Олена Леонтович Перейти до переліку статей номеру 2007:#6
Німе кіно


Якось мій батько – піаніст Василь Мулов-Войтовецький, розповів про один епізод з епохи німого кіно і на моє прохання записав спогад. Пропоную його увазі читачів журналу в перекладі на українську.

Так звався в житті кіно період від 20-х років до початку 30-х, коли прийшло йому на зміну звукове.

У ті роки існувала така установа, як «Посередрабіс», яка щопонеділка в умовах тодішнього безробіття розподіляла піаністів на працю під час вечірніх сеансів до кінотеатрів для музичного супроводу фільмів.

Час музичного супроводу фільму розподілявся так: одну третину грав піаніст самостійно, дві третини – оркестр із піаністом. Була й відповідна оплата: перший отримував 3 руб. 80 коп, другий – 4 руб. 50 коп. Оскільки я добре читав з листа ( тобто грав незнайомі твори прямо з нот, які ставив на пюпітр концертмейстер), то й працював більше з оркестром. Було легко й цікаво, і мені подобалася ця робота.

Значно важче доводилося тим піаністам-ілюстраторам (як їх називали), які грали самостійно першу третину часу. Якщо за музику, яку виконував оркестр, відповідав концертмейстер, то піаніст сам мусив опікуватися творами для ілюстрації фільму.

Пригадуються мені ті старенькі піаністки, які приходили зі своїми нотами, грали по них, не відриваючись і майже не дивлячись на екран. І тоді, звісно, ні про яке ілюстрування вже не йшлося. Хоча вони старалися прилаштуватися до картини і не грали бравурну музику під час похорон на екрані.

Небагато було піаністів , які вміли імпровізувати, слідкуючи за фільмом, його змістом. Я не можу сказати, що постійно імпровізував. Це приходило, коли розігрувався та входив в настрій. А до того я грав весь свій піаністичний репертуар, а також і ті твори, над якими працював, бо вчився в консерваторії.

Тож мені доводилося працювати і самостійно, і з оркестром. Безумовно, важче було самостійно створювати ілюстрації до, як тоді казали, картини.

Різні бували моменти, а один день роботи ілюстратором запам’ятався особливо.

Було це на свято Трійці, в неділю. Грав я на Подолі в якомусь клубі. Треба зауважити, що піаніно там стояло чомусь за екраном, чого ніде й ніколи не траплялося. За домовленістю з адміністратором розподілили час роботи між двома піаністами навпіл. Я – перший – грав із дванадцятої години. Та на час, так би мовити, передачі естафети мій напарник не прийшов. Я, як завжди вірний своєму обов’язку, не міг підвести людей, вирішив взяти все на себе і грав далі.

Вже пішла шоста година праці. Почувався ще більш-менш. А вже після 20-ої години відчув, що стає важкувато. Перерва між сеансами лише 10-15 хв., а потім, будьте ласкаві, – грайте. Все важче і важче ворушити пальцями. Я вже грав лівою і правою руками поперемінно: добре, що Скрябін написав два етюди для лівої руки.

Це була пізня Трійця – в червні, і спека давалася взнаки. Та ще в тому закутку. І от мене врешті-решт так зморило, що я на якийсь час, мабуть, відключився. Раптом чую: «Там хтось є біля піаніно?!» Миттєво прийшовши до тями, я заграв. Та цей окрик запам’ятався на все життя.

Більше в такі стресові ситуації не потрапляв. Але, згадуючи часи німого кіно, з гордістю думаю про те, як потрібні були йому музиканти, що грали не останню скрипку в перегляді фільмів.

У 1931 році, перебуваючи в Ленінграді, відвідав сеанс першого звукового кіно і був зачарований побаченим. Авжеж, ніяка імпровізація не може зрівнятися з оригінальною музикою, створеною для фільму композитором.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2007:#6

                        © copyright 2019