” То явно інша площина осмислення. І так – в усьому і завжди, наражаючись на небезпеки і неприємності.

1944 року виходить на екрани патріотичний і «потрібний» фільм Лео Арнштама «Зоя», згодом удостоєний сталінської премії. Як же відгукнувся на цю подію Савченко? «Я хочу сказати, що я проти стрічки «Зоя Космодем’янська». Вона занадто вже свята, вона занадто Жанна д’Арк. Де там дотягтися звичайній дівчинці з сьомого класу, коли вона дивиться і думає : “Але ж у мене двійки були. Не буду я такою”. Це глибоко неправильно”.

Саме тут з місця крикнули: “Мистецтво!”.

Мистецтво – це правда, – одразу відказав Ігор Андрійович. – Я знайомий з дівчиною, яка разом із Зоєю йшла через лінію фронту. Вона була в цьому самому загоні і залишилася живою, жива і тепер. І я запитував її: “Ви ніколи в житті двійок не отримували?”. Вона говорить: “Ой, отримувала!”».

1945 року на щойно відродженій Київській кіностудії Марк Донськой знімав фільм «Нескорені» (за повістю Бориса Горбатова «Сім’я Тараса»), де, зокрема, вперше в світовому кіно було відтворено трагедію Бабиного Яру. Ясна річ, що картину годилося б усіляко підтримати, а Ігор Андрійович у своїй рецензії пише: «Фільм тою чи іншою мірою без почерка, цитатний... у ньому все знайоме, все раніше бачене... Мені, як професіоналу, видається надзвичайно уразливим формулювання “корисна картина”. Я, приміром, переконаний, що шкідливих картин загалом не вміємо робити... У фільмі Донського образна система Горбатова зруйнована. Стрічка вся від початку до кінця педальована, тобто зроблена на тому прийомі, яким ніколи не користується в своїй творчій практиці Горбатов».

Сказане зовсім не означає, що все, зняте Савченком про Велику Вітчизняну чи громадянську війни, заслуговує схвалення і розвитку за нових історичних обставин. Сьогодні багатьох дивує його трактування українських визвольних змагань. Переглянувши, скажімо, «Думу про козака Голоту» чи «Вершників», стає ясно: і Головний Отаман, і петлюрівщина і петлюрівці потребують пильнішого, більш уважного й сумлінного вивчення і розгляду, аніж це практикувалося в кіно радянської доби. Посилаються при цьому на романтичний стиль. Можливо. Але якщо це романтизм, то кепського, зіпсутого смаку. Політична заангажованість Савченка підвела і цього разу. І головне: Олександр Алов і Володимир Наумов підхопили цю сумнівну естафету, понесли далі в своїх перших, знятих на Київській студії, фільмах «Тривожна молодість» і «Павка Корчагін». Чому їх заторкнула і затривожила чужа національна тематика, втямити важко. Щодо Савченка, то його на викривальний пафос не в останню чергу спонукали фамільні таємниці. Вимушене зізнання з автобіографії («батько – військовий фахівець») дозволяє розшифрувати дещо в непростому життєписі, в неоднозначному доробку Ігоря Андрійовича. І хвала Богові, що наділив нашого земляка численними талантами!

«Від безперервного задивляння вгору голова стомилась, і ми так часто зашпортуємось і через це так часто з висот захмарних гепаємося в калюжі», – це також виголосив переконаний романтик Савченко. (Він на додачу виявився ще й провісником радянського неореалізму). І ця савченківська тенденція придалася, понад те – Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер, продовжуючи справу свого вчителя, створили в Одесі «Весну на Зарічній вулиці», що знаменувала собою якісно відмінний етап усього радянського кінематографа.

Ще одна, не менш злободенна, хоч і написана шістдесят років тому, сентенція Ігоря Савченка: «Ми занадто звикли до фільмів, у яких протягом перших же сотень метрів убивають сотні людей. Може, це закономірно для військової хроніки (і то навряд чи); коли ж мова про серйозне мистецтво, то не тільки фізичний ляпас, але й удар по самолюбству може стати предметом мистецтва, яке триматиме в напруженому стані глядача... Це можливе лише тоді, коли матеріалом фільму будуть не суто зовнішні ефекти, а серйозна, глибока психологічна лінія... Питання свідомості і боротьби з цими самими «пережитками” ніколи не застаріють не тільки тому, що ми не так уже й хутко від них позбудемось, але тому, що позбувшись від них, нам буде цікаво подивитись, як точилися грандіозні безкровні бої, в яких основною зброєю були найтонші людські почування і кришталево чисті ідеї», – це уривок з листа до Олександра Корнійчука.

