Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2003:#2
Ролан Сергієнко: «Спіши сповідатись!»
 
Ролан Сергієнко з левеням.1967.
  Ролан Сергієнко з левеням.1967.  
 


— Щоб Вас не здивували мої наступні питання, я хочу таку маленьку історію розказати. У нас в театрі Заньковецької був спектакль, який називався «УБН». Це про дисидента, який у психушці довго сидів, і листування у нього було з канадійкою, котра відстоювала права людини. І ця вистава показала, що з ним сталося уже в наш час. Десять років незалежності України цей чоловік жив ніби на відшибі, він не прийняв цього суспільства. Приходить його син, він не приймає його поглядів на життя, його пристосуванства, приходять його давні друзі, з якими він сидів, він їх теж не приймає. Суперечливе враження лишається від цього героя: він усіх критикує, а сам усунувся, як пасивна людина. Це загострена модель людей, які були в опозиції до влади, були дисидентами, а сьогодні опинились, як люди порядні, поза політикою. Вони не можуть прийняти теперішнього суспільства, того, як воно живе. До чого це я? По-перше, я хочу запитати, чи вважали ви себе дисидентом, хоча вас і не заарештовували, але ваші фільми забороняли. Як ви оцінюєте себе в цьому плані, за часів радянської влади?

— Цікаво, я ніколи не ставив собі такого запитання, не збирався кваліфікувати себе як дисидент чи не дисидент. Я точно знав, що партійна влада іде не тим шляхом, яким треба йти. Я вірив і, грішним ділом, навіть тепер вірю і знаю, що насправді комунізм як ідея нічого спільного не має з тим ладом, який насаджувався протягом багатьох років і який вилився, скажімо так, у безклубівщину. І нічого спільного з ним я ніколи не мав, не хотів мати і вважав їх (владу), не хочу сказати — ворогами, але я був не з ними. Я був у душі, мабуть, комуністом — хоча сам себе таким не вважав, — але думаю, що обстоював ідею комунізму, вкладаючи в це поняття і Христа як одного з перших комуністів, і Сковороду як одного з послідовників Христа й ідеологів справжнього комунізму. Я знав, що це настане ще дуже нескоро, коли ця безклубівщина зникне. В цьому я був зацікавлений, не змовляючись ні з Ліною Костенко, ні з Іваном Драчем чи Іваном Дзюбою (я не уявляв себе членом якогось гурту, групи, але однодумцем був безперечно). Думаю, що на зміну безклубівщині (хоча я огрублюю, поняття насправді набагато ширше, ніж це слово) тепер прийшла нібито протилежна хвиля.

— Свобода прийшла.

— Я не можу її назвати свободою, бо я думаю, що свободи тоді, при несвободі радянській, було чи не більше, ніж тепер. Знаєте, чому? Тому що тепер ми (не знаю, як Драч, Вінграновський, Костенко), не думаю, що всі ми стали більш вільними. Ми були вільними, ми залишаємось такими, але дуже багато сил сьогодні зацікавлені в тому, щоб ми були позбавлені свободи. Бо ставка на комерціалізацію не є шлях до свободи, бо свобода — це щось протилежне комерції.

— Але ж не можна бути незалежним до кінця, абсолютно. Незалежність завжди обмежена чимось.

— Справа в тому, що сьогоднішня ставка на буржуазність — в принципі це ставка на антихристиянство, а значить, на несвободу, — а це завжди з’єднується — на антикомунізм.

— Але при комуністах був атеїзм.

— При комуністах не було комунізму. При так званих комуністах.

— Але вчення Маркса також засуджує релігію.

— На жаль, так. Тому я не марксист.

— Що ж ви тоді вкладаєте в поняття комунізм?

— Я недаремно розпочав з Христа, недаремно згадав Сковороду. Я думаю, що у Маркса, мабуть, варто використати дуже цінне зерно про залежність...

— Свобода як усвідомлена необхідність?

— Це само собою. Але я ще хочу знайти раціоналістичне, істинне зерно в ідеях марксизму. Це складно, тому що вони відкидали первинність духу. А врешті-решт все починається з духу, і дух керує поведінкою людини, керує життям.

Давно я так не роздумував, це ви мене спровокували, давно не намагався уточнити самому собі своє кредо. Коли мені в якомусь там 60-70-му році пропонували вступити в партію, я делікатно відмовлявся, казав, що я недостойний, в мене, мабуть, багато якихось недоліків. Я просто не мав права бути членом партії, бо вважав партійну владу хибною, помилковою. Я не казав — ворожою. Але я знав, що це не мій шлях. Дякую, що ви питаєте мене про це. Я, до речі, як дасть Бог, ще два фільми зніму, а вже третій я б хотів зняти про комунізм.

