Василь Портяк Перейти до переліку статей номеру 2003:#1
За кривду гір


Тим часом Довбуш з ватагою сиділи в лісі.

Були всі втомлені, обкурені сажею, в декого свіжі подряпини то на руці, то на обличчі.

Панувало, однак, збудження.

— Як йому бехнув по голові, лиш ногами вкрився, — хвалився своїм звичаєм Іван Срібнарчук.

— А пані кричить: «стшеляй, стшеляй до ніх», — розповідав інший.

– Але ми таки їх потрясли добре! — сказав Процьо.

Довбуш, Лукин Джимуга й Головач стояли коло Антося.

Той прилаштував на пеньку папір і каламарець з чорнилом.

— Пиши, аби не думали боронитися, бо вже такі гонорові були і з димом пішли, — наказував Антосеві Довбуш.

Антось старанно шкріб пером.

— Ще цього Карпінського стрясемо, та й треба вертати в гори, — казав той, що розповідав про перелякану пані.

— То вже як отаман скаже, — зауважив Проць.

Як смерклося, в маєтку Карпінських панував невимовний переполох.

По просторій столовій кімнаті бігали перестрашені служниці, зносячи на стіл горілку й наїдки.

Командувала всіма стара баба.

— Бринзи принесіть, — наказувала, — кажуть, він пастухом був, певно, любить...

— Чи лиш бринзу? — хіхікнула одна.

— Їй смішки! — обурилась інша. — Пан собі втік, а тут роби, що знаєш.

— Я чула, Довбуш слуг не збиткує, — озвалася третя.

З сусідньої кімнати почулися крики породіллі.

— Почалося! — виглянула звідти ще одна дівка.

Баба подріботіла на крики.

По панських покоях розлігся крик немовляти.

Втомлена породілля дивилася на дитину, яку баба тримала в руках, і змучено усміхалася.

Нараз знадвору почувся тріск, галас, бахнув постріл, гримнули двері.

Коли баба вийшла до великого покою,

опришки вже стояли попід стінами;

дівчата збилися в один переляканий табунець;

Довбуш стояв серед кімнати.

Тримаючи на руках дитину, баба звернулася до Олекси:

— Пане ватажку, зваж на Бога, на слабу жінку й на цю дитину, яка лишень уродилася. Не зроби нам кривди.

– А пан... утік? — спитав Довбуш.

— Пана нема, — ухильно відповіла баба, — а тебе з леґінями просимо за стіл. Будете його перші гості, — труснула немовлям.

Те заквилило.

— Ну що ж, панове молодці, — глянувши на своїх леґінів, сказав Олекса, — зуважимо?

І зняв кресаню.

Докінчивши за столом молитву, всі перехрестилися й посідали.

А в цей час у тісній комірчині — достоту такій, як Дзвінчу-кова, що в ній лежав хворий Олекса, — стогнала в родових муках Олена.

Так само стара баба метушилася коло породіллі, а що тут же товкся й Фока, баба обернулася:

— Фоко, ану марш мені відси!

Трапеза вже закінчувалася.

Довбуш відкликав бабу — вже була без немовляти – і поклавши їй на долоню три золоті червоні, велично сказав:

— Назвіть його Олекса. Може, виросте не такий заєць, як його дєдя.

І звівся, а за ним — усі опришки.

Перехрестили лоби...

А в тісній комірчині також розлігся дитячий крик, і перед Оленою, як із туману, виринула баба з немовлям, і долинув її скрипучий сердитий голос:

— Сина маєш! Опришка, аби був здоровий!

— Пане полковнику! — кричав з густих жерапів Сташек.

— Цо там єст? — обернувся Пшилуський.

Смоляки прочісували жереп’яні зарослі (жереп — альпійська сосна), а він ішов чистим.

— Мами одного драба! — крикнув другий, що був з однооким.

Вони вже піднімали з кущів Андрія, геть охлялого від хвороби.

— Рада? — питав Беньо Марічку.

— А чого, панська ласка скорим конем їде, — відповіла вона.

Потім усміхнулася:

– І любов також. А так буду ґаздиня.

– Ти мудра дівка, — відповів Беньо.

Вийняв з шухляди перли:

— Сташек лайдак! Візьми, таких у Космачі, певно, ні в кого нема.

Марічка радісно вхопила свою згубу, а Беня легенько плеснув її по заду:

— Но, іди вже! Штефан чекає.

