Анна Погрібна Перейти до переліку статей номеру 2008:#1
«ДУШКА»: І СМІХ, І СЛЬОЗИ
 
Сільвія Хукс, Жен Бервуц у фільмі «Душка».
  Сільвія Хукс, Жен Бервуц у фільмі «Душка».  
 


Ключовою подією відкриття 37-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» став показ фільму культового голландського режисера Йоса Стеллінга «Душка».

За певними ознаками цей фільм для церемонії відкриття підходить якнайкраще: по-перше, головний герой Боб за професією кінокритик, по-друге, одним із найяскравіших, але найменш приємних, моментів у стрічці є змалювання кінофестивалю, а саме – його церемоніальної частини. Цей фарсовий епізод із кінофестивалем, невеличкий фільм у фільмі, є дуже важливим для сприймання історії в цілому, тому одразу ж звернімо на нього увагу. Дійство зображене з відтінком абсурду, пародії, провінційності, чого варта лише назва – «фестиваль "Фестиваль фестивалів"». Місце і час його проведення конкретно не марковані, але закрадається підозра, що це саме Київ (хоча, можливо, це наслідок уже відомого факту: згаданий епізод знімали в Києві, в палаці «Україна»). Щодо часових рамок, то зображені події схожі на радянську дійсність, оскільки в око впадають радянські агітплакати та бюст Леніна у фойє приміщення, де відбувався фестиваль. «Душка» розпочинається кадрами з, як потім стає зрозуміло, фільму-переможця цього фестивалю: у старенькому автобусі їде товариство досить колоритних жіночок і в однієї з них (у ролі Руслана Писанка) починаються пологи. Режисер, щоправда дещо гіперболізовано, передає всі «національні особливості» проведення урочистостей: пафосні і марнославні промови, які ще більше спаплюжує перекладачка модельної зовнішності в декольтованій сукні… Там одразу забувають про кіно, адже кінокритик переймається лише перспективою знайомства з перекладачкою, яка в свою чергу зовсім не хвилюється про якість своїх перекладів, а всі присутні в цілому лише мріють про закінчення промов, яких ніхто не слухає, і початок фуршету. За цим усім спостерігає з іронічною посмішкою кінокритик Боб, тоді ще молодий, сповнений енергії і з почуттям гумору. Все, що відбувається навколо, для іноземця схоже на екзотичну пригоду, кульмінацією якою стала випадкова зустріч із Душкою. Душка – саме так пестливо називали досить потворне немовля, що народилося в автобусі, і таке прізвисько дав Боб чоловікові, якого зустрів у натовпі журналістів та базік. То була перша їхня зустріч, яка у фільмі подається флешбеком у вигляді розповіді Боба, а перші сорок хвилин фільму ми бачимо зовсім іншу історію…

На початку фільму Боб постає перед нами вже постарілим чоловіком із втомленим та розгубленим поглядом. Він уже не отримує насолоди від життя, розквіт його кар’єри кінокритика вже в минулому, власне минулим він і живе, обвісивши стіни своєї занедбаної квартири світлинами з кінозірками та іншими свідченнями насиченого колись журналістського життя. А тепер – сіра буденність, Боб більше за звичкою ходить до кінотеатру, засинає на кінопоказах, намагається писати сценарій. Усе це вдало підкреслює похмуре природне тло і дощ, що майже ніколи не вщухає. Раптом з’являється ще одна причина регулярно ходити до сусіднього кінотеатру – молоденька касирка, яка там працює. Боб робить несміливі й невдалі спроби зав’язати з нею роман, аж поки дівчина після сварки зі своїм хлопцем не помічає зусиль кінокритика, який за нею спостерігає, і не бере ініціативу у власні руки. Можна подумати, що навколо цього роману і вибудується фабула фільму, але раптом на порозі Бобової квартири з’являється Душка – кумедний чоловік із дитячим обличчям невизначеного віку і статусу, в дивному одязі й шапці-вушанці. Ще під час знайомства на кінофестивалі Боб, певне жартома, лишив Душці свою візитку зі словами: «Будете в Голландії – обов’язково заходьте». Душка сприйняв це буквально як запрошення чи не єдиного, як йому здалося, друга і, невідомо щоправда як, приїхав. Схоже, що Боб уже забув про цей випадок і не радий бачити гостя, тим паче, залишати його в себе. Натомість Душка від усієї душі стискає «друга» в обіймах, безпосередньо віддає привезений подарунок і хоче якнайшвидше розкласти в новій домівці свої «скарби» з валізи, а не обмежуватися чаюванням. Власне, далі весь фільм будується на численних непорозуміннях чоловіків, контрастах між бажанням Душки потішити Боба своїм піклуванням, борщем і чаєм, і регулярними спробами Боба тишком-нишком «увічливо» (а наприкінці фільму вже й будь-якими засобами) позбутися небажаного співмешканця. Конфлікти загострюються і нерозумінням мови одне одного. Втім, власне мовлення у фільмі ми чуємо небагато. Стеллінг, як і в більшості своїх попередніх робіт, зводить слова до мінімуму, оскільки, на його думку, вони не несуть у фільмах основного ідейного навантаження. Натомість режисер зосереджує увагу на пластичному русі камери, особливостях світла і кольору, власне акторській грі. Для нього важливими є образи: «Слово обмежує. Воно має своє конкретне значення і жодних тлумачень не допускає. Образ – багатозначний». Тож звернемося до образів фільму.