Декларуючи (на словах принаймні) незрадливість засадам соцреалізму, Савченко на практиці часто-густо перекреслював сумнозвісну теорію «гвинтиків» як необхідної деталі державного механізму, – він прагнув до тривимірності зображуваних подій і реальної повнокровності героїв. Обурювався, коли актуальність проблематики й високі слова прикривають, як правило, творчу безпомічність, безплідність, навіщо перенапружуватись, мовляв, і шукати, адже фільм все одно буде затребуваний!

Кінознавці в один голос твердять, що найбільшим нещастям Ігоря Андрійовича було те, що він не знайшов кінодраматурга – свого. Через те Савченко й метався, кидався від одного літератора до іншого. «Тараса Шевченка»знімав за власним сценарієм – і то був не вельми вдалий експеримент. І згадав він, що найкращим його фільмом залишається «Богдан Хмельницький», а ще одну п’єсу Олександра Корнійчука («Партизани в степах України») він реалізував 1942 року. Тож не дивно, що, не завершивши «Тараса», Ігор Андрійович заходився біля 16-го свого фільму «Зорі» (за Корнійчуковою п’єсою «Макар Діброва»). І хоча Євдокимович уявлявся режисерові мало не талісманом, це замислювалось не як дослівна і старанна екранізація, а як самостійний твір про моральні конфлікти у повоєнному суспільстві. Зовсім не про запровадження у виробництво передової техніки. В листі до драматурга режисер наполягав: нехай на шахті все буде цілком благополучно, а весь конфлікт – у людських позиціях. «Павло направду багато працює. Часто вживає такі слова, як «принавалимось, піднажмем». У цьому сенсі він трохи Горлов з «Фронту». Було б вельми добре підшукати йому щось аналогічне до «вправити мізки», – можливо, «треба не міркувати», а працювати». Простота спілкування часто-густо переходить (у нього) в брутальність”.

Ще один уривок із листа до друга Саші: «У нас вважається, що чим ортодоксальніший персонаж, тим він “голубіший”. Це, звісно, несправедлива нісенітниця. “Голубизна” і любовна ходульність образів йдуть як незаконні супутники формально прийнятої ідеї» (До сексуальних збочень, ясна річ, савченківські дефініції жодного стосунку не мають. – Л.Ч.). «Коли автор чи постановник не до кінця сповідає нашу віру або не відчуває її, що називається, серцем, а тільки виконує відповідні постанови, то як законні супутники такого лакейського ставлення до мистецтва і приходять риб’ячі слова, забазікана лексика і все таке інше, що робить образ нецікавим і казенним».

Цитуємо далі: «Треба дуже гарно випнути, отже підкреслити десь питання родини-держави. Це – лінія відсутності протиріч між лозунгом і ділом, законом і особистим життям. Це – лінія дружби Макара і Сталіна. Це лінія партії, спрямована на полегшення праці шахтаря і т.д.».

Слід зауважити: паралельно, навіть раніше розпочалася робота над фільмом «Донецькі шахтарі». Савченко жваво на це реагує: «Вони (Горбатов, Луков, Розенштейн) роблять фільм про машини. Ми робитимем фільм про людей коло цих машин, можливо, навіть не особливо милуючись тим, які то машини, хоча й це важливо. Втім, якщо зробити бездоганну радянську техніку саме собою зрозумілим тлом, то це підніме фільм ідейно і, коли хочеш, він буде “більш державний”, аніж те, що робить “Луков енд компані”. Коли Сталін переглянув новий пир’євський фільм, то сказав: «Це державний фільм і державний режисер».

Мовилося про «Кубанських козаків», засуджених невдовзі саме за лакування дійсності. Але страх відстати, не бути попереду спонукає Савченка йти на випередження. Читаємо промовистий запис: «Сталін. Яблуня – то немовби центр шахтарського селища (апарат зверху)».

І ще: «Пам’ятати тезу Маленкова про людей, які помиляються, каються і знову помиляються». Це – у зв’язку з «не до кінця позитивним» образом Павла. Звертаємо на це увагу не для того, щоб принизити покійного режисера, а щоб наголосити: в яких умовах доводилося творити митцям, навіть таким винятково талановитим, як Ігор Андрійович.

