Марта Дзюба Перейти до переліку статей номеру 2008:#4
СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ


Кінець літа 1964 року. На кіностудії ім. Олександра Довженка має бути перегляд фільму «Тіні забутих предків». Чомусь біля студійної прохідної мене не зустрічає Іван, а здалека йде до мене дуже симпатичний чоловік з усміхненими надзвичайно красивими живими очима (мене було легко пізнати, бо в листопаді я чекала на Оленку) і з розпростертими обіймами:

– Это Марта! Это Марта! Жена Ивана Дзюбы! Какая красивая!

І ми, як мені здається, стали друзями з першої хвилини зна- йомства. В цей час (а мені було тільки двадцять років), я себе трохи незручно почувала через свою фігуру, а потім дізналася що Сергій з якоюсь святістю ставився до вагітних жінок. Мені мама пошила гарну суконку, і моє розпущене до плечей волосся очевидно створювало якусь гармонію з моїм станом. Одне слово, Параджанову я сподобалася.

Фільм мене заворожив. Я вперше побачила на екрані те, що жило в мені з дитинства, що зневажалося владою, ті звичаї, які влада забороняла, викорінювала, ту народну культуру, яку нищили, – і раптом це все на екрані, та ще й так блискуче показане. Певно, моє зворушення Сергій зауважив, бо був прекрасним психологом і одним поглядом схоплював усе.

Ось кілька прикладів (забігаючи наперед).

Ми в майстерні Миколи Рапая. В гостях у Миколи якась незнайома нам жінка. Рапай показує кулони своєї роботи і приміряє мені і цій жінці.

Сергій: – Вы работали манекенщицей!

Вона здивовано: – Откуда вы знаете?

– Вы не примеряете кулон, а демонстрируете.

Або таке. В гостях у Сергія – Юра Іллєнко з Ларисою Кадочниковою, Толя Фуженко з Інною, Юрій Якутович з Асею. Юра і Лариса не зводять одне з одного закоханих очей. Толя постійно зиркає на красивих жінок, а для Інни він є богом. Точаться якісь розмови про любов, сімейне життя тощо. І раптом Сергій:

– Марта, Иван, Юра и Ася будут всю жизнь вместе, Юра и Лариса – разбегутся, а Инна может бросить Фуженка...

Могла, але, дякувати богові, не кинула.

Ще один приклад. Приїхала до нас мамина сестра Марія Терпиляк. Запросив у гості. Уперше її бачить і про неї нічого не знає. Заходимо, допомагає роздягтися і:

– Нет, нет, помещица сядет вот здесь!

(Чоловік тети, Андрій Терпиляк, справді був поміщиком, а ця «поміщиця» виховала після війни, одна, трьох синів і сім років доглядала паралізованого, нерухомого чоловіка. Певно, Сергій зразу ж відчув ту гідність, з якою вона поводилася).

Пам'ятаю вже пізніше і такий випадок. Іван на Володимирській у КДБ, я зайшла до Сергія, в нього один з балетмейстерів оперного театру. Сергієві потрібно кудись вийти на кілька хвилин, ми залишилися вдвох, і цей чоловік почав надокучати мені якимись розмовами, що були мені неприємними. Повертається Сергій і, кинувши погляд на мене, буквально з дверей до нього:

– Вон из моего дома! Я тебя предупреждал. Сволочь ты!

І той, почервонівши, вийшов з помешкання. Сергій ще довго не міг заспокоїтися.

Ще випадок. Вдома у Сергія якась компанія, і раптом Сергій досить грубо говорить одному з чоловіків, щоб залишив його квартиру. Питаю:

– Що сталося?

– Он вор, вышел из тюрмы за воровство и снова сядет. Я его проверил, незаметно бросил на пол пять рублей, он поднял и спрятал. Он вор.

Вже коли Сергія засудили і він перебував у «зоні» на Вінничині, до нас одного разу у Києві приходить молодий красивий хлопець і каже, що він Іван Коваль, від Сергія Параджанова. Розказує, що закінчив військове училище і був направлений у війська охорони; мав нагоду в зоні бачити Сергія і чим міг допомагав йому. А зблизилися вони так: він чергував, Сергій, перший раз бачачи його, підійшов до нього і сказав:

– Парень, тебе здесь не место, уходи отсюда.

