Сергій Тримбач Перейти до переліку статей номеру 2007:#6
БІЛЯ РІЧКИ, БІЛЯ МОРЯ…


Цей фестиваль виник на початку 90-х і спершу передбачав популяризацію і аналітику фільмів екстримного, шокуючого спрямування, у першу чергу жанрово визначених (у ті часи були проблеми з чистотою жанрів). Одначе вже в середині минулого десятиліття з’ясувалося, що фільмів подібного штибу майже немає. Тож поволі фестиваль трансформувався, і нині він, по суті справи, є таким собі оглядом справ на всьому пострадянському кінопросторі…

Цьогоріч тут чимало українців – як і недавно на міжнародному Московському фесті. Схоже, росіяни звертають дедалі більшу увагу на українське кіно. Втім, не тільки на українське. Російська кінодустрія розкручується, і їй уже мало місця на власній території. Тож вивчаються, а відтак і опановуються суміжні культурні простори.

Отже, в головному конкурсі повнометражних фільмів – дебютна стрічка одеської режисерки Єви Нейман «Біля річки». Вона вже побувала на міжнародних фестах у Роттердамі, Москві та Батумі (саме там днями і отримала приз за кращу режисуру). І ось тепер Анапа. Фільм показали першим у конкурсній програмі. Його представляла, за відсутності режисера, виконавиця головної ролі, московська актриса Марина Поліцеймако. На прес-конференції журналістами було сказано чимало гарних слів про роботу постановника і акторів. Нагадаю (я вже рецензував картину у матеріалі про Московський фестиваль) – йдеться про історію матері й дочки, обох уже похилого віку, обох уже віддалених від реалій сьогоднішнього дня. Однієї днини вони рушають з місця і здійснюють легку мандрівку, ніби обмацуючи старечими перстами навколишній космос. Котрий тільки у фіналі відгукнеться – сльозами дощових крапель…

У кулуарах чимало говорилося про очевидність впливу стилістики Кіри Муратової на молоду режисерку. Так, цей вплив у низці епізодів помітний. Одначе ж не меншим є вплив, скажімо, французького кіноімпресіонізму – і сам матеріал, ріка і її космічна незворушність, що розчиняє людське єство, і наголос на безпосередності реакцій на світ. Люди тут – істоти аж ніяк не стабільні і прогнозовані, вони спонтанні й імпульсивні. Хіба що мало не 90-літня мати (М. Поліцеймако) більше нагадує обшир усезагального єства, його запаси пам’яті. Ті запаси серйозні і у самої Нейман.

У конкурсі «Кіно без плівки» (роботи на відеоносіях) українців чомусь немає. Зате є вони у глядацькому конкурсі – фільм «Позаземний» Сергія Крутіна, 120-хвилинна історія про те, як у причорнобильському селі міліціонер знаходить маленького гуманоїда. Цікаво… У тому ж конкурсі – російська стрічка «Джоник» українського режисера Дмитра Томашпольського. А у так само конкурсному «Шорт-шоку» – «Таксист» Романа Бондарчука (учень Юрія Іллєнка). В офіційній програмі «Відкриті двері» – два наших фільми: «Крила» Олександра Усика і «Приблуда» Віталія Ямбурського. Це режисери ще зовсім молоді, будемо сподіватися, вони й створять нову «хвилю» – і морська піна Анапського пляжу стане їм у пригоді. Окрім того, в програмі «Кіно на площі» (його показують на центральному майдані міста у вечірні години) – «Аврора» Оксани Байрак, яка одважно завойовує народні маси. Бог у поміч.

Першого дня показали і конкурсний російський фільм «Нічого особистого» відомої російської режисерки Лариси Садилової. З доволі сильними акторськими роботами Валерія Баринова, Зої Кайдановської, Наталі Кочетової… Працівник охоронної служби отримує замовлення стежити за повсякденним життям жінки – спершу однієї, потому другої. І входить у їхнє життя. Одначе стереоефект – під завісу ми бачимо, що життя трьох чоловічих персонажів стає ідентичним: кожен має дружину, яку надсилу залишити, і коханку, з якою зійтися в сімейне життя неможливо. На диво однотипною є й реакція жінок – усі вони, на межі нервового зриву, прагнуть захапати мужика собі у довічну і неподільну власність. Щось у цьому житті є таке, що вичавлює із людей однотипні форми існування. Цікава робота, зроблена сильною «чоловічою» рукою Садилової. Жінок-режисерів стає дедалі більш, і вони усе впевненіше почуваються в полі кінокультури та кінобізнесу.

Щодо відкриття… Перед тим я побував на фестивалі у грузинському Батумі – там усе виглядало скромнішим. Ну, гроші є – чого не показати клас постановки шоу. Анапа – місто курортне, відпочивальників чимало, і всі вони вийшли вітати кінематографістів. Як у піонерські часи, ми крокували за табличками ”Узбекистан», «Україна”… Українців, попри їхню нечисленність, вітали ентузіастично і тепло. Окрім того, це ж Кубань, Краснодарський край, який відзначає адміністративне свято – своє 70-ліття. То ж і не дивно було почути на відкритті українську пісню… Хоча чиновники своїми вітаннями і спічами, як мовиться, «задовбали». Зате потому на березі доволі прохолодного нині моря було неформально, голосно й весело. Чому сприяла горілка суто українського виробництва – називати її не буду, але повірте, що у такий спосіб мій патріотизм було підігріто на кілька градусів. Словом, я там був, мед-горілочку пив, по вусах текло і всередину щось потрапило…


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2007:#6

                        © copyright 2019