Бесіду веде Валентина Грицук Перейти до переліку статей номеру 2007:#3
Валерія Чайковська: Знову народити себе


– Сьогоднішнього вечора ви зіграли у прем’єрній виставі «Сузір’я» «Оскар Богу». Що дає актрисі антрепризна вистава?

– У Київському театрі юного глядача такий напружений ритм життя, що іноді треба зупинитися, подивитися навколо і якось визначитися, як ти живеш, що робиш з дітками в сім’ї, та переглянути свої стосунки зі світом і людьми.

Є п’єси, які не втомлюють, а підносять. І це така п’єса. Я не завжди проти штампів, у них сконцентровано наш досвід роботи в театрі, але тут мені довелося відмовлятися від багатьох навичок роботи і від багато чого в собі. Тут випало шукати щось вище і в драматургії, і в житті. Запрошення Олексія Павловича Кужельного мені дороге. Він надіслав на моє ім’я п’єсу і підписав: «А раптом?». І ще там було «Лєрочка». Ці слова вирішили все. Через дві хвилини, як я закінчила її читати, я зателефонувала і сказала: «Буду!». Взагалі я люблю камерні театри, зокрема нашу малу сцену в ТЮГу, і мені хотілося попрацювати в «Сузір’ї», але якось не знаходилося драматургії. Кужельний – генератор ідей, він видає на репетиції таку кількість пропозицій для актора, що не за все встигаєш зачепитися, щоб утілити. Те, як у виставі розібрано взаємостосунки моєї героїні, Рожевої пані, з хлопчиком Оскаром, – відкриття для мене чогось нового. Це робить актрису в руках такого режисера маленькою ученицею. Ти потрапляєш у свою юність. Отаке відчуття від згаданої роботи. Я не знаю, як п’єса потрапила до Олексія Кужельного. На цю тему треба розмовляти тихо, в маленькому театрі. Отже, вдало зійшлися режисер, театр, п’єса.

– Крім «Сузір’я», де ви тепер зайняті?

– У рідному театрі я ніколи не простоюю. Минулого року вийшла «Лісова пісня», де я граю матір Лукаша. Ця робота дуже високо оцінена і критиками, й глядачами. Уже третій сезон граю в «Смаку меду» Шеллі Ділоні, яку поставив Юра Кочевенко. Це п’єса англійської авторки, написана в шістдесяті роки. Але подібної роботи, як у п’єсі Шмітта, в мене нема.

– Ви знімаєтеся нині у фільмах?

– Після великої перерви, яка спіткала усіх українських акторів, знялася у невеликому серіалі Криштофовича «Я тебе кохаю» . У російських серіалах: «Російські ліки», «Навіжена», «Мухтар». Влітку знімалася у видатного грузинського режисера Аліко Цабідзе. З нашого театру там знялася також Ірочка Бєлікова, а в головних ролях – Хабенський, Артем Ткаченко, і велику роль зіграв наш Петро Миронов. Цабідзе казав нам: «А хто у вас Миронов? Його українські режисери знімають? У вас знають, що це – геніальний актор?» А я кажу: «З українським кіно зараз ніяк». Миронов грав російського хлопця, а я – грузинську княжну, літню жінку. В мене було відчуття, що знімаюся у Фелліні: грузини вісім годин вибудовували один кадр, де я сиджу біля старовинної настільної лампи. Зараз теж покликали... Потихеньку знімаємось.

– У вас є театр, де ви працюєте стабільно, маєте додаткові театральні проекти, знімаєтеся в кіно... Вважаєте себе реалізованою актрисою?

– Ніколи з цього приводу не плакала. Але бувають такі моменти, коли здається, що вже своє відіграла, і раптом приходить якась робота. Була пора, коли довго грала молодих, наприклад, Попелюшку десять років. Була у мене дуже знаменита вистава «Любов, джаз і чорт», яку поставив Микола Іванович Мерзлікін. Ми грали її теж десять років. З Мерзлікіним пов’язані найкращі роботи моєї молодості, я вважаю себе його ученицею, хоча закінчувала у Скибенка. Скибенко – учень Курбасового учня Балабана, а Мерзлікін – учень Курбасового учня Верхацького. Скибенко і Мерзлікін навчили мене не боятися сцени і режисерів. В житті я боюся чи не за кожен крок, особливо за своїх дітей, зате мої великі вчителі навчили мене нічого не боятися в театрі. Театр для них був засобом змінити життя, а тому вони навчали не демонструвати себе, а своєю працею змінювати світ на краще. Мені б хотілося, щоб ми, учні Мерзлікіна, видали про свого вчителя книгу, не можна, щоб така людина канула в Лету. Мерзлікін про Верхацького видав книгу.

– Це та лінія театральної школи, яка давала не тільки якісь естетичні засади професії, а й етичні.

– В радянські часи люди не ходили в церкву, і театр був для них храмом.

– У виставах Мерзлікіна часто грає Віталій Савчук. Наскільки мені відомо, це ваш чоловік. Ви не були зайняті в музичному театрі?

