Лариса Іванишина Перейти до переліку статей номеру 2008:#3
Хто вони, «непрощені»?


У титрах фільму «Павло Скоропадський» зазначено, що в ньому використано матеріали фільму Р.Плахова-Модестова «Останній гетьман». І це помітно, утім автори акцентують на тій інформації, яка видається їм важливішою. Зокрема, двічі – на початку і в кінці – йдеться про те, що Гетьман потрапив під бомбардування і невдовзі помер у госпіталі. Тоді як про родовід Павла Скоропадського згадано скоромовкою, трьома словами – «нащадок відомого роду».

Є гірка несправедливість у його загибелі: повоювавши у кількох війнах (російсько-японській, Першій світовій, громадянській) і переживши Другу світову, Гетьман гине від ран, яких зазнав під час бомбардувань за два тижні до завершення війни.

8 квітня 1945 року він разом з донькою Єлизаветою, нянею й ад’ютантом Грищинським виїжджає з Меллінгена на південь Німеччини, аби врятуватися від Радянської армії. Вибралися запізно і потрапили в людський вир утікачів, під суцільні бомбардування. Поїзди ходили дуже погано, але де пішки, де втиснувшись у щільно набиті вагони, просувались до Мюнхена. Час марнувався на очікування поїздів і добування їжі. На вокзалі у Платтлінгу, де вони вже втиснулись у вагон, загули сирени тривоги, і залізничники почали виганяти людей з вагонів. «Люди бігли і штовхалися. Їх були тисячі, бо стояло в той час по всіх залізничних шляхах багато потягів, заповнених людьми. Люди дуже неохоче відходили від своїх речей, бо в останні часи страшенно крали. Грищинський хотів залишитися коло речей, але переходячи через «шперре», мій батько обернувся й досить гостро сказав йому: «Я вам забороняю це робити, як тільки побачите небезпеку – ховайтеся». Няня зауважила: «Чому ви так гукаєте на бідного хлопця?» Батько сказав: «Не гинути ж йому з-за речей, і не можу ж я його тут залишити, а сам ховатися» (1). У цьому епізоді переконливо передано порядність Скоропадського, яка не зраджує йому навіть у найкритичніших обставинах. До речі, ад’ютант залишився неушкоджений.

Іконографічного матеріалу у фільмі достатньо, хоча нового, порівняно з двома попередніми – «Павло Скоропадський» Н.Богданенко і «Останній гетьман» Р.Плахова-Модестова – майже немає. Левову частку 52-хвилинної стрічки відведено коментаторам-історикам. Серед висловлених є слушна думка: неправомірно називати присутність німецьких та австрійських військ в Україні 1918 року окупацією (як аргумент згадано присутність радянських військ у країнах Центральної Європи після Другої світової війни). Задля об’єктивності автори надають слово історикам із протилежними точками зору. Щодо Скоропадського дослідники майже одностайні в оцінці його діяльності, хоча один із них наголошує, що повстання селян, які не знаходили порозуміння з німцями, придушували зброєю.

Значно слабшим виявився фільм «Симон Петлюра». Складається враження, що Петлюра для авторів став приводом поговорити про своє. Саму інформацію про нього подано в пріснопам’ятних традиціях нудного дикторського тексту, а коментатори розповідають не стільки про Петлюру, як про ситуацію в Україні взагалі. Перша частина фільму знову-таки починається і закінчується смертю цього історичного діяча (цій схемі надано перевагу). Щоправда тут автори розігрують «детектив». Фраза: «Ви Симон Петлюра?». Той обертається: «Так». Лунає п’ять пострілів, смертельно пораненого Петлюру везуть у лікарню, де він помирає. Глядач заскочений – попереду ще півфільму, а вбивство показано вже двічі.

Другу частину присвячено версіям: хто і за віщо убиив Петлюру? Точиться розмова про погроми, масонство і більшовиків. Про більшовиків – найвиразніше – один із коментаторів говорить, що 1926 рік для вбивства Петлюри не випадковий, бо саме тоді у Польщі повертається до влади Пілсудський і що Петлюра навіть на еміграції залишається небезпечним для країни Рад (не вказано, чим саме). Це вбивство – одне із низки вбивств історичних постатей, борців за незалежність України – Євгена Коновальця і Степана Бандери. Розмови ж про масонство ведуться якось не зовсім серйозно, сказати б, на побутовому рівні. Левову частку фільму займають розмірковування про розплату за єврейські погроми. Бо саме це заявив убивця Самуїл Шварцбард і саме це доводили на суді в Парижі його адвокати. Той суд виправдав убивцю. Далі зазначається, що погроми чинили всі армії: і білі, і більшовики, й армія УНР. Однак наголошено на погромі в Проскурові з розгортанням його в ілюстрований епізод. Наводяться цифри жертв, нанизуються спогади. І в цьому переліку безбарвно цитується опублікований у тогочасних газетах серпневий (1919) Наказ Петлюри, спрямований проти погромників: «Хто ж допустить цей тяжкий злочин, той є зрадником і ворогом нашого краю і повинен буде виключений з людського співжиття». Сказано у фільмі, що організатора того погрому було розстріляно. Звернімося до книги Віктора Савченка про цю трагедію. «Криваву вакханалію вчинила частина, яка вже розклалась, яка ще формально перебувала у складі армії Петлюри, але його наказів вона вже не виконувала, зокрема найсуворіших наказів про недопущення єврейських погромів. Петлюра не провокував цього погрому, покарав його організатора, створив комісію з розслідування погромних злочинів у Проскурові» (2). Запитується – навіщо так багато про погроми у короткій стрічці про Петлюру?

Який стосунок мали до Петлюри ці погромники, пояснює дослідник. «Відсутність союзників у боротьбі з ворогами штовхало Петлюру на союз з різнорідним повстанським рухом, який просто неможливо було контролювати. <...> Але отаманські частини були тільки «союзниками», вони ніколи не були регулярними частинами УНР» (3). Деякі отамани, – говорить автор, – зумисне заявляли про те, що вони діють під началом Петлюри. Іноді розбійницькі банди називали себе петлюрівцями, жодного стосунку до військ Петлюри не маючи.

Приділивши багато уваги вбивці Петлюри, автори фільму забули сказати про помилку паризького суду, який виправдав цього вбивцю (1958 року в Парижі навіть було видано книжку про це), тим самим виправдавши тероризм, з яким сьогодні так активно борються передові країни планети.

Обидві роботи, особливо друга, більше нагадують телепередачі. На жаль, це вияв негативної тенденції, адже кошти на таку продукцію дають телеканали, яких питання мистецької вартості мало обходить. Фільми, особливо «Петлюра», слабкі в сенсі художньому та – що прикріше – їм бракує українського патріотизму. Авторів хвилюють не так події української революції, як можливість піддати сумніву саму доцільність боротьби такого діяча, як Петлюра. Автори не говорять про це прямо, проте дають зрозуміти неминучість розплати: покараною може бути людина, яка не вчиняла злочинів, але очолювала боротьбу, яка не стала переможною. Причому знайдеться чимало версій, аби покружляти довкола факту вбивства і ще більше його затемнити.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2008:#3

                        © copyright 2017