Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2007:#6
Приємний дух змагання: «Кіно-Ялта» - 2007


Але за рік, що минув відтоді, в українському кіно відбулись якісні зміни. Про що й засвідчили фільми, представлені на конкурсі перед вимогливим журі.

Та спершу – про фестиваль, який, до речі, продовжує шукати свого обличчя. Так, фестиваль – це насамперед фільми, але умови їхнього сприйняття публікою і членами журі також важливі. В організації дотримано паритету країн-учасниць: до складу оргкомітету увійшли представники України, Росії, а також АР Крим. З минулого року кермо «Кіно-Ялти» взяла в свої руки російська команда на чолі з генеральним продюсером МКФ «Кіно-Ялта», генеральним директором НП «Інтерфест», досвідченим організатором кінофестивалів Ренатом Давлетьяровим. Якщо згадати організацію наших київських МКФ, то робота цієї команди заслуговує високої оцінки, насамперед за чітке дотримання програми, регламентів, уважне дослуховування до прохань акредитованих представників ЗМІ. Крім злагодженої, чіткої роботи під час фестивалю, імпонує ретельність підготовки: гостям і пресі надано якісно видрукувані конкурсну і паралельну програми, каталог, запрошення. З тим же логотипом – золоте яблуко, приз фестивалю, – було розміщено плакати у найбільш людних місцях Ялти. На набережній красувався екран у тому ж обрамленні, для глядачів під час сеансів на цьому імпровізованому майданчику ставили стільці. Мабуть, їм приємно було споглядати екранну реальність під лагідний плескіт вечірнього моря. А одного вечора перегляд супроводжував міський симфонічний оркестр – не тільки кіномани, а й меломани могли насолоджуватися, адже картину «Король у Парижі» одного з провідних російських дореволюційних режисерів Євгена Бауера (свого часу знімав фільми в Ялті, місті, яке й сьогодні залишається кінематографічною Меккою. А Ялтинська студія цього року відзначила своє 90-річчя) показували в супроводі живої музики. Позаконкурсна програма – та, яку дивилися на набережній, – повністю складалася з касових російських фільмів. Під час відкриття фестивалю на імпровізовану сцену вийшли російські кінематографісти, тим часом азартна публіка хвилин десять спрямовувала свої „мильниці» на Гошу Куценка (фільм О.Стриженова «іКохання-зітхання» за його участі й показали того вечора; співпродюсер фільму – Р.Давлетьяров). Хотілося б з цього приводу поремствувати з приводу колонізаторського синдрому росіян, адже українські фільми для масового глядача було проігноровано, однак що поробиш, вони сьогодні користуються пасивністю українців: фактом лишається те, що більшість коштів на цей фестиваль вклала російська сторона, яка сьогодні зацікавлена в українській території як ринку для російських фільмів. А ще вона зацікавлена у «єдиному економічному просторі», що означає бажання домогтися, аби податки з прибутку від показів в українському прокаті не були надто високими. Податкова лояльність – то і є ті «ключові» слова, які здійснили диво в російському кіно – останні шість років тут бурхливо нарощується виробництво (відповідно й прокат). Брак такої лояльності в нашій країні позбавив українське кіно шансів для існування. У Росії кіно майже не обкладається податками, а в Україні обкладається багаторазово, на всіх стадіях виробництва і показу. Тож можна тільки дивуватися, що в Україні ще є люди, які хочуть займатися кіно! Не гнати «мило», не клепати рекламу, а знімати фільми...

Серед одержимих кінематографом на першому місці Кіра Муратова, яка знімає без простоїв і чий фільм був у цьогорічному конкурсі (перед тим він побував уже в Нью-Йорку, Сочі і ще десь, але нагороду дістав саме в Ялті).

Після відкриття «для народу» відбулося відкриття урочисте – на подвір’ї Масандрівського палацу. Організатори присвятили його культовому фільму „Польоти уві сні та наяву» (йому виповнилось 25 років). Його постановник Роман Балаян очолював журі цьогорічної «Кіно-Ялти». З нагоди цього вшановування з Москви приїхав автор сценарію Віктор Мережко, аби сказати присутнім, що вважає «Польоти» своєю найвдалішою дитиною, хоча вже написав 50(!) сценаріїв. Освідчувався фільмові в любові російський актор Гришковець – і на завершення свого спічу, аби повніше перейнятися станом головного героя у фіналі фільму, вилив на себе відро води... Лунала жива музика, надавали слово й екрану – цього разу традиційні лаконічне представлення фільмів-конкурсантів монтувалося кадрами з «Польотів» – дотепно і з гумором.