Ці слова спочатку здивували його, а потім запали в душу. І він пішов із «зони», не добувши встановленого терміну, за що мав неприємності. А прийшов до нас, бо пробував писати. Згодом вийшла книжечка його оповідань. Але він, на жаль, невдовзі трагічно загинув – у автокатастрофі.

Втім, це я забігла наперед. Вертаюся до перших років нашого знайомства.

Прем’єра «Тіней забутих предків» у кінотеатрі «Україна» 5 вересня 1965 року. Ми з Іваном купили квіти і йдемо в кінотеатр. Саме в ці дні стало відомо, що в Україні пройшла хвиля політичних арештів серед молоді. Ще не так давно Хрущов хвалився, що в СРСР нібито немає політичних в’язнів (хоч це була неправда), а тепер нова влада, брежнєвська, вирішила, що її ці заяви не зв’язують. Повертається старе? Атмосфера була дуже тривожною. Я боялася за Івана. Іван, як мені здавалося, не хотів вірити в можливість репресій, – в мене не було ніяких ілюзій щодо влади. Вкарбувалися в пам'ять дитячі враження від «твердої руки» встановлення радянської влади на Західній Україні. Те, що Іван збирається виступати, я не знала. Про виступ була розмова між ним, Михайлиною Коцюбинською і Юрієм Бадзьом. Вирішили, що має виступити Іван. Роль постійного промовця його починала пригнічувати, але ж треба було якось використати нагоду і сповістити про арешти.

Великий зал кінотеатру був ущерть заповненим. Перед показом фільму лунали виступи авторів, привітання. Але запам'ятався дуже емоційний і драматичний виступ Сергія, про який чомусь не згадують, коли описують подію в кінотеатрі «Україна». Річ у тім, що ця київська прем'єра «Тіней забутих предків» відбувалася тоді, коли фільм уже було відзначено в Аргентині, на сьомому Міжнародному кінофестивалі в Мар-дель-Плата – почесним призом «Південний Хрест» і Премією за кращу постановку. На фестиваль Сергія не пустили. І в Україні все ще дивилися на нього скоса. Після декількох обговорень режисерського сценарію «Київських фресок» Сергій уже бачив хмари, які збираються над його майбутнім фільмом. Він з болем розповідав про те, які перешкоди ставили знімальній групі, скільки доган він отримав. Його монолог був пересипаний саркастичними репліками на адресу культурної політики влади. І вже це надавало прем’єрі незвичайного характеру.

Після інших, запланованих, виступів на сцену вийшов Іван, подарував букет квітів художниці Лідії Байковій, про яку чомусь не було згадано. А потім сказав, що це свято затьмарене арештами, які відбулися у Львові, Івано-Франківську, Києві та інших містах України, назвав кілька прізвищ. Тут загули сирени, директор кінотеатру кинувся стягувати Івана зі сцени. Чи то Стус, чи то Чорновіл закликали встати в знак протесту проти арештів. Піднялося кілька десятків людей, але багато хто обурювався «хуліганством», декілька чоловік у поспіху зі страху покинули зал. Я сиділа поруч із симпатичним молодим чоловіком, який встав на заклик і в цій метушні ніби заопікувався мною. Цим молодим чоловіком був скульптор Анатолій Фуженко, як потім з’ясувалося, ми з його дружиною Інною працювали в одному інституті. Вона стала моєю доброю приятелькою.

Іван дуже переживав, як зреагує на подію Параджанов, адже ми були друзями, а Сергій не знав, що буде такий виступ. На наше щастя, Сергій був радий такій незвичайній прем'єрі, і ми компанією після закінчення кінофільму пішли в гості до Сергія. Художниця фільму Лідія Байкова також підтримала Івана і казала, що букет, який він подарував їй, засушить і буде зберігати. В Сергія ми просиділи майже до ранку, і він відпровадив нас додому, щоб переконатися, що все в порядку (тобто, що Івана дорогою не заберуть у КГБ). Потім він часто жартома казав:

– Иван, зачем испортил мне премьеру!

