Бесіду веде Лариса Брюховецьк Перейти до переліку статей номеру 2007:#6
Продюсер в Україні: можливість неможливого


– Ви як продюсер уже півроку тому завершили роботу над фільмом «Два в одному». Кіра Муратова – вимогливий режисер. Як вам з нею працювалося?

– Коли ми з Кірою Георгіївною почали працювати, я запропонував Костянтину Доніну, відомому фотохудожнику, приєднатися до нашої роботи. Він фотографував знімальний процес упродовж усього періоду. Зібравши матеріали, ми плануємо видати фотоальбом, навіть уже знайшли видавця.

– Дуже цікаво. Власне, в історії українського кіно це, мабуть, уперше. Зазвичай на таку рекламу шкодують грошей.

– Це не питання грошей – важливо зафіксувати процес створення фільму. Якщо Кіра Георгіївна не дозволяє знімати під час роботи над картиною, то як можна зробити фільм про фільм? Нам довелося умовляти її, переконувати, що робота фотографа потрібна. Вона погодилася, але за умови, що він не заважатиме головному кінопроцесові. Костянтин у анотації до майбутнього альбому з цього приводу навіть написав: «Я поводився як неживий предмет».

– Кіра Георгіївна не потребує плекання іміджу, проте такий крок, як створення фотоальбому, на мій погляд, – правильний, бо, крім фільму, в історії залишаться фото, які розповідають про зйомки.

– Це – інша грань кіно. Я розумію Кіру Георгіївну, коли під час роботи над фільмом вона відмовляється відповідати на запитання: «Про що ви думаєте?». Фільм показує, що цінність будь-якого з кадрів можна прирівняти до цінності одразу всіх стрічок цілої мережі фестивалів.

Щодо найближчих планів: це заходи, пов’язані з фотоальбомом і робота над новою стрічкою «Мелодія для шарманки» (автор сценарію Володимир Зуєв), зйомки якої розпочнуться в листопаді. А сьогодні ми напередодні важливої події: 14 та 15 вересня відбудеться прем’єра «Два в одному» в кінотеатрі «Київ», 14-го – прес-показ і прес-конференція; будуть присутні: Кіра Муратова, Рената Литвинова, Богдан Ступка, Наталя Бузько, Ніна Русланова, Володимир Горянський.

– Фільм обійшов багато фестивалів. На «Берлінале» він не потрапив до конкурсної програми. Не знаю, хто відбирав стрічки, але, мабуть, якби це робив Шлегель, то ситуація була б іншою. Фільмові запропонували престижну позаконкурсну програму. Розкажіть, будь ласка, як усе відбувалося?

– Так, це був перший фестиваль, де ми презентували свою нову роботу. З яких причин її не внесли до конкурсної програми, напевне, повинен коментувати офіційний представник фестивалю. Як на мене, причин кілька (серед них і питання «формату»), але яка з них головна, ми не знаємо.

Нагальна потреба в продюсерському кіно є ще й для просування готового фільму. Російський режисер Сокуров уже давно працює з продюсерами, саме вони здійснюють цілу низку заходів задля того, щоб фільм переглянули, причому як дистриб’ютори, так і глядачі. Звісно, я маю на увазі фільми, які мають високу художню цінність.

Наступним кроком у презентації стрічки став Московський фестиваль, де ми отримали «Ніку». А міжнародна прем’єра відбулася на фестивалі Трайбека в Нью-Йорку, який щодо престижності й значення в кіноіндустрії посідає третє місце після нагород Американської кіноакадемії та «Золотого глобуса». Відгуки у пресі на фільм були позитивними: і в «Голлівуд ріпортер», і в «Нью-Йорк таймс», і в «The sun». Усі відчули, що картина – вибух артхаусного наративного кіно.

– Чому ж призом не відзначили?

– Річ у тім, що цей фестиваль було засновано невдовзі після подій 11 вересня, його тематика орієнтована передусім на соціальні теми. Ми ж випадали з цієї спрямованості. Згадаймо фільми-номінанти і фільми-переможці: це справді картини, які розповідають про боротьбу з тероризмом, мають релігійні мотиви. Ставши учасником цього фестивалю, ми зробили крок уперед, це – головне, адже таким чином ми заявили про себе на американському ринку кіно.

– На цьому фестивалі працював ринок стрічок? Чи зробили ви спробу продати свій фільм?

– Цей ринок не настільки масштабний, як багатьом хотілося б, проте він формується, і, гадаю, вже наступного року, коли з’являться ще впливовіші учасники, всі, хто бажає знайти покупця, матимуть таку нагоду.

