Любомир Госейко Перейти до переліку статей номеру 2008:#1
Як створювався і почав діяти український кіноклуб у Парижі


Моє заповітне бажання створити український кіноклуб у столиці Франції почало реалізовуватися в червні 2004-го, коли в Парижі в присутності Міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка відкрили Український культурно-інформаційний центр.

Серед культурних заходів Центру, – зазначив Міністр, – і демонстрація українських фільмів. Тоді йшлося не про кіноклуб, а про нерегулярні покази, пов’язані з поточними подіями, останніми новинами (наприклад, нагородження стрічки «Подорожні» Ігоря Стрембицького в Каннах). Водночас обговорювалися питання чинної програми Державного Бюджету «Заходи щодо встановлення зв’язків з українцями, які живуть за межами України», вона допомагає МЗС, фінансуючи окремі вузькоспеціалізовані проекти в галузі культури і мистецтва як в Україні, так і за кордоном.

Моя пропозиція створити безприбуткову українсько-французьку кіноасоціацію зі статутом юридичної особи, яка на благодійних засадах здійснювала б субтитрування українських фільмів, виявилася безперспективною. Крім того, припинилася довготривала співпраця між Київською кіностудією ім. О. Довженка та Паризькою дистриб’юторською фірмою «Arkeion Films», яка свого часу купувала чимало українських стрічок у колишнього «Совэкспортфильма». Контракт, підписаний керівництвом фірми «Arkeion Films» та директором Київської кіностудії Миколою Мащенком, 1998 року не було продовжено. За ним фірмі «Arkeion Films» належало ексклюзивне право на прокат картин Київської кіностудії у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу.

Передвісником заснування кіноклубу став прикрий інцидент під час колоквіуму, присвяченого Симонові Петлюрі (травень 2006). Свою лекцію «Персонаж Симона Петлюри в українському ігровому кіно» я мав ілюструвати показом повнометражного німого фільму «ПКП» («Пілсудський купив Петлюру»), знятого 1926 року Акселем Лундіним та Георгієм Стабовим на Одеській кінофабриці. Дізнавшись про підготовку цього кінопоказу, паризька українська громада почала агітувати організаторів, мовляв, не потрібно оскверняти пам’ять голови Директорії демонстрацією антиукраїнської агітки, передусім у Парижі, де він загинув і де його поховано. Організатори заходу – Посольство України та Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі – перед загрозою бойкоту колоквіуму категорично відмовили в демонструванні фільму. Це рішення не було безпідставним. За кілька місяців перед колоквіумом невідомі особи осквернили могилу Головного отамана на Монпарнаському кладовищі. Водночас у періодичних французьких виданнях Міжнародна ліга проти расизму та антисемітизму (LICRA), яку 1927 року під час суду над убивцею Петлюри Самуїлом Шварцбартом заснував журналіст Бернар Лекаш, назвавши її «Лігою проти погромів», зняла хвилю звинувачень у петлюрівських погромах (із відверто антиукраїнським підтекстом). Метою показу кінокартини було традиційне для кіноклубів демонстрування інкунабельного твору як вектору когнітивної функції, яку виконує історія кіномистецтва. Водночас мав відбутися круглий стіл із модератором для конфронтації суперечливих тез. Інцидент прискорив питання створення кіноклубу як такого, і в грудні 2006-го радник у справах культури українського посольства Наталя Кочубей запропонувала авторові цих рядків пройти кілька тестів.

Отож у січні 2007-го, через 80 років відтоді, як кіноавангардист Євген Деслав створив у Парижі товариство «Приятелі українського кіно», почав діяти Український кіноклуб, на кшталт тодішніх 27-ми діючих столичних кіноклубів, керованих інтелектуальним та артистичним угрупованнями, – «Асоціація приятелів кіно», «Вільна трибуна кіно», «Міжнародний кіноклуб» тощо. Додамо: те товариство, що його свого часу надихнула вказівка тодішнього Міністра освіти УРСР Миколи Скрипника, вважалося й закордонним відгалуженням Товариства Друзів радянського кіно. Паризьке товариство проіснувало недовго. У жовтні 1928 року Міністерство внутрішніх справ заборонило покази більшовицько-революційних фільмів, які не отримали прокатної ліцензії. Це збіглося в часі з початком занепаду кіноклубів, які в другій половині 1920-х років об’єднували сотні, а часом і тисячі членів. Відтоді жодної спроби створити український кіноклуб не зафіксовано – ані з боку радянського представництва, ані з боку незалежних чи прогресивних кіл української діаспори. А якщо такі спроби й мали місце, то були кволими.