Штефан тим часом стояв з двома кіньми за брамою, до якої саме під’їхали на гуцульському малому возі три смоляки, між ними — зв’язаний Андрій.

— Пр-р, стій, — штовхнув у спину гуцула, який правив кіньми, Сташек.

Він, видно, був за старшого. Зіскочив з воза й сказав двом іншим:

– Йдім!

– А він? — показав на Андрія один.

— Куди він, такий здохлий, дінеться? — безпечно відказав Сташек. — Хоч горло промочимо...

В брамі смоляки зустрілися з Марічкою. Сташек своїм звичаєм хотів її лапнути, але вона відштовхнула.

Збуджений «уловом» Сташек лиш зареготав і посунув на подвір’я...

— Вже? — зустрів Дзвінчук Марічку.

Забрав від неї не дуже повні бесаги, кинув на коня.

— Штефа, — тихо покликав Андрій.

Дзвінчук озирнувся, потім дав жінці потримати коней і наблизився до воза.

— Я мав у тебе свої гроші забрати... — кволим голосом говорив Андрій, — отут, за ременем, — показав очима на черес.

Дзвінчук запустив пальці й вийняв половину монети.

— Скажи ватажкові, рідні нема, я той пай йому заповідаю.

Штефан кивнув, затис уламок монети в кулаці й відійшов.

Їхали з Марічкою кіньми вздовж огорожі.

– То опришок? Що він хотів? — спитала вона.

— Просив переказати Довбушеві, аби не боялися, нічо не скаже.

— Ти знаєшся з Довбушем? — стрепенулася дівка.

Штефан не відповів. Непомітно від Марічки добув з-поза свого череса другу половину монети і склав докупи зі взятою у Андрія.

— Ще одна нічка — і ми в горах, — казав мрійливо Антось.

— А полковник уже десь сюди, на доли квапить, — сказав Срібнарчук.

Ватага відпочивала в ліску. Було вже під вечір.

— Леґіні, — надбіг один з узлісся, — там якась біда возом їде, гейби смоляки. Де ватажко?

— Хороба з ними, — відповів старший Джимуга. — Нас тут нема. Ми в Чорногорі.

— Та бо їх усього три! І везуть зв’язаного. Може, хто з наших?

Лукин зірвався на ноги.

Смоляки нічого не встигли зрозуміти.

– Чо став, хлопе? — запитав Сташек, а вже віз був оточений опришками.

Підійшов Довбуш:

— Злазь, колєґо. Десь я вже тебе видів!

У дворі корчми двоє слуг корчмаря помагали двом опришкам переносити з коней до комори крам.

Довбуш з Процем Джимугою і Андрієм сиділи в корчмі. Мали на столі штоф горілки й шмат вудженого м’яса, яке різали добутими з-за чересів чепелями.

Знесилений Андрій відкинувся до стіни.

Зайшов Давид.

— Мали-сте удалий похід, ватажку! — сказав.

Сів до них, налив і собі горілки.

— Будете брати наперед гроші?

— Не потрібую, — велично відмовився Довбуш. — Набрали доста готівки, та й там, за Горою, маємо... зароблені... Потому зараз візьму.

Кивнув на Андрія:

— Ти мені леґіня десь припри, аби подужав. Але в безпечне місце!

— В нас тут, на Закарпатті, скрізь безпечно. Пан Олекса мудро зробив, що переправив сюди жінку... О, — глянув у вікно, — вже біжить шибеник, аби був здоровий.

До корчми влетів Фока:

— Ватажку! — скрикнув.

Не встиг покласти Олекса чарку на стіл, як хлопчина підбіг і обійняв його.

Обійнявши Олену, Олекса зачудовано дивився на дитину.

— То нічого, що він так довго спить? — раптом спитав стурбовано.

— Нічо-нічо. Це знак, що здоровий. Ой ти, дєдю! — лагідно скуйовдила йому волосся.

— Ватажку, хлопці готові в дорогу, — зазирнув до комірчини Процьо.

— Ти, Процю, також іди, — говорив надворі Олекса з своїми леґінями. — Скажи Лукинові, най буде за мене.

Вийняв свій чепіль і віддав Процеві.

— Доки прийду, заберіть у Космачі гроші. Від корчмарів і за товар, Лукин знає...