Вчорашній перегляд фільму (йдеться про прем’єру в Будинку кіно фільму Ролана Сергієнка «Чорнобиль. Заповіт») був не першим і навіть не другим. Зізнаюсь: про це не знають ні в Києві, ні в Москві. Перший перегляд був (правда, на касеті) у Сковородинському товаристві міста Хмельницький. Там провадилася конференція на тему «Гуманізм в епоху глобалізму». Коли мене туди запросили по телефону, мабуть, не все гаразд було з лінією телефонною, мені здалося, що мене запрошують на тему «Глобалізм і антиглобалізм в сучасному світі». Я страшенно зрадів, бо це одна з найважливіших тем сьогодні. Якщо вдуматись, це справді найважливіше зараз, бо як на боці глобалізму, так і на боці антиглобалізму можна легко пояснити як хибність і того, і того, так і правильність і того, і того. Якщо вже говорити про комунізм як квінтесенцію глобалізму і антиглобалізму, то тоді ми вже наближаємось до того розуміння істини, про яку я хотів би зняти фільм.

— Тобто комунізм як щось таке універсальне, куди кожен може включити все, що йому захотілося б.

— Починаючи з Бога. І завершуючи Богом.

— Повернемось до цієї теми: оскільки восьмий фільм ви зняли про Чорнобиль, чому ви саме за цю тему взялися, чому так оперативно відгукнулися і чому продовжуєте її зараз? Це данина тому, на що треба відгукнутися?

— Ви знаєте, я не звик до красивого слова, що я там хочу нагадувати людству і так далі. Думаю, коли у 1986 році це сталося, я, ще не побачивши цього, ще не побувавши в зоні, відчув, що це таке, і з психологічної атмосфери, яка була в ті дні в Києві. Я в цей час працював на ЦСДФ над документальним фільмом «Травневий ранок» про комуну, яка в 20-30-х роках організувалася в глухому алтайському селі. Народжувалося багато комун з дуже поетичними назвами. Люди думали, що нарешті можна об’єднатися і зробити справді нормальне життя. І комуна «Травневий ранок» за кілька років стала заможним, процвітаючим господарством, найкращим у Західному Сибіру. Вони забезпечували всіх членів сімей усім, що було потрібно. А потрібно було небагато. Хазяйство було дуже заможне. Коли в 29-му році почалася колективізація, їх знищили. Кількох керівників розстріляли, кількох посадили, а решта приєдналася до сусідніх колгоспів, і все стало, як і скрізь. Так загинула комуна, прекрасна комуна. Сільський вчитель приєднався до цієї комуни і займався тим, що кожного вечора влаштовував читання літератури. Комунари після читання обговорювали, а він записував усе, що там якась Матрьона Іванівна скаже. Вийшла дуже цікава книжка А.М. Топорова «Селяни про письменників». Після зйомки сина учителя — Германа Топорова в Миколаєві я поїхав до Києва, бо надходили травневі свята. Я приїхав якраз 27-го квітня. Моя дружина Лена, яка працювала в Інституті геофізики, була шокована. Ми подзвонили дітям до Москви, щоб вони до нас не приїздили. Та вони приїхали, і першого травня, перед тим як за звичаєм іти до мами, я вийшов на балкон, щоб подивитися, звідки дме вітер. Чи не звідти? Четвертого я мав їхати до Москви, і я сказав собі: що ж я роблю? У мене ж тут всі залишаються. А коли я таки приїхав до Москви і розповів там про те, що сталося, я сказав, що тепер треба знімати тільки про це. Я готовий був залишити «Майское утро», аби почати знімати про Чорнобиль. Мені сказали: ти смішна людина. Тебе туди не пустять. Якщо хочеш, пиши листа до ЦК. Одержиш дозвіл — будь ласка. Мені сказали, що треба писати на ім’я Горбачова. Два тижні все було тихо, потім із Держкіно подзвонили: прийшла відповідь із ЦК, готуйте групу. Так почався «Дзвін Чорнобиля». Ми приїхали до зони.

— А ви знали, що це небезпечно?

— Звичайно, знав, що небезпечно, іноді навіть страшнувато було. Але це така вже справа документаліста: якщо зараз не знімеш, воно зникне і більше ніколи не буде. Я відчував, що просто необхідно це зараз зафіксувати. Ми потрапили в атмосферу, коли я відчув, ніби сталася атомна війна. В часи холодної війни, коли нас усіх годували пропагандою, я саме так це собі уявляв.

Мене вчора на прем’єрі спитали, чого я зараз хочу. Я б дуже хотів, щоб усі вісім фільмів показали підряд. Я розумію, що це дуже важко.