Наша участь у цьому ринку – це і є спроба продати фільм. Сьогодні міжнародними продажами стрічки займається наш постійний офіційний дистриб’ютор – компанія «Централ партнершип», але я, зрозумівши, що своїми картинами маємо займатися ми самі, організував компанію «Соти дистриб’юшин» – вона займатиметься світовою дистрибуцією наших картин.

– Процес створення фільму – від пошуку коштів і до їх повернення – це цілісний процес, його не можна розривати.

– Так, це та вертикаль, модель, яка працює в системі світового кіно. ВІК – вертикальні інтегровані компанії – займаються фільмом від моменту створення до кінцевої реалізації вже готової картини («Парамаунт», «Ріворкс» та інші).

– І ви свідомі того, що фільм, який ви щойно завершили, не належить до так званих глядацьких?

– Звичайно, ми знаємо це. Проте розуміємо, що картина має свій ринок, свого глядача та канали дистрибуції.

– Тобто після прем’єри в Києві фільм буде в українському прокаті?

– Фактично вперше в історії українського кінематографа років Незалежності стрічка Кіри Муратової вийде в широкому прокаті. Досі картини, випущені в Україні, йшли однією копією – показ не був національним. Нині готується десять копій, лише в Києві фільм показуватимуть у 4-х кінотеатрах. Його побачать у Дніпропетровську, Одесі, Львові, Харкові, Донецьку. До речі, «Настроювач» також демонстрували в Україні, але була лише одна копія, тобто – не прокат, а показ. Щодо «Два в одному», то це вже прокат: водночас в Україні та Росії він стартує 27 вересня. А до цього ще заплановано прем’єри в Одесі та Москві.

– Основну частину коштів на виробництво фільму виділило Міністерство культури і туризму?

– Як ви знаєте, 65% усього бюджету – це витрати на виробництво. В підготовчі роботи й частину знімальних робіт я вклав власні кошти (“Соти сінема груп”). Без цього, ми взагалі не зняли б стрічку. Це був важливий етап у стосунках продюсера й Міністерства. Наші натхнення, витримка та азарт допомогли переконати Міністерство в необхідності таких заходів, оскільки система держзамовлення працює неефективно. Загальний виробничий бюджет стрічки – 1,5 млн доларів, із них 65% – це державні кошти, а 35% – «Соти сінема груп». Кошти на фестивальне просування фільму та виготовлення реклами – окрема розмова. Загалом у сумарному бюджеті співвідношення 80:20 є співвідношенням на користь продюсера. Проте права на фільм належать Міністерству та «Ері». Підтримка з боку держави через фінансування, попри все, – важлива складова продюсерського кіно.

– Як ви прийшли в кіно?

– У кіно я прийшов завдяки фестивалю «Стожари» (1998) – тоді я був задіяний у телевізійному проекті, пов’язаному з його роботою, і познайомився з його організаторами. А взагалі за фахом я – економіст-міжнародник. Свого часу професійно займався футболом, читав книги й надзвичайно любив кіно. Коли ж зі спортом (з об’єктивних причин) не склалося, кіно почало вабити настільки, що залишатися по цей бік екрану я вже був не в змозі. З’явилося бажання займатися кіновиробництвом, продюсуванням і творчістю. В ті часи ніхто не навчав, як «робити» продюсерське кіно. Я прослухав курси продюсерського кіно, які вперше тоді відкрилися в Москві, проте залишився розчарованим. Маючи досвід роботи з телевізійною моделлю продюсерства, я зрозумів, що нас навчали не як майбутніх продюсерів, а як директорів виробництва. Про такі важливі інструменти просування кінопродукту на міжнародні ринки, як маркетинг і реклама, з нами не говорили. На той час досвіду щодо цього взагалі не існувало. Обравши шлях: «Твори й навчайся!», я почав моделювати і створювати компанії...

– Пов’язані з телебаченням?