Сергій був людиною експансивною, здавалося б, максимально відкритою, весь на людях, і без комплексів. Демонстративно називав себе «генієм», і це був не тільки жарт. Але не все так просто. Його самооцінка не заважала йому бурхливо захоплюватися творами друзів, і в перебільшених похвалах їм, може, крився і якийсь виклик: «А хто я?»

Перегляд фільму «Білий птах з чорною ознакою». Серед своїх друзів, знайомих, Сергій так розрекламував цей фільм, як тільки він міг це зробити, від «Тіней» не залишив нічого. І от на перегляді ми сидимо поруч, десь у середині фільму я йому іронічно говорю: звичайно, що таке «Тіні» в порівнянні з «ряженими», – і раптом Сергій на здивування Івана обнімає мене і цілує. В характеристику «ряжені» Сергій вкладав поняття естетичної несправжності. Я зрозуміла, яким вразливим був цей геніальний чоловік і як потребував доброго слова, підтримки, хоч моя думка нічого не значила для кола професіоналів. А Сергій був щасливим.

І ще один спогад Інни Фуженко, яка зустрілася з Сергієм зразу після повернення з тюрми:

– Как я счастлив, что ты не поверила всей этой грязи…

Для нього дуже важливим було ставлення не когось, а друзів.

Тепер, з відстані часу, зустрічі з Сергієм оцінюю як велике щастя. Кожна зустріч з ним – це окрема новела. Якби тоді була можливість знімати його на плівку, це, за словами Івана Дзюби, був би, може, найфантастичніший витвір Параджанова.

Ні хвилинки не залишався сам, а його життя на людях – це постійна гра, часом на грані фарсу. Та коли він приходив до нас, часто голодний, недоглянутий і свідомий свого трагічного становища геніальної людини, позбавленої можливості творити, – хоч усе його життя було творчістю, – це був Параджанов, якого мало хто знав.

Сергіїв побут був потоком миттєвих імпровізацій, що становили для нього форму спілкування з людьми. Любив завжди щось купувати, перепродувати, а в більшості дарувати. Це використовували ті, хто був зацікавлений або мав завдання скомпрометувати його, видати його за спекулянта, торгаша. Часто кликав мене на «Товчок», і я дотепер жалую, що ні разу не пішла з ним, мала б безліч вражень. Він казав:

– Ты не представляешь, как там интересно. Мы не будем ходить там, где продают новое барахло, я хожу, где киевские старушки выносят старые вещи.

І завжди приносив щось цікаве. Одного разу приніс дуже гарну ручної роботи мережану батистову нічну сорочку, показав мені, просив, щоб я її випрала і «очень хорошо погладила, так как я подарю её Марине Влади». Іншим разом приносить відріз на пальто:

– Подари это кому- нибудь, или я сейчас выброшу на мусор! Ты понимаешь, меня, Параджанова, обманула какая-то торговка!

Йдемо в універмаг купувати Сергієві подушку. Продавщиця подає на прилавок подушку, він двома руками щосили вдаряє по ній, а з неї на всі боки пилюка:

– Эта подушка, как советская власть! Не буду покупать!

Заходимо в аптеку на вулиці Воровського, повно людей. Сергій у дверях:

– Разойдись!

Люди з несподіванки відступають від рецептурного віконечка, Сергій швидкими кроками підходить:

– Пожалуйста, валидол.

Різдво в нас удома. Артистично, як і в Карпатах, з макітри, дерев’яною ложкою їсть кутю, раптом бере в руки струцлю (струцля – булка, яку печуть на Різдво у Західній Україні), прикладає до голови:

– Это хор Верёвки.

Починає наспівувати гуцульські колядки. А співав він гарно. Приходять з Григорієм Гавриленком до нас. У Григорія якийсь пакунок. Параджанов:

– Это тебе!

Беру, дякую. А там дуже красиві піали для чаю.

– А ты дай мне взамен твою кофеварку, тебе ведь не жалко!