Боб – втілення драми бездуховності європейського інтелігента, приреченого на самотність. Режисер говорив, що народна пісня «Что стоишь, качаясь...», яка постійно звучала у фільмі, є дуже важливою, оскільки теж підкреслює цю самотність. Окрім цього вона сприймається глядачем як іще один клішований символ російської культури. Якщо зважати на конкретику, а саме на те, що Душка є чи то українцем, чи росіянином, то паралелі, які напрошуються самі по собі, не дуже приємні. Душка (як і епізод з кінофестивалем) зображений як людина з надмірностями, наприклад, якщо він п’є чай, то з дев’ятьма ложками цукру. Подібні трагікомічні замальовки лежать на поверхні фільму, саме вони найбільше врізаються в пам’ять. Ці сцени можна тлумачити по-різному. Сам режисер назвав Душку втіленням слов’янської душі – життя сьогоднішнім днем, на противагу Заходу, де кожна людина думає лише про завтра. Стеллінг говорить, що в «Душці» дає можливість європейцю побачити себе крізь призму слов’янської відвертості, безпосередності, певної сентиментальності та наївності. Але чи дійсно ми такі? Також цікаво, чому Стеллінг цей збірний образ, архетип душі втілив у такому дивному персонажі, який не має, мабуть, жодних статків, визначеного місця проживання… Ми ледь не щодня зустрічаємо людей такого типажу, але складно якось побачити у них архетип душі та чуттєвості. Для іноземця ж така «душа» є привабливою лише на рівні екзотики, поки існує сама по собі і не зачіпає його інтересів. Можна, хоч і дуже побічно, побачити у фільмі проблеми імміграції та інтеграції.

Стеллінг досліджує багатовимірну суть людських відносин, де в одній площині існують любов і відраза, зацікавлення та нудьга. Душка постає на екрані водночас зворушливим і недоумкуватим, викликає то співчуття, то роздратування. Але особливого захоплення така «душа» в пересічного глядача не викликає: людей, що сиділи неподалік у залі і голосно все коментували, більше вражала саме тупість вчинків Душки, а не його позитивні риси. Ставлення Боба подібне, він дедалі більше дратується, а одного разу кидається на Душку з кулаками. Душка, отримавши одного ляпаса, підставляє іншу щоку, але потім таки збирає речі й мовчки залишає Боба. Кінокритик спершу радіє, повертається до написання сценарію, але раптом зникає, щоб повернутися на місце першої зустрічі з Душкою з наміром відшукати його. Чому ж, залишившись нарешті на самоті у своєму помешканні, Боб невдовзі покидає все? Ми бачимо порожню квартиру, де лишився тільки комп’ютер, укритий занесеним із відчиненого вікна осіннім листям. Можна припустити, що Душка є таким собі двійником Боба, Іншим, який потрібний для формування власної ідентичності. Душка стає частиною особистості Боба, як виявилося, життєво необхідною. Окрім показового фіналу фільму, можна згадати епізод, у якому Боб підступно лишає Душку десь далеко за містом у лісі, і як тільки намагається втекти на своєму автомобілі – врізається у вантажівку. Але Душка не ображається, він не відходить від хворого Боба, адже він – друг, Душка власне й приїхав у Голландію, щоб допомогти другові. Сергій Маковецький говорив про свого героя, що Душка – у кожному з нас. У цьому контексті, можна припустити, що Душка втілює певні індивідуальні риси, які ми прагнемо приховати або ж взагалі їх позбутися. Зважаючи на умовність, навіть фантастичність зображених подій, закрадається підозра, що, можливо, Душки і не існувало, це просто образ, породжений нудьгою та буденністю, який з’явився, щоб допомогти, вивести із кризи, але, без відгуку та підтримки, зник.

У дещо абсурдному фіналі фільму бачимо, як Боб марно намагається знайти Душку і потрапляє у пастку, добре йому відому. “Добрий” чоловік відвозить на автомобілі Боба далеко за місто і вчиняє точно так (щоправда, не забувши прихопити валізу іноземця), як колись вчинив Боб з Душкою. Що чекає на Боба, який опинився сам у глухому селі чужої країни, не знаючи мови, не маючи коштів та документів? На цьому історія завершується... Але цікаво, чому у Стеллінга лише Душка має позитивні риси, а всі інші умовно українці (росіяни) зображені як обмежені, корисливі і підступні? Хіба можна говорити про Душку як уособлення слов’янської духовності? Як на мене, Стеллінгу не зовсім вдалося сформулювати у фільмі власну ідею та позицію. Звісно, режисер майстерно створює виразну кінематографічну фактуру фільму, де кожен предмет має свою роль, де емоції, настрої акторів читаються не лише в жестах чи словах, а й у невловимих порухах облич, міміці. Тому комізм, сатира і пародійність переважають, і зал сміється... навіть не помічаючи, що сміється з себе.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2008:#1

                        © copyright 2019