Наступного дня фестиваль увійшов у звичне русло – перегляди, а у вільний від цього час – зустрічі, спілкування продюсерів, режисерів, акторів, критиків, журналістів, презентації (цього разу в рамках фестивалю презентували себе кіностудія «Ялта-фільм», що увійшла до організаторів фестивалю).

Спершу повіяло зверхністю – росіяни без зайвого такту прогнозували власну перевагу щодо призів. Але поквапилися з прогнозом. Російська конкурсна програма була цього разу слабшою, ніж торік, а українська – значно сильнішою за минулорічну. Тому й виник дух змагання, тому й не соромно було за свою країну... Щоправда, українського в українських фільмах було мало: мова – російська, актори – російські (за винятком Б.Ступки та Н.Бузько). У двох „незалежних» фільмах („Аврора» та „Інді»), на жаль, проглядається тенденція ігнорувати українське й покладатися на російський ринок.

Першим із російської програми було показано „Вороги» Марії Можар (спільне російсько-білоруське виробництво). Він міг би бути значно сильнішим, але вади сценарію (Марія Можар його автор) були надто явними, як явним було і наслідування минулорічного фільму „Франц і Поліна», в якому проявився концептуально новий погляд на події Другої світової війни у Білорусії. Новизна – у тому, що воювали молоді люди (наголос на обох словах), і що серед агресорів-окупантів були здатні не тільки залишатися людьми, а й навіть закохатися в місцеву дівчину, що і трапилося з Францем. Авторка „Ворогів» пішла далі у „реабілітації» фашистів – вона показала село, де між окупантами і місцевим населенням було встановлено негласну угоду – жити мирно і навіть дружелюбно. В центрі – двоє, білоруська жінка (Юлія Ауг) і німецький офіцер (Аксель Шрік), який у неї квартирує. Ні, йдеться не про любовну історію. Німецький офіцер знає російську мову, і вони спілкуються, тому жінка розкриває йому свою особисту драму: ще до війни через нещасний випадок загинули її чоловік і дитина. Тепер у неї залишився єдиний син-підліток (за кадром звучить його голос). Але цю майже ідилічну ситуацію порушує ніби і незначний випадок: саме цей підліток намагався вчинити якусь диверсію, і фашисти його вбили. Цей епізод постановник залишає за кадром, а в кадрі бачимо жінку, якій сказали, що її хлопчика арештували. Вона благає офіцера про порятунок дитини. Той телефонує в комендатуру, після чого відповідає жінці: нічого вдіяти не можна. Аби не травмувати жінку, він не каже, що хлопчика вбили, власне і глядачі про це довідаються вже з останньої фрази фільму. Тому все напруження і психологічна колізія розгортається довкола єдиного – як врятувати дитину? Найбільш вражаючими епізодами став монолог німецького офіцера, який спершу російською, а тоді німецькою намагається пояснити власне безсилля, виходячи на уже філософські речі – він проти війни і хоче робити все, аби не гинули мирні люди. На жаль, такий статус-кво у час війни неможливий, тому що є серед вояків ті, для яких вбити мирну людину, а то й дитину – елементарна річ. Авторці, щоправда, зраджує почуття міри – у зображенні як німців (у фільмі вони тільки те й роблять, що напиваються), так і селян (вони надмір метушаться і відверто згадують партизанів). Жінку, яка чомусь саме перед вікнами хати, де сиділо повно німців, крадучись, несла одяг для колишнього старости, який вирішив податися в партизани, німці схопили і розстріляли. Можна назвати це наївним реалізмом, тільки, аби розібратися, що ж відбувалося в Білорусії в той далекий час, хочеться порадити молодій авторці прочитати твори Василя Бикова.

