Михайло Собуцький Перейти до переліку статей номеру 2009:#2
Читати партитуру поетичного кіно


Читати партитуру, як відомо, можуть лише музиканти. Людина, не навчена перетворювати в своїй уяві ноти на звучання окремих партій, а разом з тим чути оркестровий фон, не бачитиме в записі на папері нічого, крім інструкції для невідомих фахівців. А от фахівець здатен, не маючи нотний запис за «інструкцію», просто читати це, як прості люди читають художню літературу.

У чомусь подібному – й сенс високого ґатунку критики. Ніхто ж не думає насправді, що режисери у своїй практиці враховуватимуть теоретично зважені зауваги професійних глядачів, якими, власне, критики і є. Тим більше ніхто не створить з допомогою критичного аналізу всіма бачених фільмів нових фільмів, ще ніким не бачених. Естетична критика не для того існує. Фільмів, гідних її, замало; щодня дивитися їх не станемо; але, читаючи якісні тексти, ними породжені, шар за шаром відкриватимемо для себе їх музичну – в переносному сенсі, але все одно – будову, чия партитура прихована від нас позірно легким сприйняттям роботи камери. І вчитимемося заново бачити внутрішнім зором.

Структура «Кіно часів своєї юності» нагадує таке прочитання – крок за кроком, пласт за пластом – небагатьох найвиразніших творів української кінематографії. «Один для мене десять тисяч, якщо він найкращий». Довженко, Параджанов, Осика, Миколайчук, Іллєнко. Імен менше, аніж розділів у книжці. Та й не дивно: у партитурі українського поетичного кіно задіяно чимало рівнів, що на них може розпадатися одна візуальна мелодія.

Книжку побудовано так, що ми одну за одною чуємо партії від басових («Синтез сучасного і вічного», «Прадавній ґрунт...») через патетику мідних духових («Можливість епічного...», «Національне і транснаціональне», «Кіно як світогляд») – аж до тонкого візерунка сольних партій оператора, актора, режисера, сценариста. В останніх трьох іпостасях постає перед нами Іван Миколайчук – і, мабуть, таки є суттєвим, що тут реанімовано для загалу саме сценарну активність Миколайчука, призабуту, мабуть, через переоцінку (в бік недооцінки) ролі сценаристів у посттоталітарний час. Що з того, що «батько народів» вважав сценаристів авторами, а тому ми, в пику йому, маємо за авторів тільки режисерів? Сценарій також «джерело натхнення» (цитата з назви розділу) – для режисера, оператора, актора...

Поезією аж ніяк не є все те, що написано в риму. Поезія – те, що пронизує образністю, ладом почуттів, глибиною символічного, бодай навіть не буде в ній ані розмірів, ані алітерацій. Тому, природно, нема і не може бути наукового, аналітичного, семіотичного визначення поетичного кіно (с. 25). Це не так дискредитує науковий підхід до кіно, який все-таки може визначити техніку й технологію конструювання кінотвору («кінотексту»), хоча й не повинен претендувати на його вичерпне витлумачення, – як нагадує кожному з нас, що не все можна розгледіти з одного кута зору. Треба пересуватися – від прози до поезії, від тексту до партитури, від науки до мистецтва тощо.

Книжка Лариси Брюховецької допоможе здійснити такий рух тим, хто матиме нагоду ознайомитися з нею.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2009:#2

                        © copyright 2019