Жалко, але даю. Кавоварка старовинна, ще від бабусі. Через кілька днів:

– Марта, отдай, пожалуйста, пиалы, а то Гавриленко ходит такой несчастный. Понимаешь, ему кто-то достал эти пиалы, а я шел к вам, случайно его встретил, и подарил тебе его пиалы, ему было неудобно сказать, что это его пиалы. Ты же знаешь, что такое чай для Гавриленка.

(Справді у Григорія Гавриленка був певний ритуал у заварюванні чаю і пригощанні ним.)

Це дуже характерно для Сергія: дарував не тільки своє, а й чуже, передаровував щойно подароване йому. Якось Іван подарував йому антикварний фоліант – якусь старовинну книжку про вбрання російських царів. Сергієве захоплення не мало меж: така знахідка для режисера, для художника-костюмера. Але через день-два цієї книжки в Сергія вже не було!

Приходить до нас з якимись друзями. Кинув оком на книжки. Витягає з полички щойно придбану Іваном книжку Сент-Екзюпері і дарує її комусь:

– Возьми, почитай! Это удивительный писатель. Я мечтаю снять фильм за сказкой «Маленький принц».

Прошу Сергія нарисувати мені фасон для суконки. Рисує, дорисовує два патички – ноги. Іван жартома:

– В Марти що, такі ноги?

Сергій здивовано:

– Да откуда я знаю, какие ноги в Марты. Говорят, что у жены Фуженка красивые ноги, а я откуда знаю, для меня существуют Марта, Инна, а не ноги. Это у актрис я смотрю, какие у них ноги, руки…

Приходимо до нього в гості вперше з малою Оленкою. Вибігає з дому, за кілька хвилин повертається, з новим дитячим горщиком:

– В мой туалет ребёнку нельзя.

Потім у цьому горщику тримав ложки, виделки, ножі. Малій Оленці подарував золоту миколаївську п'ятірку:

– Это у нас такой обычай, когда рёбенка приводят первый раз в дом, ему дарят золото.

Згодом на цю золоту монету натрапили під час обшуку в нас, і службовець, що знайшов її та ще пару золотих коронок, дуже зрадів, але старший групи сказав, що це не їхня справа – шукати золото.

Якось переодягнув Івана у фрак і милується. Іванові справді дуже гарно у фраку.

– Да он же граф Андрей Волконский! Он должен сниматься в «Войне и мире».

І наступна фраза:

– А зачем ты с Марты хочеш сделать Надежду Константиновну?

У майстерні Толі Фуженка. Толя готує на художню раду свого «Нестора Літописця», макет з пластиліну стоїть на столі. Сергій кількома рухами поправляє фігуру (торс) Нестора, від чого той стає виразнішим. Фуженко сміється:

– Сам понесеш на худраду такого «Нестора».

Не розумію, чому «такого» Нестора не можна нести. Іван пояснює, що така фігура не вписується в канони соцреалізму. Для мене, фізика, це було незбагненним.

Літо, не пам’ятаю якого року. Десь серед ночі чую коло нашого дому (а жили ми на 8-му поверсі великого будинку на вулиці Земській) голос Параджанова:

– Марта! Марта!

Вибігаю перелякана на балкон, з інших балконів виглядають розбуджені сусіди. Внизу біля машини стоять Сергій і футболіст Пузач, який мешкав на одному сходовому майданчику з Сергієм, і Сергій кричить:

– У Пузача родился сын, только что, мы поехали дальше!

…Ми біля вокзалу, їде кортеж чорних машин, якесь вище партійне начальство, Параджанов зупиняється, картинно махає руками і посилає повітряні поцілунки. Перехожі здивовано зупиняються. Сергій задоволений.

Екстравагантні вчинки – його стихія.

Приходимо до нього напередодні Нового року – новорічна ялинка в Сергія прикрашена тільки дитячими черевичками.

День народження. Просив усіх принести на подарунок йому простирадла, казав, що не має на чому спати. Пам'ятаю, прийшов Льоня Грабовський, загорнутий у розмальоване простирадло. Любив красивий одяг, красиві речі в побуті. Одного разу бачила, як Сергій зі слізьми дивився на шалик, зроблений з дуже красивої великої шерстяної чорної хустки, яку він подарував Н., а Н. розрізала її на чотири шалики:

– Марта, как поднялась рука резать такую красоту?! Я не могу на это смотреть.