У жанрі актуальної драми зробила свою картину «Нічого особистого» так само молода авторка сценарію та режисер Лариса Садилова. Її зацікавила «гра долі», «гра випадку», як вони проявляються в реальності, в житті звичайних людей. Працівник агенства, яке надає послуги у стеженні за людьми (серед інструментарію – сучасні мікрокамери і «жучки» для підслуховування), одержав завдання стежити за вказаною квартирою. Нелегально проник у помешкання, владнав „інструментарій» і... нарвався на особисту драму героїні, яка перебуває в депресії, істериці через те, що коханий покинув її (завдяки зображенням, знятим камерами стеження, дійсність сприймається як телевізійне реаліті-шоу). Суто людське співчуття спонукало його познайомитись і навіть пофліртувати з дівчиною. Вона швидко повірила в те, що сподобалась йому (очевидно, дуже хотілося повірити). Тут детективу надходить вказівка – не та квартира, і він уже стежить за іншою жінкою, до якої приїздить ночами коханець. Обидві героїні в полоні кохання, живуть ним, хоча дівчина з першої квартири (Зоя Кайдановська), незважаючи на стрес, ходить на роботу, вечорами продає речі покійної родички (детектив приходить до неї під приводом покупця), робить ремонт помешкання. У змалюванні героїні відчувається авторське втручання у запропоновану реальність: якщо дівчина так швидко і майже безболісно „переключилася» на іншого, то чи була вона справді так уже безтямно закохана? Ну а далі прониклива й догадлива дружина детектива влаштувала йому сцену ревнощів, вертаючи його до тями. Зрештою, він таки приходить до дівчини, яка встигла у нього закохатися, з квітами на побачення, насправді ж – аби забрати свого „жучка» з квартири. Можна здогадатися, скільки сліз знову проллє бідолашна. А детектив... Хотів як краще – підтримати, по-людськи втішити, а вийшло – як завжди. Черговий обман. Задля чого? Чи справді він піддався почуттям? Чи просто він підлий? Фільм на ці важливі питання відповіді не дає, залишаючи глядачам над цим подумати, а заодно й над тим, чи варто довіряти випадковим людям?

Ще один жіночий фільм - «Натурниця» Тетяни Воронецької. Він засвідчує про впевнену режисерську руку – й не випадково, адже фільмографія постановниці налічує сім документальних фільмів і серіал «Ліга обманутих жінок», випущений 2005 року. Воронецька запропонувала психологічну мелодраму, зняту за мотивами оповідання Юрія Нагібіна «Троє і одна, і ще один». Відомо, письменник цей любить педалювати пристрасті, й у цьому – особливість його творчого почерку. Йдеться у фільмі про красуню Софію Пшибишевську, яка свого часу була натурницею в Едварда Мунка і яка тонко цінувала мистецтво, була чутливою до порухів душі видатного митця, вміла легко вгадувати бажаня чоловіків. Та після бурхливого життя в паризьких салонах вона мала нещастя стати дружиною надто похмурого і плаского, позбавленого емоцій чоловіка. Спроби якось порозумітися і мирно співіснувати зазнають краху, і все закінчується фатальним пострілом – чоловік убиває жінку, яку начебто любить. Декаданс! А додайте до цього ще й колоритне середовище дореволюційного Тифлісу, де відбувається дія, плюс сюжет про революціонерів з листівками, і все стане очевидним – і надмірні красивості, і фатальні пристрасті, і... фальш. Від фільму повіяло дешевими серіалами.

Нарешті «Російська гра» майстра кіно Павла Чухрая за комедією «Гравці» Миколи Гоголя. Театральне, навіть, сказати б, концертне дійство, яке вражає веселістю, дотепністю, чіткою злободенністю! Хоча колеги-кінематографісти й дивувалися: фільм випадає з того, що цей режисер ставив досі. Ну то й що?

Волею випадку в конкурсній програмі зустрілися Гоголь і Кіра Муратова – і сама собою виникла паралель: Гоголь виводив, як правило, шахраїв, людей з деформованою, аморальною суттю. І дуже органічно їх показував – невдовзі два століття мине відтоді, а вони пізнавані й зі своїми пороками залишаються актуальними. Таким – спрямованим на пороки – є й бачення Кіри Муратової. Її персонажі здебільшого потворні й відштовхують. А ще їм бракує артистизму й легкості. Але вона продовжує їх колекціонувати, хоча важко сказати, чи протримаються вони в часі так довго, як гоголівські...

