Юрій Шевчук Перейти до переліку статей номеру 2007:#6
Пореволюційний блюз.Польсько-український кіноуспіх у Чикаґо


24-26 серпня у Чікаґо відбувся українсько-польський кінофестиваль «Пoреволюційний блюз». Організований за фінансової підтримки українськo-американськoї фундації «Спадщина», кредитної спілки «Самопоміч», він проходив у чи не найбільш відомому в місті артгаусному Кінотеатрі Шопена. Організаційне забезпечення, збір фондів для фестивалю, рекламну кампанію та інші технічні аспекти здійснював Український інститут модерного мистецтва (Чикаґо) за активної участи Kінотеатру Шопена. Українську програму фестивалю забезпечував Український кіноклуб Колумбійського університету у Нью-Йорку, який я заснував і очолюю. Польською частиною опікувався власник кінотеатру Зиґмунд Деркач.

Організатори фестивалю поставили амбітну мету – вийти за межі своїх етнічних громад і привабити до фільмiв усіх, хто цікавиться світовим незалежним кінематографом, представити фільми на тлі таких ґлобальних проблем, як деградація довкілля, труднощі переходу від комуністичного до ліберально-демократичного устрою, національна ідентичність і ґлобалізація, кінематограф та громадський активізм. Така широта тематики дозволили скласти справді міжнародну за географією кінопрограму, що обіймала, крім українських та польських картин, також фільми зроблені на українську тематику в Канаді та Іспанії. Особливої привабливості фестивалеві надавала присутність на ньому протягом усіх трьох днів канадських та польських кінематографістів, авторів трьох продемонстрованих картин.

Кожен вечір починався із прийняття для публіки – після чого вона переходила до просторої кав’ярні, розташованої на нижньому поверсі Tеатру Шопена, вибагливо оформленої у найкращих традиціях постмодерністичної еклектики: м’які канапи, фотелi, малярствo на стінах, – для докладного і незмінно жвавого обговорення побаченого за участю авторів та кінокритиків.

Фестиваль відкрився американською прем’єрою повнометражного художнього фільму «Акти уяви», рeжисер Каролин Комз, автор сценарію Maйкл Спринґейт (Канада). Це цікаво і драматично розказана історія новітніх імміґрантів з України до Канади Каті та її брата Ярослава. Незалежна демократична Україна, за яку боролися їхні батьки, виявилася брехнею – державою, опанованою наскрізь корумпованою бюрократією, яка проймається лише тим, як накрасти щонайбільше. Потрапивши до далекого Ванкуверу, Катя та Ярослав віч-на-віч стикаються із дилемою: як віднайти себе у новій країні. Що робити – забути все, що і ким ти був досі, прибрати для себе нову ідентичність, мову, спосіб мислення, чи зберегти свою ідентичність, пам’ять про Україну, її страшну історію, Голодомор, зґвалтовану гідність цілих поколінь, як би болісно це не було. Кожен з них у свій власний спосіб бореться із привидами минулого, намагається знайти власну стежку до нормального життя у країні, де й своїх проблем не бракує.

Kанадські автори фільму не є українцями за походженням, але роблять у своїй картині те, на що ніяк не здобудуться кінематографісти у самій Українi – вони аналізують психологію молодого покоління свідомих своєї ідентичности українців, для яких незалежність виявилася оманою, наругою над довго очікуваною свободою і можливістю реалізувати себе. Така самореалізація виявилася для них неможливою на батьківщині через тотальну корупцію, панування криміналітету. Разом з тим у Канаді їхня адапація виявляється проблематичною з огляду на відчуженість, нездатність, чи, може, небажання героїв перемкнутися на культурний код нової країни. Таке перемикання ніяк не легшає від того, що обоє добре опанували англійську. Відтак і Катя, і Ярослав приречені сам-на-сам боротися зі своїми демонами, стукатися до сердець незнайомців чи то з Пакистану чи з Кореї, і не знаходити розуміння, навіть коли їх уважно слухають, коли їм співчувають.

Цікаво у фільмі трактується питання мови, цього, як не крути, першого і найочевиднішого носія національної ідентичности. Для Ярослава – мова як прокляття, що нагадує минуле, яке за всяку ціну треба стерти зі свідомості. За мову переслідували, дискримінували, знаважали і насміхалися. Для нього мова – це рана, яку треба загоїти забуттям. Ярослав послідовно уникає української, він її розуміє із уст сестри, реаґує на неї, але сам ні за які гроші не говорить нею. Навіть власне ім’я він воліє змінити: він тепер для себе і для інших Джері.