Попросив мене з мамою зв'язати йому светр. Зв'язали, йому сподобався, носить. У нього в гостях чи то поляки, чи то якісь москвичі. Він щось театрально розказує з ножницями в руках:

– У нее было вот такое декольте, – і ніби випадково вирізає на тому светрі декольте. Наступного дня:

– Марта, пожалуйста, свяжи мне еще свитер, ну так хотелось показать декольте.

Приходжу до нього, в нього на столі дуже гарні старовинні сережки з сапфірами.

– Купи!.. Всего за 500 рублей! Это же даром, как ты этого не понимаешь, займи денег и купи! Я бы тебе подарил, но у меня ни копейки денег. Ведь завтра я продам их жене писателя З. за полторы тысячи. Ну купи!

Іншим разом подарував мені старовинне венеційське намисто, як називають гуцули, «пацьорки». Воно й тепер є в мене.

Толя Фуженко привіз з Буковини кілька дуже гарних старих вишиваних сорочок, показує у себе вдома. Сергій непомітно узяв одну із сорочок і викинув з балкона. Вже був пізній вечір. Виходимо від Фуженків, Сергій на подвір'ї з кущів, що під балконом, витягає якийсь згорток і дає мені.

– Это сорочка, самая красивая, у него все равно пропадет, а ты ее сохранишь.

І справді, Толя десь пороздавав сорочки, а ця «параджановська» в мене збереглася. Коли в Києві буде відкрито музей Сергія, а такий музей мусить бути, то хай ця сорочка буде в ньому.

В гостях у Фуженків. Сергій за столом хвалиться перснем, який нібито подарував йому Католікос, коли він був у Вірменії. На прийомі у Католікоса був і Толя Фуженко. Толя:

– Тільки вчора цей перстень був від англійської королеви.

І далі жартома – про цей візит до Католікоса:

– Зустрілись двоє хитрунів і чекають один від одного подарунка.

Пізніше, коли він запросив нас до себе в гості у Тбілісі, показував цей перстень грузинам знову як подарунок від англійської королеви.

Ці хвастощі були такими наївно-дитячими, що нікого з його друзів не вводили в оману і не дратували, а тільки веселили. На це й були розраховані.

Епізод з фільму, який він би поставив: Москва, Кремль, ніч, світиться одне вікно в кабінеті Сталіна. Сталін підписує вироки: «Расстрелять, расстрелять, расстрелять...». Рука німіє, і він час від часу підносить її вгору, щоб розім'яти, і далі: «Расстрелять, расстрелять…».

На посту солдат спостерігає за вікном і бачить руку.

«Вот все спят, а он, родной, работает, думает за народ и даже меня не забывает поприветствовать».

.

Новий Рік. Дістаємо телеграму з Тбілісі: «Встречайте 1-го января поезд такой-то, вагон такой» – і підпис: «Бідзізінка». Зразу догадуємося, що це Сергій. Мала Оленка дуже любила мандаринки і називала їх бідзізінки, а Сергій за кожної нагоди передавав їй з Грузії мандаринки.

Малою Оленка захоплювалася казками про принців, принцес і часто бавилася в «принцесу», але не мала корони. І от одного разу Сергій приносить їй «корону» (вона в нас збереглася).

Оленка хоче вчитися музики. Треба купити піаніно, в продажу їх немає. Звертаюся по допомогу до Сергія, адже він постійно хвалиться, що «торгує шашелем». І от в одному з комісійних магазинів дають нам адресу людей, у яких є на продаж піаніно. В мене є 700 крб на піаніно. Йдемо за вказаною адресою, це на вулиці Ярославів Вал, біля колишньої письменницької поліклініки. Так, є на продаж майже нове німецьке піаніно марки «Rоnisch» але хочуть за нього 1100 карбованців. У мене таких грошей немає, і заходити в борги, при нестабільному заробітку Івана, не можу. Сергій торгується, хоче збити ціну до 800 крб, 100 крб він може додати своїх, але продавці ціни не спускають. Тоді Сергій бере від мене 700 крб, кладе їх на стіл і каже:

– Вот вам деньги. Мы оставляем вам их до послезавтра, приносим еще 100 рублей и забираем пианино или деньги.

