Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2003:#2
Контроверсійне кіно
 
«Молитва за гетьмана Мазепу»
  «Молитва за гетьмана Мазепу»  
 


Як кваліфікувати «Молитву за гетьмана Мазепу»? Як невдалий фільм? Чи змиритися з тим, що сприйняти його не готовий глядач?

Юрій Іллєнко після завершення фільму наприкінці 2001 року не захотів дослухатись до доброзичливих порад (про розгромну критику не йдеться), які прозвучали зі сторінок преси, не прийняв пропозиції поляків додати епізоди з життя Мазепи при дворі польського короля. Услід за І.Бергманом він міг сказати: «Я не дозволяю підганяти себе під те чи інше формулювання чи систему, не дозволяю насильно вести себе туди, куди мені йти не цікаво».

А що в результаті? Чи став фільм успішним з погляду мистецького та комерційного, як це свідомо прогнозував і декларував автор під час роботи над ним? Точної інформації про комерційний успіх ще немає. Щодо мистецького — результат можна сформулювати так: «скільки людей — стільки й думок». Одні переконані в неспроможності фільму, навіть його шкідливості (цікаво, що висловлюють таку тезу антиподи ідеологічні: як адвокати Петра І, так і захисники Мазепи). Другі, виходячи з незвичності фільму, його несхожості з жодним із досі створених, пророкують йому визнання в майбутньому. Треті акцентують на зловорожості критики й відсталості глядача, якому «не дано» зрозуміти пошук митця.

Маємо фільм провокативний. І тому не слід дивуватися, що судять про нього не так, як би хотілося авторові, а, я б сказала, адекватно самому фільму. «Молитва» несе в собі багато «вибухової» сили, яка є руйнівною. Його вибухова хвиля не єднає, а роз’єднує, спонукає не погоджуватися з ним, а протестувати проти нього.

У стрічці, що претендує на творення міфології, надто багато сцен брутальності й насильства, до того ж конкретного, яке блукає сьогодні з одного кримінального бойовика до іншого. Згадаймо фізіологічні подробиці тортур героя Сергія Романюка, процес відрубування голови Кочубея — голови, яка потім надокучливо нагадує про себе. Або крупним планом показану поранену п’яту Карла ХІІ. Така конкретика свідчить, що фільм увібрав у себе риси сучасної кіножорстокості. Російська критика обурюється, як режисер зображає Петра І. Але хіба краще виглядає Мазепа — видатний меценат і високоосвічена людина? З фільму він запам’ятовується скрадливими кроками, зловісною скринькою, якою накриває своїх суперників, провокуючи їх на вияви владолюбства — саме так «купився» на провокацію Семен Палій (Дмитро Миргородський). Або детально показана страта Кочубея (з історії знаємо, що був страчений ще й Іскра, але він у концепцію Іллєнка не вписався, і його було проігноровано). Можна ще і ще раз нагадувати, що ігрове кіно — це не ілюстрація історичних подій, а візія художника, візія ж спирається на політ фантазії, а не на конкретну реальність. Але постаті фільму все-таки носять імена реальних історичних осіб, і як ми з ними сьогодні поводимось, свідчить насамперед про нас самих. Коли під лозунгом міфологізації ігнорується об’єктивна історія, тоді хочеться її захистити, адже вона потребує захисту. Кожен погодиться, що фантазії — двигун творчості, але фантазії на тему історії, в яких на перший план виходять власне фантазії, а суть історії відступає на другий план, позбавляють картину комунікативного зв’язку з глядачем.

А тепер коротко про форму фантазій. Коли вдивляєшся у тканину фільму, бачиш кілька її структурних шарів. Один шар — це наскрізний діалог гетьмана Мазепи і російського царя Петра І. Починаючи від першої їхньої зустрічі, коли Мазепа запропонував Петру в скрутну для нього хвилину допомогу, і закінчуючи анафемою Мазепі, яку той же Петро проголосив, та його знущанням з пам’яті гетьмана і нищення його могили. Кульмінацією цього діалога стала сцена Полтавської битви, вирішена як бенкет, на якому обоє безуспішно з’ясовують стосунки (успішний режисерський хід).

Другий шар — це надумане, вигадане протистояння Мазепи і Кочубеїхи (виправдовувати його авторськими фантазіями не випадає, тим більше, що біографія Мазепи давала поживу для значно цікавіших протистоянь). Це протистояння у фільмі починається ще з моменту юнацьких пригод Мазепи і закінчується здійсненням маніакальної ідеї Кочубеїхи домогтися сексу з Мазепою. Щоправда, на той момент ця жінка вже стала символом Мазепиної смерті, але саме такою вона все життя і уявляла свою перемогу над гетьманом — вона нібито любила його. Але любові у фільмі, на жаль, немає, є тільки вишукані пастки, які підступна жінка писаря Кочубея розставляє гетьманові і яких він вдало уникає. Агресивна Кочубеїха витіснила на марґінес фільму Мотрю, і саме тому ми не побачили романтичного кохання 70-річного Мазепи і його 16-річної хрещениці.

Отже, фільм не тільки провокативний, він контроверсійний. З однаковим успіхом можна довести те, що «Молитва за гетьмана Мазепу» — це успіх і досягнення, як і те, що це творча поразка. Спробуємо зробити це бодай по трьох позиціях.

Перше. Фільм є відкриттям як втілення в кіно епохи українського бароко. Цей напрям у нас детально досліджений, написано багато книжок, видано альбоми. Він асоціюється з вишуканою архітектурою, незначна частка якої дійшла до нас, з портретним живописом та іконописом, з поезією, а найбільше — з божественною музикою Бортнянського, Березовського і Веделя, що підносить і чарує гармонією. У «Молитві» гармонії немає, бароко стилізоване. В його втіленні важко переоцінити роль художників Сергія Якутовича і Володимира Фурика. Те, що століттями замовчувалось і чого не можна було показувати в кіно, прорвалося на екран з неймовірною зображальною силою, порушуючи всі норми — бароко у фільмі концентроване й вибухове. Але крайнощі дають зворотний ефект. У гонитві за інтенсивністю зображення нерідко втрачається якість, зрештою чуття смаку.

Друге. Сам факт звернення до Мазепи — це вчинок. І те, що Мазепу змальовано без єлейності, що з нього не зроблено ікону, — перевага фільму. Якщо одним словом схарактеризувати суть героя фільму — це багатоликість. Але законів драматургії не перехитрити. Невиправданий композиційний перекос у бік невиразної й притягнутої за вуха Кочубеїхи (у плані історичному і в плані драматургійному) відриває головного героя фільму від того, що мало місце в історії, збіднює його, знижує напругу згаданого протистояння двох осіб, які уособлювали — один окультурену монархію, другий монархію деспотичну.

Третє. Юрій Іллєнко заклав як естетичну, так і смислову вибухівку у фільм, і це свідчить про потужний творчий потенціал митця і про здатність руйнувати стереотипи історичного жанру. Але сталося так, що фільм більше відштовхує, аніж приваблює.


Корисні статті для Вас:
 
Символічний жест чи вибух несвідомого2003-05-10
 
«Молитва за гетьмана Мазепу»2003-05-10
 
Невідомий Мазепа2002-12-02
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#2

                        © copyright 2017