Зробивши фільм, я зустрів страшенний спротив. Нас потягнули до ЦК, сказали, що ми займаємо антидержавну позицію. Їхня позиція в тому, що найбільша загроза не в самому Чорнобилі... Влітку 1987-го був суд над «винними» в Чорнобильській аварії. З’явилися люди, які були згодні розповісти правду про суд. Ми хотіли показати, що стан суспільної брехні вже на грані.

А потім один дуже цікавий німецький журналіст спитав: чому ви весь час говорите про політику, ви скажіть: ви за енергетику чи проти? Для того, щоб йому відповісти, я зробив фільм «Чорнобиль поруч». Про те, що таке атомна енергетика...

— Чому постійно поверталися до теми Чорнобиля?

— Чому постійно, вперто, мов божевільний, повертався до теми Чорнобиля? Бо для мене Чорнобиль — це знак. Знак Бога. Свідчення дуже близького Страшного суду. Мені, звичайно, шкода моїх дітей. Шкода своїх онуків. Жаль дорогих мені, близьких людей. Через те і повертався - і вдруге, і втретє, і в п’ятий раз, і в сьомий, і в восьмий... Ніби це могло врятувати когось... І все ж таки... Але видно з усього, що всі ми — чи майже всі — нічому не навчаємось, ніяк не хочемо змінюватись. Не боїмось Божого суду. Хоч уже ж, їй-Богу - час зрозуміти, час порозумнішати. Вже ж скільки уроків, скільки прикладів, скільки застережень всім... Невже не бачать? Не чують?.. Воістину Бог всемилосердний і терпінню його немає меж. І якщо людство все ж таки загине, то станеться це з нашої з вами самовбивчої провини, глупоти і зазнайства...

Якщо я не встиг, не зумів урятувати від загибелі маленьку дівчинку Іринку з незвичним, дивним прізвищем Субота, то може все ж таки врятую хоч когось, хоч кого-небудь, хоч якусь невідому мені дівчинку з незвичним прізвищем Неділя — Діманш — Зонтак — Санді — Воскресенье, маленьку незнайому дитину.

— «Сповідь перед Учителем» — як виник задум і як вдалося його втілити?

— У 1995 році відзначався сторічний ювілей Олександра Петровича Довженка, мого учителя, учителя моїх друзів, однокурсників. Я не міг не відгукнутися на цю подію. Мені здалося найправильнішим чесно посповідатися йому в цей рік — щоб і я посповідався, і посповідалися всі його учні, кого я тільки знайду. І ніби у відповідь прозвучали його слова, сповідальні слова з його щоденників, про які ми тоді, в той час, коли спілкувалися з ним, звичайно, не могли знати, а про деякі навіть не здогадувались... Так ніби сама собою виникла композиція цього фільму, виник сам фільм «Сповідь перед Учителем». І процес наших сповідей ніби ще більше об’єднав нас в ім’я дорогого нам, безсмертного художника-страждальця, мудрого нашого Учителя.

— Взаємини з критикою і глядачем: як Ви ставитесь до цього і чим для Вас ці взаємини цінні?

— Коли знімаєш фільм, то, звичайно ж, робиш це не тільки для своєї власної насолоди (цей момент, безперечно, завжди присутній), але, само собою, і для глядача, для того, щоб якомога більше людей розділили з тобою твої думки, і чим більше, тим краще. Кожен глядач, врешті-решт, критик, так само, як і кожен критик, врешті-решт, глядач — не більше і не менше. І чим більше людей-глядачів-критиків захопить художник в свої сіті, у свій світ, чим більше з’явиться у нього однодумців, чим більше людей полюбить і розділить його світ — тим щасливішим буде почувати себе художник, автор. А іноді — не дуже часто! — буває, що і автор робить щасливим глядача-критика-людину, причетну до твору художника... І тоді це щастя — розділене щастя — стає вдвічі більшим.

— Один із задумів ви сьогодні згадали. А які ще ідеї не реалізовані?

— Мрію зробити фільм про церкву, про її світ, про її діячів, дорогих і знайомих мені, про подвиг священства.

Мрію зробити фільм про любов, про її значення для творчості, для життя — на прикладі історії життя одного видатного письменника, дорогого мені. Історії любові, яка сама була актом творчості.

Про третій задум, третій фільм, третє бажання я вже говорив вам. У ньому, крім усього іншого, я хочу посповідатися перед своєю мамою. А може, це зробити у першому фільмі? (Спіши! Спіши сповідатись!) Такі мої плани, мої бажання. Але хай буде не як я хочу, а як хоче Бог.


Корисні статті для Вас:
 
«Нашому кіно живих людей не вистачає...»2002-12-02
 
Тарас Томенко:Наша історія,або Як це було2002-12-10
 
Сергій Буковський: Треба думати про глядача2003-04-18
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#2

                        © copyright 2017