Павло Чухрай ретельно йшов за Гоголем, зберігаючи персонажів і колізії, але дозволив собі актуалізувати цю іскрометну комедію: російського карткового шулера Івлева він замінив на італійця Лукіно Форца, тим самим зіставивши шулерів зарубіжних і російських, ширше – Європу і Росію. Коли наступного дня я подякувала режисерові за його блискучу постановку і тим, як чудово у фільмі підкреслено оцю «змагальність» у шулерстві в міжнародному масштабі, він з легкою іронією відповів: «Не хотілося б гордитися тим, що саме в цьому ми попереду планети всієї...».

Отже нагадаємо про що йдеться: Лукіно Форца (Джуліано Дікапуа) таки потрапив до рук численних кредиторів, і йому світила в’язниця, та якось вдалося йому випросити відстрочку на місяць, аби повернути борги. Він їде в Росію, бо саме ця країна, на його думку, є тим місцем, де він зі своїм талантом карткового шулера зможе швидко виграти гроші. Зупинившись у трактирі провінційного міста, він дізнається від трактирного слуги, що тут проживають троє затятих гравців. Вигравши в карти вже майже половину від необхідної суми, Форца з нетерпінням чекає на поєдинок, аби й тут поживитися: час не жде. Але, сівши за гральний стіл з «чудовою трійкою» (Утішительний – Сергій Гармаш, Швохнєв – Сергій Маковецький, Кругель – Андрій Мерзлікін), він тут же зрозумів, що об’єгорити їх не вдасться. Врешті, вони пропонують укласти спілку, аби разом ловити жертви й обігрувати тих, хто не вміє шахраювати. Форца ділиться секретами своєї майстерності. Проте партнерів для гри знайти непросто, трапився тільки старшого віку чоловік – Глов, – котрий уже покидає трактир і повідомляє, що днями йому мають видати 200 тисяч рублів за заставлений маєток, але він уже місяць чекає, довше не може, тож залишає для одержання грошей свого сина. Навіть просить Утішительного опікуватися молодим і нерозумним хлопцем, який в усьому прагне наслідувати гусарів. Щойно Глов-батько покидає трактир, той швидко доставляє Глова-сина, і хоч той зізнається, що грати немає на що, вони відразу ж нагадують йому про 200 тисяч, на які в нього є довіреність. Кандидата в гусари обіграли запросто, а коли вже довіреність була в їхніх руках, до них у номер заглядає чиновник Псой Стахич Замухришкін, який розшукує Олександра Михайловича Глова «щодо видачі грошей». Віртуозна сцена з Замухришкіним не поступається сценам з «Ревізора», де неперевершено показано віртуозність хабарників. У «Російській грі» тільки ведуться переговори щодо хабаря, але суть чиновницької корумпованості розкрито блискуче. Замухришкін пообіцяв видати гроші днів через чотири, а Утішительний, Швохнєв і Кругель різко поспішили в Новгород на ярмарку, де їх уже три дні чекає чітко спланована авантюра з купцями, тобто є заплановані конкретні особи з великими сумами, яких вони мають наміри обіграти. Форца, звичайно ж, погоджується на вигідну оборудку зі своїми спільниками – віддає активній трійці свої 80 тисяч готівкою й одержує від них довіреність на 200 тисяч. Але з настанням світанку все прояснюється: італійського шулера надули шулери російські, молодий Глов розкриває правду, що перед ним розіграли спектакль: «Я такий же Глов, як ти китайський імператор». Чиновник із приказу був «зовсім не чиновник, а відставний штаб-капітан з їхньої ж компанії, та й не Замухришкін, а Мурзафейкін, та й не Псой Стахич, а Флор Семенович!»

