Лариса Іванишина Перейти до переліку статей номеру 2008:#5
Покликання


Велике бачиться з відстані. Та бувають винятки – велич особистості, значущість справ для свого краю або дій на його захист стають очевидними ще за її життя. Те, що зробив для греко-католицької церкви Андрей Шептицький, можна порівняти з тим, що зробив для церкви православної Петро Могила. І не тільки для церкви, а й для пастви, для людей узагалі, незалежно від віросповідання. Тільки час для Шептицького випав неймовірно жорстокий.

Виходець з аристократичного роду, він міг мати блискучу кар’єру військового, жити в добробуті, бути щасливим у родині. Та обрав інший шлях, обрав свідомо, всупереч доцільності й навіть долаючи волю батька.

Автори фільму охопили все життя Андрея Шептицького. Від того моменту в дитинстві, коли відчув поклик Бога, молячись з матір’ю в костелі, й до смерті. Все пережите ним і стало змістом двогодинного фільму. Звичайно, далеко не все, тому що цієї біографії вистачило б на багато годин екранного часу – і сприймалася б вона з непослабним інтересом. У двох годинах можна було окреслити життя героя тільки пунктиром, але, попри це, фільм зворушує, викликає співпереживання – ми побачили не екранну схему, а живу людину з її думками, почуттями, волею і діяннями. Олесь Янчук уперше виконував таку масштабну роботу: слід відзначити ретельність у відтворенні епохи, середовища дії, вдалий вибір колективу й, зокрема, акторів (головних героїв грають кілька виконавців).

Можливо, до фільму матимуть претензії історики чи біографи, однак робився він для широкої аудиторії, виконуючи, окрім художньої, просвітницьку місію й місію пошанування видатної постаті української історії. І це важливо. Попри те, що нині це ім’я відоме загалу й література про нього доступна, однак багато десятиліть за радянських часів його згадували тільки з наличками «буржуазний націоналіст» і «ворог українського народу”.

Але, окрім життя як біографії, показано долю Шептицького, точніше, мабуть, його виклики долі. Це зробити складніше, оскільки поняття «доля» належить скорше до поетичних, аніж раціональних, та всяк розуміє, про що йдеться. Доля програмується до нашої появи на світ.

Молодий красень круто міняє своє благополучне життя і йде в монастир, – і це доля, хоча діє він усупереч тому, що було запрограмовано такими важливими чинниками, як родина, походження і т.д. У фільмі пропонуються пояснення його вибору (по-перше, поклик Бога, по-друге, нехіть до середовища військових, позбавлених ідеалів і, зрештою, сенсу життя), хоча поясненню такі речі не піддаються. Внутрішні стимули іноді мають над людиною незбагненну силу.

...Зачиняється брама монастиря – і через якийсь час ми бачимо вже служителя церкви на Галичині, яка є частиною Австро-Угорської імперії. Виразними штрихами показано благодійництво – владика возить у дитячі приюти іграшки, зігріває увагою сиріт. Тим часом гряде Перша світова війна і російське військо, захопиши Галичину, арештовує владику й відправляє на заслання в Росію. Короткий епізод його дискусії з російськими ієрархом (до речі, актуальної і сьогодні).

На життя владики Андрея випала не одна окупація – крім російської, польська, радянська, гітлерівська, і тоді знову радянська. І щоразу владика шукав шляхи для гуманної діяльності, залишаючись благородною людиною. Це йому вдавалося, хоча досягав цього, іноді ризикуючи власним життям. Тут найвиразнішою є сцена, коли під час фашистської окупації до собору Святого Юра – резиденції митрополита Шептицького – під’їжджають гітлерівці з наміром обшукати собор, оскільки до них надійшла інформація, що Шептицький переховує євреїв. На порозі їх зустрічає в інвалідній колясці Андрей Шептицький і на вимогу гітлерівців відповідає: «Ви зробите це тільки тоді, коли спершу вб’єте мене».

Тоді куля його минула – надто відомим він був, і окупаційна влада не хотіла цієї загибелі. Однак інша влада – радянська – владику не пощадила. І оскільки арештувати й знищити відкрито також не насмілилась, то діяла за допомогою випробуваного з давних-давен методу: змусити наближену до нього людину дати ненависному їм владиці отруту. Довкола цієї колізії автори розгортають паралельну сюжетну лінію, показуючи постать «вірного» помічника владики, якого НКВС погрозами змушує спершу доносити на нього, а після війни – підсипати тому отруту. Автори ставляться неоднозначно до тієї постаті, а виконавці цього персонажа-зрадника показують його моральні й душевні муки – і в молодості, й на схилі літ. Таким чином у фільмі прокладено вододіл між героями і людьми звичайними, не здатними до героїзму. Не будь таких жахливих обставин, той чоловік мирно й доброчесно звікував би, нікого не кривдячи. Автори змушують задуматись не тільки над гріхом отруйника, а й (насамперед!) над підлістю тих, хто змушував його до тяжкого гріха.

Фільм насичений,часом композиційно нерівний (іноді ретроспекції змінюються надто швидко). Трапляються непереконливі персонажі й сцени, виконані скоромовкою (стисла лінія Зої, яка починала як художниця, а тоді пішла в черниці, бо таким – як треба розуміти – непоборним було її кохання до Шептицького). Та, попри це, фільм є вдалим художнім твором, з прекрасною акторською роботою Сергія Романюка, блискучим операторським виконанням Віталія Зимовця, емоційно потужною музикою Володимира Гронського.

Залишається додати, що вже перші перегляди (в Полтаві, Львові, Івано-Франківську) засвідчили чудовий контакт фільму з глядацькою аудиторію. Слід сподіватися, що прокатна і фестивальна доля фільму буде щасливою.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2008:#5

                        © copyright 2017