Нині Український кіноклуб у Парижі, як і кіноклуб Колумбійського університету (США, Нью-Йорк), який очолює Юрій Шевчук, – єдиний за межами України кіноклуб, де вітчизняна продукція демонструється на кваліфікованому рівні. Оскільки кіноклуб не належить до Французької федерації кіно та відеоклубів, він діє автономно, без фінансової допомоги з боку місцевої, обласної та міської рад. Єдину серйозну підтримку надає французька кінопрокатна компанія «Arkeion Films», яка безкоштовно позичає українські фільми на субтитрованих французькою цифрових носіях (деякі з них ніколи не показували у Франції, зокрема «Під сузір’ям Близнюків» Бориса Івченка, «Хліб нашого дитинства» Ярослава Лупія, «Івін А.» Ігоря Черницького). Кіноклуб функціонує за загальним принципом демонстрування картин, які вже вийшли з прокату, щонайменше рік після виходу їх на екрани в Україні. Періодичність сеансів – раз на місяць, вхід вільний. Анонси сеансів появляються у паризькому «OFFICIEL DES SPECTACLES».

Роль, яку відіграє цей скромний кіноклуб, неабияка. Як висловився колишній радник Посольства Ярослав Коваль, «вона підсилює думку про те, що українське кіно відоме у Франції, про його виокремлення з радянської магми за тенденцією, яка поширилася ще від Леона Мусінака та Жоржа Садуля».

Беручи до уваги цілковиту відсутність у французькому кінопрокаті сучасних вітчизняних фільмів, паризький український кіноклуб стає, вочевидь, єдиним постійним місцем, де демонструються фільми чи не всіх періодів історії українського кіномистецтва. Він випереджає Французьку та Тулузьку кінотеки щодо вибірковості маловідомих творів, які належать до німого кінематографа та його інкунабул (наприклад, «Мірабо» Арнольда Кордюма), до темних сторінок українського кіно та заборонених фільмів («Совість» Володимира Денисенка) і до творів, де схрещується культура французького та українського народів («Помилка Оноре де Бальзака» Тимофія Левчука). Тому перший сеанс кіноклубу ознаменувався демонструванням низки епізодів дореволюційних стрічок та фільмів виробництва ВУФКУ, на що придалися три серії просвітницького фільму Альмара та Людмили Серебреникових «Народження українського кіно», «Становлення українського кіно», «Розквіт українського німого кіно». Проекція цієї цікавої стрічки мала пізнавальний характер для публіки, не знайомої з початками кіномистецтва в Україні, а серед неї і для присутніх французьких кінознавців, котрі не визнають хибної теорії про українське кіно як безнаціональне і не плутають його систематично з російським, а цінують як самодостатнє, національне.

Кіноклуб організовує також кіноконцерти за шедеврами німого кіно. Кульмінаційним сеансом став чи не найвдаліший на сьогодні кіноконцерт «Арсенал» О. Довженка у виконанні піаніста Паризької опери, українця за походженням, Мирона Митровича. Кіноконцерти таких німих фільмів, як «Земля», «Арсенал», «Людина з кіноапаратом», нині надзвичайно модні, особливо ті, які показують у великих містах Франції музиканти Гзав’є Гарся, П’єр Бадару, Марк Перрон. Проте їхнє джазове виконання на синтезаторах та ударних інструментах має суто експериментальний характер, в основному довкола монтажу. На відміну від їхньої інтерпретації і без прямого стосунку до оригінальної музики Льва Ревуцького чи Ігоря Белзи, імпровізаційний супровід Мирона Митровича Довженкового візуального буяння просякнутий особливим українським духом.