І хоча у фільмі немає заключного монолога обманутого шулера, і без того стає ясно, що італієць програв змагання. Та все-таки, як не погодитися з гоголівським Іхарєвим: «...как это было все чертовски разыграно! Как тонко! И отец, и сын, и чиновник Замухрышкин! И концы все спрятаны! И жаловаться даже не могу! Хитри после этого! Употребляй тонкость ума! Изощряй, изыскивай средства!.. (...) Тут же под боком отыщется плут, который тебя переплутует! Мошенник, который за один раз подорвет строение, над которым работал несколько лет!».

Віртуозна акторська гра, і не тільки виконавців чотирьох головних персонажів, а й усіх другорядних, блискучий класичний текст, до якого органічно долучаються «актуальні висловлювання», переконливість інтер’єру й середовища дії (для повноти почуттів режисер запросив ще й циган), – усе це наповнило фільм, попри його зміст, позитивною енергією, дало можливість посміятися над суспільним злом, над тими, хто вправно гріє руки над вогнищем людського азарту. Фільм підтвердив свіжість класики за умови її вмілого кінематографічного прочитання.

В українській програмі чогось такого не було, – і взагалі в українському кіно катастрофічно бракує комедій. А що ж було в українській програмі? Невиправдано затягнутий, позбавлений ритму фільм-дебют Єви Нейман «Біля річки» за написаним спільно з Сергієм Четвертковим сценарієм. Молода режисерка не тільки запозичила в Кіри Муратової сценариста, а й стиль і навіть акторів. Але поки що їй бракує режисерської енергії для заповнення лакун екранного життя, сповненого пустотами і суєтою. Сценарій не більш, як на три частини, але замість 30 хвилин маємо 84. Було б достатньо кількох сцен, аби пересвідчитись у характері стосунків літньої матері (Марина Поліцеймако) й доньки (Ніна Русланова), яка за нею доглядає. Проте їхні конфлікти повторюються знову і знову.

Mожна, звичайно, висунути теорію, що режисерка свідомо відійшла від кліпової манери, аби дати глядачам можливість ретельно роздивитися героїнь. Звісно, обидві актриси чудові, точно і переконливо поводяться у запропонованих обставинах – мати незміно провокує доньку, яка з приводу чи то репліки, чи розлитого варення нервує, вибухає, надпотужна енергія героїнi Русланової витрачається намарно. Аби наповнити екран, режисер вводить окремих персонажів, які не мають безпосереднього стосунку до героїнь, проте мають підкреслити безвихідь і потворність соціуму, в якому існують ці дві жінки. Перший – агітатор за свого «кандидата», який навідується до стареньких, аби потішити їх байками, що „кандидат», якщо стане депутатом, потурбується про їхні інтереси (вони пов’язані з поверненням майна колись репресованого сина і брата). Донька піддається солодкому обману і врешті після демонстрування своїх безкінечних конфліктів навіть пригощає його горілкою. Режисер підкреслює «потворність», квартиру з безліччю мух, складені абияк старі газети в кутку, які розсипаються. Друга лінія фільму – замальовки «з натури» людей на катері, пікнік біля річки, занедбаний ресторан із самозакоханим офіціантом. У цьому антисвіті режисер дає кілька коротких акцентів на противагу антропії – це пов’язано з молодими закоханими (короткі епізоди з двома парами – історій немає, просто замальовки), а також із двома дівчатами, які взялися покатати жінок на човні.

Робота Нейман наслідувальна і свідомо розрахована на те, аби епатувати західного глядача відворотними деталями побуту в нашій країні, гнітючим занепадом і байдужістю людей одне до одного (хоча у британських фільмах про мешканців робітничих кварталів Глазго й не таке можна побачити!). Фільм, як уже мовилось, надміру насичений нервовими нападами замученої Маші – старість набирає не завжди приємних форм, хоча, якщо вдуматись, примхою матері є просте бажання побувати на річці. Після «Старих людей», «Оксамитового сезону» та інших дебютів його можна розглядати як іще одну реакцію на демографічну ситуацію країни, де смертність переважає народжуваність.