— Зараз пан зобачи, — змовницьки підморгнув Беньо Колендовському, доки до покою заходив, неприродно пересуваючи ноги, одноокий Сташек.

Підкликавши його, вказав на стілець:

– Сідай, Сташек.

– Дзєнькую бардзо... Постою, — відмовився той.

– Сядай, пся крев, як пан муві! — ревнув Колендовський.

Сташек швиденько сів і тут же, завивши від болю, звівся на рівні.

Пани зареготали. Сміючись, Беньо помахом руки дав знати гайдукові, щоб ішов собі геть.

Той люто зиркнув і вийшов.

— Шкода, що в тій ролі не пан полковник, — утерши сльозу, сказав Беньо. — Стільки фронди, а піймали одного опришка, та й то...

— Знаю панську неприязнь до полковника, однак же не робив пан, гадаю, голосну історію з умкнєнєм теґо лотра? — стурбовано зауважив губернатор.

— Та певно ні! Довбуш і так має більше слави, як пан Пшелускі, — уїдливо сказав Беньо.

В Ясиню упали глибокі сніги.

Олекса прокидав коло оборога сніг.

Ґазда, в якого він перебував з сім’єю, розкидав на прочищеному сіно для худоби.

Йшла до них доріжкою усміхнена Олена.

Стояли удвох серед овець, що хрумали сіно. Олекса ворушив пальцями їх вовну.

Ґазда збоку сумно на те поглядав.

Лежав Олекса долілиць у їхній комірчині, а дружина сиділа коло нього, пестила йому плечі, перебирала волосся.

— Не можу більше! — глухо сказав, не повертаючи голови, Олекса.

— Леську?!

— Не можу вже той хліб кривавий їсти! — повернувся і сів на постелі Довбуш.

— Нічо, Леську, — лагідно сказала Олена. — Дочекаємо весни, я заощадила тих грошей, шо ти дав... Люди добрі...

— Гадаєш, я зможу заново?..

Олена пригорнула до себе його голову.

Навесні до Штефана прийшли брати Джимуги.

Стояли з ним поодаль хати.

— Та й той Андрій сказав, аби йому всі гроші подати.

— Таки всі? — перезирнулися Джимуги.

— А щось не так? — ніби здивувався Дзвінчук. — Але бо він дав знак!

І простягнув Лукинові обидві половинки монет.

— Штефа, ти скоро? — покликала з подвір’я Марічка.

Дзвінчук мовчки дав знак, аби йшла в хату.

— Та й скажіть Олексі, що я вже маю челядину в хаті, а то таке... бабський язик... Аби-сте більше не приходили.

— Що?! — скрикнув Довбуш. — А, курва-шкіра!

Розмовляв з Процем — той був при зброї, з дороги.

Довбуш мав у руках сокиру, стояв коло недорубаної смереки. Фока з Оленою складали галуззя з уже втятої й обчімханої.

— Фоко, ану бігом за Андрієм! Скажи, йдемо на той бік.

Олена завмерла.

Ладуючи в комірчині порошниці, Олекса сказав:

— А ти подумала? — Діти і внуки Штефкові, цілий Космач буде з сміхом розказувати, як Довбуш дався обдурити. Я би мав то позволити?!

— Леську, це твій гонор говорить.

— У мене його забагато, аби дався толочити. Та й доста бесіди! Дай бартку!

– Ми будемо ждати! — подаючи топірець, сказала Олена.

Дзвінчук таки вирішив справити весілля.

Було без великих набутків — сиділи за столом гості, награвала скрипка, молодята, як водиться — коло деревця, вбраного косицями.

— Чудне якесь це весілля, — тихо казав один ґазда другому.

— Та бо яке — цілу зиму дівка в хаті, а тепер під вінець! — відповів той.

— Ви чули, аби з двору котра пішла дівкою? — перегнулася до них через стіл молодиця.

На другому кінці говорили:

— Цей Штефан непростий. Не дивіться, що дворову собі взяв, а дивіться, яку вкліп ока господарку собі звів...

— Кажуть, він з Довбушем знався...

Батьки Штефанові ходили вздовж столів:

– А досягайте, дорогі гості!

– Николко, Бог би вам дав здоров’я, чого не п’єте?!

– Штефа, ти там дозирай, кум геть не їсть...

Нараз у сінях зчинився гуркіт, під вікнами пару разів бахнуло з пістолів.