Я розгублена, виходимо на вулицю і говорю Сергієві:

– Вони можуть нам не повернути гроші, ми не взяли ні розписки, ми навіть не знаємо прізвища тих людей, занесли незнайомим людям гроші, залишили і пішли. – На що Сергій відповідає:

– Я видел, это честные люди, они просто так деньги не возьмут, а отдать из дома деньги не захотят, пианино будет нашим.

Так і сталося. Тепер це «параджановське» піаніно ми подарували Малій Академії Мистецтв.

Ще один епізод. У малої Оленки було якесь незбагненне для нас бажання поїздити на «Чайці» – машині, яка возила наших вождів. З чого виникла в неї ця забаганка, не знаю, і звідки дізнався про неї Параджанов, теж не пам'ятаю (хоча… ми були з нею часто в гостях у нього). І ось до нашого будинку під'їжджає Сергій на чорній «Чайці». Бере мене й Оленку і возить по Києву. Обидвоє, Сергій і Оленка, однаково щасливі. Потім їдемо на Набережну, він веде нас з Оленкою в кафе чи то ресторан на кораблі, а «Чайка» чекає. Виявилося, що на кіностудії Довженка знімали якийсь фільм, і в зйомках була задіяна ця машина. В Сергія на цей момент знайшлися якісь гроші, він і найняв її на певний час.

Здається, в Будинку профспілок Спілка кінематографістів влаштувала закритий перегляд фільму Бергмана «Сьома печать». Перегляд тривав два вечори. Першого дня з Сергієм був Іван, я працювала в нічній зміні й не змогла піти. Наступного дня Сергій повів мене, але, мабуть, уже був якийсь розголос про цей фільм, і стали перевіряти публіку в залі на надійність: людей без посвідчень Спілки кінематографістів не допускали дивитись такі фільми. Я, звичайно, не маю ніякого посвідчення. Сеанс затримують, перевіряють аудиторію і буквально за руки виводять «недостойних». Сергій категорично відмовився мене відпускати, була досить довга суперечка, але він мене відстояв. Показ фільму затримався майже на годину, і ще перед фільмом Бергмана прокрутили фільм Гічкока «Психо». Додому повернулася серед ночі, зазмусивши добре понервувати Івана й маму. Але була щаслива. Не зрозуміла, чим «Сьома печать» була такою крамолою для радянського глядача.

Поїздка у Тбілісі в гості до Сергія

На жаль, ні я, ні Іван не вели ніяких записів, це те, що збереглося в пам'яті. Приїжджаємо в Тбілісі, втомлені дорогою, думаємо, що зараз відпочинемо, але Сергієві друзі вже чекають гостей, і ми їдемо кудись у гори, в ресторан, великою компанією. Вечір, музикантів відправили в гори, метрів за 100-150, і з гір долинає тиха чудова грузинська музика. Тости, тости… Думаємо, десь о 12-й ночі ресторан закриють, але дванадцята, перша, друга… Зрозуміли, що це вже до ранку. І так щодня. Удень оглядаємо Грузію (Музей Піросмані, Музей мистецтв, Музей коштовностей, Театр ім. Шота Руставелі, художні майстерні, старовинні грузинські храми…), а вечорами – бенкети.

Сірануш Давидівна – Сергієва мати – зустріла нас приязно, весь час переживала за мене, як ми кудись виїжджали:

– Лучше бы ты осталась здесь, я боюсь этих грузинов, у Серёжи никогда не было приличных друзей, я за него переживаю с детства, сын почтенных родителей, муж у меня известный антиквар, а он, вместо того, чтобы заняться делом, бегает в какой-то балет, прыгать, и ничего с ним нельзя сделать… И сейчас лучший его друг – наш дворник, а сколько курдов он водит в дом, возит им лекарства…

Сергій розігрує перед нами, з участю мами, картину похорон батька, дуже колоритно, втягує матір у суперечку. Навколо сумного спогаду стільки сарказму, пародіювання ритуальної поштивості, що ми були шоковані. Розказує, як кожен раз, коли приходили до них з обшуком, він мусив ковтати діаманти, а потім за потребою ходити на друшляк... Мабуть, вигадка або, принаймні, перебільшення…

