Анна Погрібна Перейти до переліку статей номеру 2007:#6
Акварель із двома особами


Вирушив у свою першу подорож річкою кіно (бурхливим морем український кінематограф не назвеш) кіно новий корабель – дебютна стрічка молодої української режисерки Єви Нейман. Перш ніж потрапити до столиці, фільм «Біля річки» встиг побувати, і навіть досить успішно, на кінофестивалях у Роттердамі, Москві, Лагові, Севастополі, Ялті. Картина ще до виходу на екрани почала обростати мереживом пліток: то про тривалий процес запуску, коли довго не могли затвердити сценарій, то про «муратовські» мотиви. Це вже певна сформована традиція – називати Єву Нейман ученицею та послідовницею Кіри Муратової. Авторка стрічки на це реагує дуже болісно і нервово, доводячи, що ніколи не була послідовницею Муратової, а всього лиш проходила стажування під час зйомок картини «Другорядні люди». Але таке порівняння неминуче, адже надто багато спільного навіть не стільки в стилістиці самої стрічки, скільки в людях зі знімальної групи Муратової, які брали участь і у створенні «Біля річки». Це автор сценарію Сергій Четвертков, художник костюмів Руслан Хвастов, актриси Ніна Русланова та Наталя Бузько. А ще – та ж Одеська кіностудія. Все це не могло не вплинути на фільм і, відповідно, на судження критиків і глядачів. Так, стрічка Єви Нейман далека від традиційного кіно, але й не зовсім «муратовська». Кожен фільм Кіри Муратової – це вияв її методу, глибоко індивідуального (принаймні на українських теренах), часом різкого і негуманістичного, своєрідний «ляпас суспільному смаку». А «Біля річки» – фільм спокійний, події розгортаються тут розмірено, і у цьому зворушлива сила стрічки. Фільм не має бурхливих подій і сильних емоцій, що викликає відповідні емоції в глядача, коли мимоволі починаєш ідентифікувати себе з героями стрічки, «проживати» з ними їхнє життя на екрані. Глядач Єви Нейман спостерігає за життям героїнь стрічки ніби ззовні, але не байдуже, а з душевним тремтінням, співчуттям, легкою усмішкою крізь сльози. Режисерка говорила, що цей фільм – людяний, людський, розповідає про прості речі, знайомі кожному. Так, ці речі дуже прості, але часто вони лишаються непоміченими. «Біля річки» – стрічка про один день із життя матері і дочки. Це, до речі, була перша можливість для Ніни Русланової, яка зіграла доньку, сказати слово «мама», оскільки вона – сирота, виховувалася в дитячих будинках. Героїні фільму – жінки вже похилого віку (дев’яносто та сімдесят років), які прожили разом усе життя. Їхнє існування давно перетворилося на сіру буденну одноманітність, де між вчора і завтра немає ніяких відмінностей. Мати (Марина Поліцеймако) вже багато років не виходить за поріг власної квартири, вщент заставленої старим мотлохом, дочка ж присвятила себе матері і доглядає її, немов дитину. Час у фільмі ніби стирається, розмивається хвилями життєвої ріки. Тут складно зрозуміти, де мати, а де дочка, точніше – чия поведінка більше відповідає матері, а чия – дочці. Мати то по-дитячому радіє побаченим дрібницям, крадькома їсть варення, то вже як мати сварить доньку, поважно говорить із гостем; донька ж миттю із експресивного опікуна перетворюється на зніяковілу дівчинку, яка соромиться материної поведінки, але керується її примхами. Власне, стираються межі «нормальності» поведінки, ситуацій; на екрані – дивні персонажі, дивні діалоги… Дивні і знайомі водночас. Ми щодня бачимо схожих жінок на вулицях, але їхні історії лишаються непоміченими. Єва Нейман створила легкий малюнок аквареллю, замальовки з буденного життя, проте без «муратовських» психопатологій. Невизначеність хронотопу (не вгадаєш, де відбуваються події, чи це сьогодення, чи 90-ті роки) підкреслює те, що такі історії трапляються будь-де і будь-коли. Реальність постає трохи завуальованою, припалою пилом старої квартири, з гіркуватим і меланхолійним присмаком літа, що наближається до кінця. Саме в такий час у житті героїнь відбулася зміна: до них завітав чоловік «з органів», щоб повідомити про можливу компенсацію, яку вони отримають як родичі реабілітованого в’язня – їхнього сина й брата. Цей гість розбудив у душі матері спогади, нагадав про існування світу за межами їхньої задушливої квартири, де існують лиш нудьга і мухи. Мати хоче востаннє відчути смак справжнього життя, для цього, старанно причепурившись, разом із донькою вирушає на прогулянку до річки. Дорогою вона хапається за кожен шанс зробити дрібниці, прожити миттєвості, з яких складається людське життя, – випити чаю, почути улюблену пісню, на дотик відчути прохолодний пісок і торкнутися річкової води. Вона вже знає ціну життю і вказує глядачеві на буденні деталі, які потрібно цінувати, поки є час. Цю ж ідею плинності і яскравості життя підкреслюють окремі сцени, де фігурують випадкові, переважно молоді люди. Сцени короткі, але ці кілька хвилин з чужих історій створюють певний ефект, допомагають побачити світ очима старенької у всіх його проявах. Нарешті героїні дістаються річки, прогулянка човном начебто втишує постійні сварки між матір’ю і дочкою, але вже на березі їхні стосунки доходять до критичної межі. Доньці здається, що мати близька до божевілля, а втратити її вона боїться. Їхні діалоги стають дедалі надривнішими та експресивними, у Маші істерика, а мати постійно повторює: «Ти не моя донька». Складно матері з дочкою все життя прожити разом, особливо якщо Маша, за словами мами, завжди була слухняною дівчинкою. Складно дожити вдвох до такого віку, тут гірко звучало звертання матері до дівчаток-перевізниць: «Не дай вам Бог пережити власних дітей». Коли сварка сягає кульмінації, починається злива, яка викликає у бабусь сльози і дає можливість порозумітися в обіймах одна одної. Катарсис у героїнь, катарсис у глядачів… Єва Нейман зауважила, що цей фільм потрібно дивитися не очима, а серцем. Це справді так, і тоді очі не шукають технічних огріхів картини, а в душі натягуються нерви для сприйняття.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2007:#6

                        © copyright 2019