– З телебаченням, кіно, рекламою. Першою була пост-продакшин студія, яка займалася комп’ютерною графікою, спецефектами, виробництвом, монтажем. Згодом – рекламні агенції, аналітична агенція «Сінема аналітикс» (аудит ринку) і кінохолдинг, який об’єднує сім компаній, що займаються рекламою фільмів. Так, працюючи співпродюсером, інвестором, я йшов до свого продюсерського дебюту. Телесеріал «Лола і Маркіз» – це «проба пера», бо я завжди хотів знімати велике кіно. У Вільнюсі під час днів російсько-українського кіно (я виступав як один з організаторів і продюсерів цього заходу), представляючи українські стрічки, зокрема «Мамай» Леся Саніна та фільми Кіри Маратової «Другорядні люди» і «Чеховські мотиви», я познайомився з тодішнім продюсером стрічок Кіри Георгіївни. Народилася ідея працювати разом, і картину «Два в одному» ми почали вдвох. Проте, коли російська сторона з певних причин відмовилася продовжувати цей проект, я взяв справу у свої руки, збільшивши бюджет фінансування зі свого боку й водночас звернувшись до Міністерства й переконавши їх у тому, що фільм стане переломною кіноподією. Крок за кроком ми прийшли до того, що нас зрозуміли. Іноді я іронізую: за час від народження ідеї до здачі фільму змінилося четверо Міністрів культури. Починали ми з Юрієм Петровичем Богуцьким, з ним і закінчили... Та головне – є картина.

– З Кірою Георгіївною у вас склався дует. Пригадую, на початку 1990-х вона скаржилася в одному інтерв’ю на французького продюсера, який вимагав значного скорочення стрічки, коли вона працювала над «Чутливим міліціонером»... Для режисера взагалі важливо, щоб із продюсером склалися добрі стосунки. Ви згадали фільм Олеся Саніна. Чи є бажання з ним працювати?

– Бажання працювати з такою талановитою і перспективною людиною, як Олесь, звичайно, є. Але для конкретних кроків потрібен матеріал, сценарій... Мабуть, згодом складеться. Водночас для мене важливо, щоб спершу завершився «етап першого продукту», щоб мою продюсерську роботу змогли оцінити повною мірою.

Взагалі плани є. Весною маємо реалізувати кілька проектів з режисерами-дебютантами.

– З ким саме з молодих режисерів працюватимете? В жовтні запускається робота Валентина Васяновича...

– Сьогодні я ще потримаю інтригу. Я бачу, що молоді режисери є, і хочу з ними працювати, проте, коли для цієї презентації буде зроблено все необхідне, я назву імена. А щодо Васяновича, то, дійсно, ми з ним працюємо.

Є також ідея презентувати в прокаті стрічку «Обранець» Романа Балаяна з назвою «Райські птахи». В листопаді розпочинаємо «Мелодію для шарманки», а весною (у квітні) працюватимемо з Кшиштофом Зануссі, котрий зніматиме новий фільм «Серце на долонях». Співпраця з таким режисером важлива. Але перший крок саме у копродукції – не менш важливий для мене як продюсера, бо це водночас перший крок до міжнародної копродукції. Власне, сам сценарій – надзвичайно цікавий. Сподіваємося у вересні-жовтні вийде прес-реліз, і ми матимемо змогу розповісти детальніше про майбутній фільм.

– Насамкінець, що ви побажали б читачам журналу «Кіно-Театр»?

– І журналу, і всім, хто займається кіно, я бажаю повірити в те, що ми – на порозі нового витка українського кіно. Ми маємо набратися сил, консолідувати здорові думки і працювати задля кіно.

Крім того, як людина, котра має можливість споглядати різні процеси в суспільстві, я хотів би звернутися до влади (не чинної нині, а взагалі до влади): держава повинна зіграти свою роль у відродженні кіно. Проте ініціатива та здорові клітини мають надходити від самої кіноіндустрії, яка має бути інвестиційно привабливою і незакомлексованою. Я бачу ці здорові клітини й людей у владі, котрі спроможні помічати ці паростки нового.

– Водночас ми знаємо, що довкола Києва формуються майбутні «гіганти-кіновиробники», які так чи інакше «захоплять» левову частку робочої сили? Як ви ставитеся до цього?

– Я не пов’язував би це з можливим відтоком робочої сили. Це ознаки формування індустрії. Навпаки – ці структури будуть давати можливість тим, хто бажає, набути досвіду роботи в кіногалузі, а тоді з’являться люди, котрі на базі системи, що вже працює, створюватимуть мистецтво, а з ними й нові продюсери.

У світі так і відбувалося: спершу народжувався телевізійний «контент», а згодом – високохудожнє кіно. В появі останнього надзвичайно важливу роль відіграватиме освіта. Так, є побоювання, що передавання знань і навичок від одного покоління до іншого сьогодні практично немає (причому це стосується як тих, хто виробляє кіно, так і журналістів, які пишуть про кіно), але це можна змінити – агітуючи, в хорошому сенсі провокуючи подібну естафету. Події, що відбуваються в тому чи іншому кіно, потрібно аналізувати в контексті світового кіномистецтва.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2007:#6

                        © copyright 2019