— Їга-а — вереснув, увірвавшись першим, Срібнарчуків і, луснувши барткою по весільному столі, перескочив його й став у дверях, що вели до малої кімнати.

Так само слідом з криками, з вистрілами в стелю увірвалося ще кілька чоловік ватаги, вмить зайнявши позиції по кутках, при дверях...

Аж тоді увійшов до закаменілої в страху хати Довбуш, а за ним — Андрій.

– Дужі-здорові, чесні ґазди?! — привітався до всіх.

Весілля щось пробурмотіло у відповідь.

Олекса ще з порога люто глянув на Штефана, але доки йшов до нього, поглядом зустрівся з Марічкою.

Очі її сяйнули, а пальці лягли на перли, що висіли на шиї разом з коралями та зґардами.

— Як ся маєш, Штефа?! — спитав Довбуш, дивлячись на молоду.

— Гаразд, як ви, пане ватажку, — відповів Дзвінчук.

Довбуш розтрутив гостей і сів перед молодятами.

Тривало мовчання.

Налив собі горілки, потім зиркнув на молоду і їй теж хлюпнув.

— Музика! — крикнув.

Скрипаль ударив смичком по струнах, узявши наразі кілька безладних акордів. Тоді заграв уже вправно.

— Твоє здоров’я, пташко! — хижо усміхнувся до Марічки.

— Ваше, ватажку! — відповіла і перехилила чарку.

— Знаєш, чо я прийшов? — спитав Штефана, все дивлячись на молоду.

— Тямую, — глухо відповів Дзвінчук.

Весілля трохи виходило зі страху, почалося тихе бубоніння.

– Знаєш, чим мож заплатити? — питав Довбуш.

– Простіть, — ще тихіше сказав Дзвінчук, — даруйте життя!

— Подарую, — сказав Довбуш. — Навіть гроші лишу. Я в тебе другу плату візьму!

— До данцу! — крикнув скрипалеві.

Той перескочив на мелодію «півторака».

Довбуш простягнув руку до молодої.

Під неквапливий «півторак» Олекса танцював серед хати з Марічкою.

Стіни, гості рівно пливли то в один бік, то в другий.

— Дякую за перли, ватажку, — сказала Дзвінчучка.

– Вдалися тобі?

– Дуже.

– Я прийшов по плату за них.

– Велику? — осміхнулася.

Замість відповіді Довбуш зупинився і припав до її уст.

Скрипка втихла.

Штефан уперся очима в стіл.

— Мой, музика говорить! — крикнув Довбуш, обхопивши рукою Дзвінчучку за стан. — Гуляйте, леґіні!

Тоді вхопив молоду на руки й поніс до дверей ванькиря.

Штефан схопився, уперся кулаками в стіл і... лишився незрушно на місці.

Олекса лежав у тім самім ванькирчику, в якому колись доглядала його Олена.

Марічка бавилася шкуратяною торбинкою, що разом з хрестиком лежала в нього, на мотузку, на грудях.

– Що то в тебе?

– Не руш! — сказав Довбуш.

Вона притулилась йому до грудей.

— Я так довго ждала, що ти прийдеш... А тепер Штефан мене вб’є.

– Сама кажеш, що хотіла...

– А я ся й не бою. За таку нічку і вмерти можна.

І вп’ялася йому в губи.

Коли досвітком Олекса вийшов з ванькиря, двері до якого охороняли два опришки, ватага вже була досить підпита. Сиділи за столами, чаркувалися. Дехто куняв. Гостей не було.

Так і сидів за столом Штефан, обхопивши руками голову. Крисаня догори дном лежала під деревцем.

– Як спали, ватажку? — крикнув підпилий опришок.

– Або він спав! — пирснув інший.

А як виходили з хати, мати Штефана сказала на призьбі:

– Аби тобі Бог заплатив за нашу ганьбу!

Довбуш люто зиркнув, але зустрів твердий погляд старої і не відповів.

Стояв на ґанку, втішно посміхаючись, управитель Беньо,

а двором походжав, розкрилившись, павич.

Сидів у своїй хатчині, згорбившись, старий Довбуш і стругав валок до граблів, слухаючи розповідь якогось ґазди...

Потім випустив роботу з рук і навіть не підвів голови, коли гість виходив з хати.

Дибав ноженятами по снігу в червонім сардачку хлопчик —

Олена, присівши, кликала, сміючись, його до себе,а по весняній траві бігла від хати до пастівника, озираючись, Штефанова жінка.