Мали гостювати два тижні, але більше десяти днів не витримали. Витримував тільки Сергій завдяки своїй унікальній здатності спати в будь-який час, будь-де і в будь-який короткий проміжок часу. Взагалі, ця поїздка за враженнями, насиченістю, з таким супроводом, як Сергій Параджанов і Віктор Джорбінадзе, була однією з найкращих наших поїздок. (Віктор Джорбінадзе – тоді головний архітектор Тбілісі, інтелігент, закоханий у Тбілісі, знавець історії Грузії, на своїй зовні обідраній машині намагався показати нам найцікавіші околиці Тбілісі. І ми тільки заздрили грузинам і думали, чому в нас на таких посадах є переважно байдужі чиновники). Взагалі для нас, людей з України, було багато несподівано приємного, такого, чого не було в нас. Всюди грузинська мова, на російську переходили лише з нами, грузинська музика, в церквах багато інтелігентної молоді. Часом здавалося, що ми не в Радянському Союзі… У всьому якийсь дух самобутності, самоповаги, гордості за себе.

Потім була поїздка в Давид-Ґареджі, де реставрували палати князя Іраклія. Я палати бачила тільки з вікна автобуса, бо щоб підійти ближче, доводилося брати палицю і розганяти змій, а я була в босоніжках і не наважилася. Таких змій я ніде більше не бачила, навколо стояло їхнє густе сичання. Ось на дорозі лежить двометрова товстюща змія, автобус її переїжджає, вона скинулася і поповзла далі. Дорога в горах. Водій зупиняє автобус, бо не впевнений, чи проїде. Всі виходять, міряють ширину дороги, відстань між колесами автобуса, сперечаються і нарешті вирішують, що колеса пройдуть, сідають в автобус і їдуть. Я залишаюся проходити цю ділянку дороги пішки і молю Бога, щоб автобус не зірвався в прірву. Іван, як і всі грузини, сідав в автобус.

Супроводжували нас у таких поїздках тільки чоловіки, серед яких постійно був, як представив його Параджанов, князь Аміран, директор кількох заводів з виробництва соків (пошепки: «Это бандит, который зарезал жену, отсидел в тюрьме, голыми руками валит быка на землю, его здесь все боятся»). До речі, в роки перебудови Амірана застрелили в Москві. Один випадок з Аміраном: чомусь ми залишилися ночувати в Сергієвих знайомих, лікарів, чомусь там заночував і Аміран. Десь під ранок чую: біля нашої спальні бійка, перелякана швидко вдягаюся, Іван спокійний:

– Вони до нас не зайдуть, не бійся.

А я перелякана. Нарешті впросила Івана, щоб ми вийшли. Відчиняємо двері – стоять з розбитими носами господар квартири і Аміран, вони тут же перестали битися і вибачилися за те, що нас розбудили. Господині дома немає, напевно, втекла, бо спершу була. Може, і бійка була за неї: красуня! Ми просимо викликати нам таксі, і хтось із них нас люб'язно супроводжує до Віктора Джорбінадзе. Там ми познайомилися з мамою Віктора, потомственою грузинською аристократкою. Вона згадувала про життя в дореволюційній Грузії, розказувала про репресії, і запам'яталася мені її одна фраза про сучасну Грузію:

– Я сейчас не ношу никаких украшений, украшения превратились в золото на продавщицах овощных магазинов.

Їдемо в гори оглянути монастир, де Сергій знімав фільм «Саят-Нова». Дорогою він має відвідати і завезти подарунки своїм знайомим, що живуть у горах. Вузенькою стежинкою заходимо в якусь чарівну місцинку, далеко від поселень – і раптом… українське подвір'ячко, хатка – побілена, підмальована синькою, з призьбою, коло хати соняшники і чорнобривці, і дві старенькі бабусі, які страшенно раді Сергієві, він ними опікується. Ці дві жінки втекли з українського села в 1930-ті роки від переслідувань і знайшли прихисток в грузинських горах. Розповіді про те, як познайомився з ними Сергій, не пам'ятаю.