...Є одна засаднича річ, яка об’єднує дуже відмінні між собою фільми – «Біля річки» та «Аврора, або Що наснилося сплячій красуні?» Оксани Байрак. Думка про те, що людина починає по-справжньому цінувати життя тільки тоді, коли віч-на-віч стикається зі смертю. Героїня Поліцеймако говорить: «Глупая Машка! Говорит, что жить не хочет. Жить хорошо!». Це означає, що треба цінувати кожну мить, даровану життям. Герой «Аврори» – всесвітньо відомий балетмейстер Микола Астахов (Дмитро Харатьян) не в ладах з навколишнім світом, переживає свого роду творчу, а разом з тим і психічну кризу – не може придумати чогось путнього для постановки без стимулювання себе наркотою, не хоче бачити свого сина від першого шлюбу, відштовхує свою кохану, яка чекає від нього дитину. І тільки пройнявшись трагедією маленької дівчинки Аврори, котра після сильного радіоактичного опромінення потрапила з Чорнобиля до лікарні США (навіть будучи тяжко хворою, вона сповнена бажання стати знаменитою балериною, про що говорить Астахову), він відроджується, набирається творчої снаги, повертається до повноцінного життя. У фіналі – знову успіх, а як родзинка поставленої ним вистави – проекція на екран коротенького запису танцю, який виконала Аврора перед камерою.

Нам запропонували казку на матеріалі Чорнобильської трагедії. Казка – слово зависоке для цього фільму, скоріше це витвір перенасиченої штампами фантазії, яка не бажає перейматися життєвими реаліями. Наприклад, уже пострижену наголо, хвору дівчинку імпресаріо знаменитого балетмейстра наряджає в чудову сукню і доставляє, немов принцесу, в театр на репетицію. Астахов, поглинутий репетицією, все ж умудряється виявити радість, але тільки коли дитина знепритомніла, до нього дійшло, що вона таки справді хвора. Фальш фільму закладена вже в самому задумі відправити дівчинку в американський госпіталь, коли українці добре знають, в якій країні лікують чорнобильських дітей. Звідси – надуманість усього, що з натиском і шумом показано на екрані. Наскрізь фальшивий і образ Астахова, у чудодійну зміну якого не віриш. Фільм знімався в Україні і США, але приналежність цього витвору до України свідчать тільки показчики з назвами «Прип’ять» і «Чорнобиль» – те, що знає про нашу країну пересічний іноземець. Правда, є ще українська природа з квітучими соняхами, серед яких ходять дозиметристи у щільно припасованих плащах і протигазах. Це відкриття, що в поліській зоні України ростуть такі плантації соняшників, які до того ж квітнуть наприкінці квітня.

Про фільм «Інді» Олександра Кирієнка з чудовими російськими акторами Оленою Бабенко, Олександром Балуєвим і Олександром Домогаровим наш журнал уже писав. Тут можна додати, що після «Аврори» цей фільм, попри деяку надуманість мелодраматичних ходів, сприймався немов утілення правди життя. Маємо випадок, коли рівень фільму сформували актори й оператор (Ярослав Пілунський).

«Два в одному» вдалося переглянути раніше – хотілося побачити, як Кіра Муратова працювала з Богданом Ступкою, адже досі в її картинах знімалися або російські актори, або непрофесійні виконавці. Ступка вніс певну новизну у стиль Муратової, відчувалося, що йому надано повну свободу імпровізації, а Рената Литвинова рухалась услід за ним, реагуючи і відгукуючись на його ініціативи.

Після першого перегляду фільм відштовхував. Але, переглянувши його вдруге, я потрапила під владу режисерської стихії Кіри Муратової, де все, що відбувається, виправдано. Вражає магія, що зачакловує безсоромністю її екранного світу. Герої фільму, чітко поділеного на дві частини – театральну й інтимну, ніби демонструють себе, вивертаючи назовні власне непривабливе нутро. Жодної світлої постаті. І все-таки магія! Чи, може, ти просто адаптуєшся до цього безпросвітного, безсоромного світу?..

В театрі вночі у декораціях вистави повісився актор, його зняв з петлі електрик, який прийшов найраніше, а потім на сцену, де лежить покійник, приходить один за одним ціла низка персонажів. Вони дивляться на нього і всі говорять про себе: один згадує, що позичив у нього гроші – і кому тепер віддавати? Адміністратор театру лає костюмершу, що та не простежила, аби після вистави всі костюми були на місті (актор повісився в костюмі свого героя). Так вимальовується картина людської захланності – фактично ніхто з персонажів не шкодує за загиблим, позірні зітхання, похитування головою, аби тут же переключитися на свої дріб’язкові проблеми.