Його сестра Катя, навпаки, до останнього тримається мови, навіть, якщо це не допомагає їй позбутися нестерпно бoлючих споминів про пережите в Україні. Мова для неї стає останнім прихистком власного я, глибоко інтимним внутрішнім голосом, яким вона розмовляє з собою, який її гріє, не дає збожеволіти. З іншими вона говорить англійською, із собою, зі своєю пам’яттю, з матір’ю, що назавжди лишилася у минулoму, – українською. Як часто буває в реальному житті, саме жінка продовжує нести свою культуру навіть на імміґрації, саме вона до останнього тримається, відтворює її, передає її новому поколінню. В «Актах уяви» можливості такого продовження немає. Катя не говорить з акцентом – її українська без помітного акценту, але її англійська теж без українського акценту. Цю «натяжку» цілком згладжує психологічно нюансованa грa Стефані Гейз, яка легко переконує глядача як у глибокій умотивованості поведінки, так і навіть в українськості своєї героїні. Тяжко повірити, що ця роль – дебют акторки зі Швеції на великому екрані.

Після перегляду відбулася дискусія на тему «Ґлобалізація і проблеми національної та індивідуальної тотожности» за участю режисера Каролин Комз та сценариста Майкла Спінґейта, а також кінознавців Збіґнєва Банаса (Чикаґо), Алтона Мілера (Колумбійський коледж, Чикаґо) та мене.

Другий день «Пореволюційного блюзу» включав повнометражний фільм іспанського документаліста Карлоса Родріґеса «Неназвана зона», 2006, присвячений Чорнобилеві, короткометражний фільм «Ліза» (режисер Тарас Томенко, 2006) – про історію малої безпритульної киянки та короткометражний художній фільм Славоміра Фабіцького «Чоловіча справа», номінований на Оскара у 2002 р.

Автор іспанської картини досліджує через досвід трьох українських підлітків, які народилися і виростають неподалік зони відчуження, проблему, що її до нього мало хто ставив: що значить жити у тіні чорнобильської катастрофи. Можливо, сам того не підозрюючи, він поряд із катастрофою екологічною виявляє і загальнонаціональну українську катастрофу: деградацію моралі, розпад сім’ї, алкоголізм чоловіків, корозію культури, байдужий до біди своїх громадян уряд. Незважаючи на це, «Неназвана зона» лишає дивно оптимістичне враження, бо поряд із цими зовсім не новими проблемами, Родріґес виявляє красу, силу і волю до життя людей у, здавалося б, фатальній ситуації.

Короткометражні фільми Томенка та Фабіцького кожен у свій спосіб торкаються одного й того ж питання – дитини, яка не з власної вини виявляється суспільним марґіналом, об’єктом жорстокості й насильства дорослого світу. Безпритульна киянка Ліза Нікітіна ділить життя між вулицею і будинками для сиріт, які часто виявляються ще байдужішими, ніж вулиця. Щоб вижити, вона обманює, жебракує, краде. У свої одинадцять років Ліза позбавлена дитинства, ласки, змушена жити за законами лісу. Tринадцятирічний герой «Чоловічої справи» має хату, сім’ю і навіть пса. Але від того він почувається не менше самотнім, ніж його українська сестра у недолі. Від жорстоких побоїв батька його не може захистити ніхто – ні мати, ні школа. Його улюбленець – безпритульний пес, приречений на знищення, а відчайдушні намагання хлопчика врятувати його виявляються марними. Обидва фільми показують двох цілком нормальних, цікавих і по-своєму талановитих дітей, оточених глибоко ущербними дорослими.

Обговорення другого дня фестивалю велося довкола теми «Кінематограф та громадський активізм». У ньому, крім згаданих учасників, також�взяли участь представники чиказьких відділів організацій «Зелений світ» Адам Енсалако та «Нагляд за правами людини» Стівен Стайм. Відповідаючи на питання із публіки, чи фільмар може спричинитися до активізації суспільства у боротьбі із занечищенням довкілля, із байдужістю до безпритульних та іншими проблемами, режисер Каролин Комз висловила думку, що факт створення таких соціально заанґажованих фільмів, які показано на «Пореволюційному блюзі», сам по собі вже є актом громадянського активізму.

Третій і останній день фестивалю пропонував прямий польсько-український діалог через фільм Славоміра Фабіцького «Повертаючи борги», офіційний �учасник Канського МКФ-2006 та короткометражний документальний фільм киянки Олени Фетисової «Стояла собі хатка». Фетисова також звертається до теми безпритульних дітей, але не в модусі констатації проблеми, а пропонує можливий спосіб її розв’язання, оповідаючи історію подружжя Тарнопольських, які взяли у свою родину із сиротинців восьмеро дітей, що стали для них як ріднi. Навіть якщо фільм трохи грішив надмірним оптимізмом, чиказька публіка готова була зрозуміти його як звичайну людську потребу віри в те, що проблеми можна вирішувати.