Відвідуємо у Тбілісі якусь амбітну «модерну» художницю. Вона чекає похвали Сергія, той хвалить, але до Івана іронічно:

– Иван, никак не пойму: это «искусство» с двумя «эс» или с одним? Ідемо з Сергієм на Тбіліський ринок по фрукти. Зупиняємося біля прилавка, Сергій азартно торгується, перебирає помідори, огірки і тим часом віртуозно, непомітно для продавця, наповнює кошик, який я тримаю. Я стою ні жива ні мертва. Щаслива, що відійшли від продавця, кажу:

– Сергію, що було б, якби господар помітив?

На це Сергій:

– Что ты волнуешься, это восточный рынок, если ты не обманешь, то обманут тебя. Здесь красть легко и не интересно. Вот в Киеве мы пойдем на Бессарабский рынок, и я буду красть там курицу, это будет интересно.

Увечері Сергій показує нам старі райони Тбілісі, де живуть в основному курди. До того він показував нам Тбілісі мистецький, Тбілісі багатий. Були ми запрошені до одного грузина на дачу, в нашу честь на деревах горіла ілюмінація і були поприв'язувані мандаринки… А тут трущоби, про які в Україні вже давно забули. Сергій тут своя людина… Його радо зустрічають, щось йому розказують, просять допомоги, за щось дякують… З болем показує і розказує нам про життя цих людей. Сутерини (напівпідвальні приміщення), на підлозі, накриті якимсь лахміттям, покотом сплять діти та дорослі.

– Сюда туристов не водят! Но это же богатая Грузия! Это тот же Тбилиси!

Бродимо по цьому Тбілісі. Повертаємось серед ночі. Зупиняється біля нас авто, молодий грузин, пропонує підвезти. Та так наполегливо, що відмовитись неможливо. Дорогою агітує заїхати до нього в гості:

– Мама, жена будут рады, все будут рады.

А вже 3-тя година ночі. Уявляємо «радість» цих мами й дружини. Втім, тут інший світ, усе можливе. Але все-таки не погоджуємося. Тоді він вирішив завезти нас на гору Мтацмінду, де розташований грузинський Пантеон. Цієї поїздки я не забуду, я думала, що це перша машина, яка виїхала на цю гору. «Волга» ревла і ставала дибки на задні колеса, а в мене одна думка: хто буде виховувати Оленку, якщо ми скотимося в прірву? Коли ми нарешті виїхали на цю гору, я вийти з машини не могла, так тряслися коліна. Потім я побачила, що туди таки заїжджають машини.

І тут хочу ще розказити про поїздку нашої Оленки в Грузію. Це вже коли Сергій повернувся з тюрми. Взимку 1982 року Оленка зі своїм десятим класом мала нагоду побувати в Тбілісі. Звичайно, про її поїздку ми повідомили Сергія. Кілька штрихів, пов'язаних з цією поїздкою. Сергій зустрів дітей на вокзалі в Тбілісі. Перші слова:

– Всем гарантирую безопасность, кроме этой учительницы, ее могут украсть грузины. (То була директорка школи, жінка років 50, яка специфічно одягалася і мала відповідний макіяж).

Діти були в захопленні від Сергія, він водив їх по Тбілісі, по музеях, у театр на знамениту виставу «Річард ІІІ», усі вони були гостями в Сергієвому домі на Коте Месхі, 7.

З телефонної розмови з Сергієм:

– Они захотели грузинских пирожков. Я повел их в кафе на пирожки, – один пирожок стоит 30 копеек, а их 30 человек, а после пирожков они захотели пить, а после мороженое… Ты представляешь, сколько денег я потратил на них! (Але це все сказано із захопленням). Я повел их в театр. Достать 30 контрамарок в театр, где билеты распроданы на месяц вперёд! А они шумят… А почему ты не приехала, взяла бы с собой Ольгу Ивановну и Ивана…

В Оленки зберігся лист від Сергія.

Арешт Івана

1972 рік. Сергія на той час у Києві не було. Десь через тиждень


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2008:#4

                        © copyright 2018