Довбуш чекав її з двома опришками під смерекою.

Старий Дідушко сам білував баранів, підвішених коло стайні на жердини.

Не обтираючи рук від крові, взяв у Проця Олексин ніж. Оглянув його й віддав назад.

— Терх сиру, кажеш? А холєру в бік?!

— Мой, пане Дідушку, Довбуш того не любить, — гостро попередив Проць, стискаючи закривавлений ніж.

— Я знаю, що він любить, — відказав дід. — Але наші старі роди — це йому не з панами забавки! Як ся не вгомонить, ми самі подамо його голову до Станіслава.

— Це ваше послідне слово? — спитав Проць.

— Як ся не забереш мені геть, то для тебе буде послідне. Хлопці! — гукнув до хати.

Показалося кілька молодиків.

Проць, блиснувши очима, ступив назад.

Топір по обушок увігнався в пня. Довбуш повільно обвів поглядом найближчих з ватаги, що довкола нього стояли, — Джимуг, Головача, Антося, Срібнарчука...

— Всі чули? — спитав.

Питання було риторичне. Всі мовчали.

— Хто зо мною?

Брати Джимуги перезирнулися — ще дві бартки вгрузли в пень коло ватажкової. Ступив Головач, Срібнарчуків, Антось. Топорища віялом стирчали від пня.

Вдарив над дідушковою Річкою жіночий зойк. Бігли полем слуги, діти, на полі лежав у самій сорочці Дідушко, а від покривавленого тіла неквапно йшов полем Довбуш із п’ятьма побратимами. Довбуш озирнувся, та побачив не Дідушка, не його домочадців — побачив удруге маму. Як вона стояла на тлі рідної хати, коли відходив:

— Не переступи ту кров! — почув її голос.

У Штефана в хаті сидів Мочернак.

Сиділи з Штефаном за столом. Мали на столі горілку.

— Вам добре, пане Мочернак, говорити... Маєте цілу ровту слуг, сини, як дуби... А я, з старим дєдем?

— Але він, перепрошую ваш гонор, не з ватагою сюди ходить?

— Ану, напиймося, та й я щось буду вам казати, — підняв погарчики Штефан.

Випили.

— Пане Мочернак... Отой ваш ґруник, шо межи моїм ґрунтом...

— Ви, Штефа, знов за своє, — засміявся Мочернак.

Потім серйозно:

— Я вже два роки вам товчу — Мочернак землю не продає. Як ви так хочете мати землю при купі, ліпше я ваше викуплю, а ви собі ґрунт пристараєте.

— Ні — то ні!

Штефан зітхнув і відсунув убік штоф.

– Інтересний ви чоловік, пане Дзвінчук, — уже встаючи, сказав Мочернак. — Таже Яблоновска би вас озолотила... А ви за якийсь ґрунтик.

— Той ґрунт має бути цілий, неподілений. Дзвінчуків ґрунт, — сказав Штефан.

Мочернак узяв шапку й бартку.

Марічка швиденько відійшла від дверей, під якими наслухала.

За мить-другу вони відчинилися — вийшов сердитим кроком Мочернак.

Гори задиміли.Тяглися дві цівки з полудня, біг з повідомленням опришок — і ватага, зірвавшись з постою, кидалася в ліс; потяглися три дими, й назустріч біг уже другий задиханий — Довбуш давав наказ звертати в глибокі нетрі; а вже тягся димок із третього ґруня...

Управитель Беньо годував на подвір’ї свою екзотичну птицю. Коло нього стояв Колендовський.

— Розбоєм у Богородчанах, а тим бардзєй убивством Золотніцкого в Борщевє Добош підписав собі вирок карний, — говорив Колендовський. — Нарешті коронний гетьман зрозумів, же справа серйозна.

— Пан мислі, же Соболєвскі ма ліпше шанси, як ваш Пшилускі?

— О цо ходзі ! — Понад дві тишьонци войска! Гори замкнені, як на ключ. А нєміли пану полковник гонить лотра в тому кітлі.

 

 

* Продовження в наступному номері.


Корисні статті для Вас:
 
Цей дивний червоно-чорний «флірт»2003-04-19
 
Сеанс чорної магії з наступним її викриттям2002-12-10
 
Українські кіносюжети2003-05-05
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#1

                        © copyright 2019