Aвтор художньої картини «Повертаючи борги» Славомір Фабіцький намагається поставити перед глядачем питання, яке він сам сформулювва так: чи можна виправдати зло тим, що його чинять заради добра. Дев’ятнадцятилітній Войтек, відчайдушно намагається знайти своє місце у суспільстві, не лише стати самостійним, але й забезпечити свою кохану і значно старшу за нього Катю, нелегальну українську заробітчанку та її сина. Заради неї Войтек готовий стати злочинцем, рекетиром, який повертає задавнені борги. Добрими намірами вимощено дорогу до пекла. Він швидко виявляє власним досвідом, що зло породжує нове і ще більше зло. Войтек все глибше поринає у трясовину насильства, втрачає родину, друзів, гідність і зрештою кохану, заради якої став злочинцем. Під кінець Войтек сам опиняється на волосинку від самознищення.

Цікаво розв’язує проблему української ідентичности персонажів Фабіцький. На роль українки Каті Радченко він запрошує московську акторку Наталію Вдовіну, а на роль її сина Андрія – киянина Дмитра Мельничука. Вочевидь, також вважаючи мову першим носієм національного характеру, Фабіцький вирішує, що українські персонажі мають говорити українською, принаймні між собою і в конфліктових ситуаціях, коли людська натура проривається назовні спонтанно. Режисер не захотів піти легшим шляхом і дозволити обом говорити російською – рідною як для Вдовіної, так і для Мельничука. Таке вирішення не обов’язково підірвало б вірогідність типажів в очах польської публіки, адже і в Польщі не таємниця, що українці частіше говорять російською або суржиком, аніж українською. Як і Катя в «Актах уяви», українські герої у «Поверненні боргів» ховaються у лоно рідної мови, коли зазнають найтяжчих випробувань.

Темою обговорення останнього дня фестивалю було «Переосмислення родини», а його учасниками стали Славомір Фабіцький, Каролин Комз, Майкл Спринґейт та Юрій Шевчук. Лейтмотивом дискусії була теза про те, що сучасна сім’я зазнає докорінних і зовсім не позитивних змін. Майже кожен фільм фестивалю прямо чи імпліцитно торкався питання самотньої дитини, дитини, яка втратила контакт із оточенням, батьками, суспільством. Фабіцький, зокрема, сказав, що поряд із скороченням до мінімуму часу, який батьки проводять із дітьми, в сучасній сім’ї швидко вмирає традиція, коли батьки оповідали дітям історії і тим способом вчили їх ідентифікуватися з іншими людськими істотами, співпереживати, набувати гостро необхідної здатности відчувати чужі радості і болі. Як наслідок – сучасні діти дедалі частіше зростають у знеособленому середовищі, нездатні перейматися іншими людьми.

Уже після першого дня «Пореволюційного блюзу» було ясно, що фестиваль відбувся з великим успіхом. Цей успіх мав місце одночасно у кількох площинах. Зала, розрахована на двісті п’ятдесят місць, була майже незмінно повною. Oбговорення фільмів часом тривало довше, ніж сама фільмова програма. Публіка просто бриніла ентузіазмом і зацікавленістю. Навіть сильна буря в перший день фестивалю, не змогла відлякати публіку. Фестиваль сягнув далеко поза громади українців і поляків, привабивши представників інших етнічних спільнот міста – росіян, литовців, євреїв, іспанців, – зрештою, просто чикаґiвців без «імміґраційного дефіса». Добру, якщо не більшу, половину публіки становила молодь.

Проте авдиторія «Пореволюційного блюзу» не обмежувалася тими, хто прийшов до Tеатру Шопена. Зацікавлення до цієї імпрези виявили засоби масової інформації Чикаґо та реґіону. Справжнім інформаційним проривом стала півгодинна розмова на престижному Національному громадському радіо, відомому у США під англійською абревіатурою еН-Пі-аР, співорганізаторів програми фестивалю автора цих рядків та Зиґмута Деркача. На запрошення ведучого програми «Погляд на світ» Джерома МакДонела ми говорили про сучасний стан українського та польського кіно, про те, як фільми відображають і ставлять на обговорення проблеми суспільства, про нове відчуття солідарності між поляками й українцями у складний період переходу від комуністичного авторитаризму до демократичого устрою.

Фестивалю відвів цілу статтю тижневик «Чиказький журнал», про нього писала провідна газета реґіону і один з найбільших за накладом американських щоденників «Чикаґо Триб’юн». Влучно висловився про успіх «Пореволюційного блюзу» канадський сценарист Майкл Спринґейт: «Цей фестиваль став тим, на що інші фестивалі претендують, чим би інші хотіли бути, і чого рідко яким фестивалям вдається досягти». До речі, щойно стало відомо, що канадський фільм «Акти уяви» буде показано у


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2007:#6

                        © copyright 2019