– На жаль, Мерзлікін помер молодим. Ми хотіли зробити «Моцарта і Сальєрі». Сальєрі він пропонував Віталію, а Моцарта – мені. Такі ідеї вимагають спочатку знову народити себе, переробити себе. Це довелося робити й у «Оскарі Богу». Ми повинні були з молодим актором Станіславом Голопатюком і як люди, і як актори знайти таку психологічну сумісність, ніби збираємося разом у космос летіти. Мені допомогло те, що у мене син такого віку, як Стасик. А я дуже вимоглива. Проте розумію, як син боїться моєї вимогливості і тікає від неї, а тому в роботі зі Стасом стримувала себе. Стас вагався: «Дуже важкий матеріал, я такого ще не грав». Я сказала: «Є ролі, які нас формують». У мене була така роль – Беатріче у виставі «Любов, джазі і чорт» Грушаса, дівчинка, яка кінчає життя самогубством заради коханого. Мерзлікін привіз ту п’єсу з Паневєжиса. Я сказала Стасові: «Ти не можеш пропустити такого шансу. Зіграй хлопчика Оскара».

– Вийшов вдалий дует у вас.

– Ця ж робота тільки починається. Я зараз живу від вистави до вистави «Оскар Богу». За три-чотири дні до вистави я менше їм, постую перед виставою, а в день вистави не можу дивитися телевізор. Інколи мені здається, що я давно чекала цю роль. Мій Віталя – віруюча людина і він мене привів до Бога. Віталій Савчук – цілий світ. Ми працювали багато в парі, але він завжди був для мене загадкою. Перед виставою зазвичай нам не хочеться спілкуватися, після вистави теж, а потім удома сказати одне одному: «Добрий вечір!». Щоб театр не пов’язувати з домом.

– Для вас з Віталієм важливий духовний ріст. Чи не конфліктує сучасний розважальний театр з вашими духовними потребами?

– Мені не траплялося режисера, який би мене ламав. Головний режисер, у принципі, йшов мені назустріч, якщо я могла довести, що не можу чогось робити. Режисери мене знають. У Дубініна я грала Дульську у «Моралі пані Дульської” Запольської, у Юрія Одинокого у виставі «Гарольд і Мод» за Хіггінсом грала Мод. І головний режисер театру Гирич, і інші режисери розуміли, що якихось речей не можна змушувати мене робити.

– Спершу актриса має завоювати собі такий імідж. Чи важко це було?

– Театр у нас – дитячий. У нас ніколи не було антиморальних п’єс. Коли я була молодою, радянська влада і дитячий театр уберегли мене. Трапилась якось маленька перерва в роботі – я написала сценарій за поезією молодого Тичини, літературу брала в музеї Тичини. У 1918 році вся Європа знала, хто такий Тичина, його порівнювали з Верленом. У мене нині є маленька мрія – зробити виставу за тим сценарієм, не знаю тільки, чи в себе в театрі, чи деінде. З музикою мені допоміг Віталій.

– Про які з реалізованих вистав можете сказати, що в них ваша душа відкривається?

– Уже згадана вистава «Смак меду». Я люблю ролі, в яких можна показати не одну якусь фарбу, а увесь спектр кольорів, коли в одній жінці розкривається кілька істот, і тому існує для глядача загадка. Для публіки – це ролі-сюрпризи. Такою є роль Рожевої пані у виставі «Оскар Богу», глибина, неоднозначність цього персонажа – необмежена. Олексій Павлович підтримував мене в пошуку минулого героїні, адже в п’єсі є надибуємо чимало натяків на її особисте життя. Отакою загадкою прагнула я зробити матір Лукаша, яку зазвичай показують як грубу сільську жінку. Я навіть не зрозуміла спочатку, чому мені дали цю роль. Але цікаво було працювати саме тому, що це – не я, потрібно було об’днати український побут і символістський театр.

– Цей персонаж справді загадковий, як і багато чого в “Лісовій пісні”.

– В «Оскар Богу» мій персонаж – будує, а в «Лісовій пісні» моя героїня все руйнує. А як зіграти не однозначну відьму, а відьму, яка чомусь такою стала з колись доброї жінки? Тут загадка. Зазвичай цю роль грали просто як знак. Висить на сцені рушниця... чи маска старої баби. Просто маска. Я люблю ролі-ребуси, можливо, тому, що батько в мене за професією математик. Актор не може сказати про себе більше, ніж він говорить про себе зі сцени. Тому роль Рожевої пані дуже важлива для мене, тут немає можливостей демонструвати себе, але є потенціал, щоб розкрити себе.

– Що у вас є таке, про що критик може навіть не здогадуватися. Можливо, ви щось колекціонуєте?

– Дуже люблю читати. Взагалі я люблю ходити в театри. Хоча після того, як подивилася «Вишневий сад» у постановці Някрошуса, зрозуміла, що в театри тепер довго не ходитиму. А після великої перерви – почала знову.


Корисні статті для Вас:
 
Протистояти Голлівудському більшовизму2004-02-11
 
Париж-Монреаль-Торонто2004-02-11
 
Алла Бабенко: «Там багато позитивної енергетики»2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2007:#3

                        © copyright 2017