І ще: «Я був якось у Микити Сергійовича і мав задоволення порозмовляти з ним близько чотирьох годин. Я не спав цілісіньку ніч. Мене вразила не тільки ясність його розуму, але й те реальне відчуття завтрашнього дня, що не завжди зустрічається у простих смертних. Микита Сергійович говорив про комунізм, торкаючи його руками. Він не лише мріє про нього. Він стоїть однією ногою в майбутньому. І це абсолютно природно, так само, як природно для драматурга побачити виставу ще не написаної п’єси. Ця риса у Микити Сергійовича сталінська. Він один з помічників цього великого автора і це органічно пов’язане з його образом. Мене приголомшує його вміння відкривати провідні тенденції в будь-якому, навіть найдрібнішому факті, хай це питання Дубковецького (чи варто купувати капелюх, чи ходити, як і раніше, у кепці) або анекдотичне місце з доповіді одного західняцького голови колгоспу, який, повернувшися з подорожі територією України, розповідав на з’їзді колгоспників свого району про те, як багато дістають на сході за трудодень цукру і який навдивовижу смачний женуть з нього самогон… Микита Сергійович… щиро сміявся, без тіні роздратування… Він не злоститься, але й не ліберальничає».

Писалося це 1949 року – під час зйомок «Тараса Шевченка». 1956 року відбувся історичний ХХ з’їзд КПРС, 1960 – оприлюднено хрущовську програму, згідно з якою через двадцять років радянський народ житиме за комунізму. Нині нам виразніше й опукліше уявляється і легендарна ота програма, і легендована постать Микити Сергійовича. Постає логічне запитання: чи не занадто легковірним був кінорежисер Савченко в своєму по-дитячому наївному захваті? Як маємо ставитись до цього сьогодні?

Ставитись маємо в міру власної освіченості, моральності і готовності осягати буття з усіма його суперечностями. Суперечностей у біографії, в творчості Савченка вистачає. Але, здається нам, слід ретельніше вивчити його доробок, перейняти його досвід, повчитись на його помилках та удосконалювати його здобутки. Та ми досі не спромоглися на це. Ми досі не спромоглися наслідувати Савченка в головному – працювати, як він працював, нещадно спалюючи себе в процесі творіння. Бо інакше, в інший спосіб яскраві, талановиті, блискучі твори на світ не з’являються.

На звороті чергової внутрішньої рецензії (Гуторовича), що вимагала внести нові поправки в багатостраждальний фільм «Тарас Шевченко», читаємо: «Все це так безглуздо, що я вирішив записати. Все частіше й частіше в мене виникає відчуття, що я маю серце. Воно висить на доволі тоненьких і неміцних мотузочках і хилитається не як маятник, а як камінь на дроті телеграфа. (Кидають хлопці каміння, обв’язуючи мотузочкою, невідомо для чого). Якщо воно і стоїть на місці, не брикається, то все одно це ненадійно. Так воно може колись обірватись. 5/XI/ 49. м. Ленінград». Через рік і дев’ять днів, у Москві, воно таки обірвалося. Обірвалось надто рано – Савченку ледве виповнилося сорок чотири: жити б іще та жити. Але п’ятнадцяти його фільмів (останній дозняли учні) вистачило, щоб заповнити оригінальну сторінку в історії кіно. Наступні сторінки заповнили «савченята» – Олександр Алов і Володимир Наумов, Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер, Генріх Габай і Юрій Озеров, Микола Фігуровський і Сергій Параджанов. Дуже всі несхожі, дуже обдаровані. Має рацію Олександр Муратов: «Їх можна звинувачувати в чому завгодно, тільки не в непрофесіоналізмі». Навряд чи хтось наважиться винуватити в непрофесіоналізмі самого Ігоря Савченка.

У Вінниці, на місці одноповерхового будиночка, в якому народився Ігор Андрійович, тепер височить поштамт, звідкіля в усі куточки світу розлітаються листи і телеграми. Нам це видається символічним.

Останніми його словами були: «По суті, вмираючи, перестаєш бути смертним». Мозок Ігоря Савченка функціонував невтомно і незрадно – аж поки не зупинилося серце. Його тіло завезли вже до моргу, а Йосип Віссаріонович у маленькому кремлівському кінозальчику ще передивлявся виправлену копію «Тараса Шевченка». Зроблені режисером виправлення вождя не задовольнили. «Передайте, будь-ласка, мої усні зауваження постановникові,» – наказав він міністрові кінематографії Большакову. Той не посмів заперечити.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2008:#1

                        © copyright 2018