Так, живучи за кордоном, через супутникове телебачення можна дивитися сучасні й старі вітчизняні фільми, стежити за виробництвом української кінопродукції (наприклад, на каналі «1+1» у програмі «Аргумент-Kiнo»), проте ніщо не замінить екранного полотна та справжніх кіносеансів із дебатами. Тому кіноклуб запрошує французьких спеціалістів східноєвропейського кіно, таких як Франсуаз Навай, Мартін Годе, фахівців із кінопрокату, зокрема Рішара Дельмонта. З приводу поновлення в Україні фільмів О.Довженка на цифрових носіях заплановано спеціальний круглий стіл, його тема –реставрація фільмів, а доповідачі – фахівці архівів Національного центру кінематографії (Мішель Обер, зокрема). Принагідно кіноклуб запрошує режисерів, акторів, кінокритиків, які приїжджають із України. Велика честь виступити першою перед паризькою аудиторією випала Ларисі Брюховецькій після показу французького фільму Олексія Грановського «Тарас Бульба» (1935).

З метою глибшого ознайомлення з історією українського кіномистецтва кіноклуб влаштовує також і тематичні кіновиставки на основі державних або приватних колекцій. Так, паралельно з колоквіумом «Дні Гоголя», який організував Національний інститут східних мов та цивілізацій, відбулася «Кінематографічна виставка навколо Гоголя», що складалася з 58 експонатів. За сприяння Музею ім. О.Довженка в Києві та режисера Віктора Греся були виставлені унікальні кіноплакати, фотографії та оригінали сценаріїв фільмів Київської поетичної школи та іноземних картин, знятих за творами Миколи Гоголя. Ця подія передує майбутній виставці плакатів українських фільмів періоду «відлига – застій».

Перешкодою при плануванні сеансів є обмежена кількість стрічок, озвучених українською. До того ж українська діаспора неохоче дивиться вітчизняні картини, озвучені російською, навіть коли вони з французькими субтитрами. Вона сприймає їх як русифікаторський елемент, який суперечить тому, з чим вони себе ідентифікують, дивлячись на екран. Зрештою, таке ставлення можна зрозуміти, проте неможливо обійтися без показу кінокартин такого відомого режисера, як Кіра Муратова, яка є окремим явищем нетрадиційного вітчизняного кіно. Її фільми творять певну цілісність, яка вписується в загальноєвропейський кінопроцес, більш досяжний для закордонного глядача, порівняно з самими конвенційними картинами. Це стосується і розпочатої у квітні ретроспективи Довженкових фільмів, знятих як за його життя, так і по його смерті на «Мосфільмі», а також стрічок інших кіномайстрів. Часом планування показів – неабиякий клопіт, бо українська громада не терпить фільмів різкого ідеологічного радянського спрямування, а воліє стрічки з патріотичним фактором сивої давнини, з просвітницькою місією. Це радше фільми, яким відведено чільне місце у визвольній боротьбі, але які не можуть вийти у міжнародний прокат, позаяк їхня драматургія – калька з колишніх антинаціоналістичних агіток.

Подальше існування Українського кіноклубу в будинку Українського культурно-інформаційного центру (де Месін Авеню, 22), де, за легендою, колись жили кінозірки Ален Делон і Ромі Шнайдер, залежатиме від багатьох чинників, а передусім – від намагання неупереджено все показувати, висвітлювати, дискутувати. Крім того, від роботи Національного кіноцентру ім. О.Довженка в Києві, завдання якого – збагачення, поновлення, збереження вітчизняного кінофонду й поширення як класичних, так і менш відомих фільмів, а також від розвитку сучасного українського кінематографа, переважно авторського та незалежного, адже французька публіка та студенти україністики усвідомлюють, що створити незалежну думку про національне кіно – це прислужитися його залученню до світового контексту.

Створення кіноклубу в державі, яка подарувала світові кіно братів Люм’єрів і яка свого часу демонструвала чимало українських фільмів, відбулося невдовзі після проголошення незалежності України. Пригадаймо, Нідерландське посольство заснувало свій кіноклуб при Нідерландському інституті недалекого 2005 року. Сьогодні серед усіх існуючих у Парижі культурних центрів колишніх радянських республік лише український має свій кіноклуб (російський кіноклуб «Жар-птиця», який вважається спадкоємцем колишнього радянського, існує з 1950 року, він і донині пропонує покази українських радянських фільмів). Українському кіноклубу в Парижі можна побажати хіба стати не тільки вітриною Українського культурного центру Посольства України, а й взагалі кінематографа, у повному розумінні цього слова.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2008:#1

                        © copyright 2018