Ось де смерть людини, на відміну від згаданих фільмів, нічому не вчить і не змушує якось інакше подивитися на себе і на ближніх, якось подобрішати. Ні, люди, переступаючи через тіло свого колеги, навіть якщо турбуються про роботу, розкривають свою непривабливу суть.

Муратова демонструє вільне перетікання умовного театрального простору в простір живої реальності, барокову насиченість інтер’єрів (театрального, інтер’єру помешкання) середовища, зрештою, напруженість стану людини. Постановник вибудовує не тільки простір, що вільно трансформується й перетікає (знов і знов нагадуючи, що світ – театр, а люди в ньому – актори), а й життя своїх персонажів. Так, воно вибудуване режисерською рукою, але цікаво, що стихія акторського тривання в образі немовби суперечить цій вибудуваності, і руйнує її насамперед Андрій Андрійович. Персонаж, якого грає Ступка, – це Казанова, що зістарився, але має претензії на те, щоб ще зустріти «жінку свого життя». Досі він, як розповідає його донька (Наталя Бузько), маючи багатьох жінок, такої не зустрів. Відразу, щойно його донька і героїня Литвинової з’являються в домі, він зачиняє двері зі словами: «І ви не вийдете звідси, поки я не закінчу...». Рената Литвинова: «Ви маєте на увазі секс?». Кульмінація настає тоді, коли Андрій Андрійович починає маніпуляції з новоявленою кандидаткою на «жінку його життя».

Герой – по-своєму нещасна людина. Впродовж життя він не знав міри в колекціонуванні жінок, надбав розкішні апартаменти, обвішані репродукціями оголених жіночих портретів, але сили вже Бог забрав, а от помисли залишились. І через це він страждає, немов зацькований звір у клітці. Ми бачимо, як ці помисли домінують над здоровим глуздом. Його «еґо» настільки гіпертрофоване, що не дозволяє йому рахуватися з реальністю, змиритися з фактом старіння. Старість же потребує почуття гідності, а знущання над іншими від власного безсилля є проявом суті монстра.

I ще одна важлива думка твору – ілюзорність матеріального, фізичного: якими б розкішними не були апартаменти Андрія Андрійовича, без духовного наповнення вони не приносять щастя.

Кіра Муратова препарує дійсність, і робить це суворо й непримиренно – якщо йти за її фільмами, для людства просто не залишилося шансів. У «Другорядних людях» – «каталог» нуворишів. У «Чеховських історіях» – стосунки нуворишів з релігією й церквою. «Два в одному» – це випробування персонажів смертю і старінням, але вони не здатні цього навіть усвідомити. А фінальна телефонна розмова Андрія Андрійовича з реготункою-трамвайницею, яка виявилась таки «жінкою його життя», свідчить, що він натрапив на персону, яка не поступається йому в здатності до маніпулювання і вміє «варити воду» не гірше за нього. Він освідчується, і спритна героїня Литвинової, напевне, скористається, аби апартаменти дісталися їй, коли Андрія Андрійовича не стане...

Ще один фестиваль відшумів, залишив зустрічі із серйозними творами, серйозними, навіть якщо вони комедії. Порівняно з минулорічними, фільми конкурсу були переважно камерними, сконцентрованими на цінності людських стосунків, на людських почуттях, і добре, що це переважило агресивність. Які фільми нам запропонує наступний фестиваль? Поживемо – побачимо.

Переможці: кращий фільм фестивалю – «Російська гра» Павла Чухрая, приз за кращу режисуру – Кірі Муратовій («Два в одному»), приз за кращу чоловічу роль – Олександру Балуєву («Інді» О.Кирієнка),приз за кращу жіночу роль – Зої Кайдановській («Нічого особистого» Л. Садилової).

«Вороги». Режисер Марія Можар. Росія-Білорусь.

«Два в одному». Режисер Кіра Муратова. Україна.

«Нічого особистого». Режисер Л. Садулова. Росія.

«Російська гра». Режисер Павло Чухрай. Росія.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2007:#6

                        © copyright 2017